Соціологічне дослідження City University London свідчить,  що станом на 2016 рік 55% співробітників британських медіа становили чоловіки, а решту - жінки. Крім того, це дослідження показало, що жінки отримують значно менші зарплати. Минулого року спалахнув скандал на чи не найвідомішій медіакомпанії - BBC, яка опублікувала список з 96 працівників компанії з найбільшою зарплатнею. Лише третина з них - жінки.

Однак ще 50 років тому зустріти жінку в редакції британської газети було майже нереально.

Британська щотижнева газета The Observer була заснована в 1791 році. Вона стала першою газетою в світі, яка виходить кожної неділі. Рівно за 100 років після старту її очолила жінка – вперше в історії британської преси.

 Головною редакторкою стала 33-річна Рейчел Бір (Rachel Beer), яка протрималася на цій посаді 10 років. Найбільшою сенсацією газети за часів її керівництва стала публікація зізнань фігуранта відомої історичної події – справи Дрейфуса.

Про кар’єру видатної редакторки розповідається у статті Еллі Наревської (Elli Narewska) для The Guardian (зараз газети The Observer та The Guardian належать до одного медіахолдингу Guardian Media Group. – MS).

Про ще двох видатних персоналій в історії The Observer – редакторок «жіночої сторінки» середини 20-століття Патієнс Грей (Patience Gray) та Катарін Вайтхорн (Katharine Whitehorn) йдеться в  матеріалі журналістки Рейчел Кук (Rachel Cooke) – також для The Guardian.

MediaSapiens пропонує адаптований переклад обох статей.

Рейчел Бір – дружина власника й викривачка майора Естерхазі

Рейчел Бір народилася в Бомбеї у 1858-му році у відомій та заможній єврейській сім'ї Сассун, яка походила з Іраку. Відомий поет Зігфрід Сассун був її племінником. Ще дитиною.

Рейчел із батьками переїхала до Англії. В юні роки вона працювала медсестрою. У 1887 році вийшла заміж за заможного фінансиста Фредеріка Біра (Frederick Beer) – також члена відомої єврейської родини родом з німецького Франкфурта, яка, проте, перейшла в англіканство. В останній день перед власним весіллям Рейчел змінила віру – і через це від неї відвернулася її сім’я.

Рейчел Бір (крайня зліва) в колі родини Сассун. Фото з книжки «Перша леді на Фліт-стріт»  Єхуди Корена та Ейлата Негева  

У 1870 році газету The Observer придбав батько Фредеріка – Юліус Бір, який згодом передав її синові. Рейчел Бір почала редагувати The Observer у 1891 році замість свого чоловіка, який хворів. За п’ять років вона повністю забрала на себе повноваження Фредеріка. Паралельно вона також була головною редакторкою ще однієї щотижневої газети Sunday Times. Їй вдавалося це поєднувати упродовж кількох років.

Із листування 1965 року між директором The Observer Трістаном Джонсом (Tristan Jones) та біографом родини Сассун Стенлі Джексоном (Stanley Jackson) з’ясувалося, яку роль зіграла Рейчел Бір у перебігу справи Дрейфуса (У 1894 році офіцера французького генерального штабу Альфреда Дрейфуса (Alfred Dreyfus), єврея за походженням, звинуватили в шпигунстві на користь Німецької імперії й засудили до довічного ув’язнення. Подія сприяла поширенню антисемітських настроїв, спричинила затяжну політичну кризу у Франції і мала гучний міжнародний резонанс. Згодом з’ясувалося, що слідство базувалося на сумнівних доказах та сфабрикованих документах. У 1899 року Альфреда Дрейфуса помилували, а 1906 року повністю реабілітували. – MS).

 Альфред Дрейфус

Рейчел Бір перейнялася цією справою й прагнула, аби Альфреда Дрейфуса судили по справедливості.  Їй вдалося віднайти сенсацію – зізнання майора Естерхазі (Charles Esterhazy) – французького офіцера, який підробив фальшиві документи, щоб допомогти засудити Альфреда Дрейфуса.

У час, коли на сторінках преси багатьох країн Європи звучали лише здогадки про те, де Естерхазі може бути, The Observer опублікував про нього два ексклюзивні матеріали. Рейчел Бір дізналася від паризького кореспондента The Observer, що майор, зголивши вуса, переховується в Лондоні. У першому матеріалі повідомлялося, що майор в Лондоні, а в другому цитувалося його зізнання в злочині – підробці документів проти Дрейфуса, яке він зробив під час особистого інтерв’ю Рейчел Бір.

У своїй колонці у вересні 1898 року пані Бір звинуватила французьких військових в антисемітизмі і закликала провести повторне розслідування справи Дрейфуса.

Рейчел Бір була шостим головним редактором The Observer – і вона досі залишається єдиною жінкою, яка обіймала цю посаду.

У 175-му випуску The Observer за 4 грудня 1966 період керівництва Рейчел Бір був названий одним із значущих моментів в історії газети. До фото додано її слова про те, що її «полонило задоволення від редагування». Фото: Guаrdian News&Media Archive

Патієнс Грей – перша редакторка «жіночої сторінки»

У 1958 році тодішній головний редактор The Observer Девід Астор (David Astor) започаткував у газеті «жіночу сторінку», оголосивши конкурс на посаду її редакторки. У ньому перемогла Патієнс Грей (Patience Gray) – співавторка кулінарної книжки-бестселера.

Книжку  «Страви дня» (Plats du Jour) Патієнс Грей написана у співавторстві з Прімроуз Бойд  (Рrimrose Boyd). Вона була видана в 1957 році. Пані  Грей стала легендарною ресторанною критикинею й експерткою по кухням Європи

Жінку порадувала, але й здивувала перемога: вона була розумною й винахідливою, але її не можна було назвати «справжньою журналісткою».

Патієнс Грей у 1959, коли вона редагувала жіночу рубрику в газеті. Фото: David Sim

Астор згодом повідомив їй, що «ідеальну кандидатку» The Observer не вдалося залучити. Нею, на думку самої Патієнс Грей, була гламурна й дотепна Енн Скотт-Джеймс (Anne Scott-James), редакторка Harper’s Bazaar і зірка Sunday Express.

Будівля The Observer по вулиці Тюдор, 22 в Лондоні в  1960 році. Фото з Guardian News&Media Archive

Пані Грей згадувала, що редакція газети нагадала їй клуб для старшого покоління ітонців (випускники Ітонського коледжу – престижної школи для хлопчиків, заснованої в 15-му столітті, де вчилися видатні діячі політки, культури та науки Англії. – MS). Жінка апріорі здавалася там небажаною особою. У редакції тоді, проте, працювало кілька жінок. Кінокритикиня С. Е. Лежон, яка переважно писала з дому або була в кіно, фотографиня Джейн Баун  (Jane Bown) – у темній кімнаті чи на зйомках, а також Віта Саквілль-Вест (Vita Sackville-West), яка писала про садівництво, та експертка з моди Елісон Сетл (Alison Settle). Остання, запросивши нову колегу на засідання Жіночого прес-клубу, сказала Патієнс Грей: «Жінки в чоловічому світі повинні триматися разом».

Джейн Баун працювала фотографинею газети з 1949 року. Її портрети королеви, драматурга Семюеля Беккета та музичного гурту The Beatles стали відомими в усьому світі. Фотографиню, яка до кінця життя співпрацювала з The Observer й заповіла виданню весь свій архів, називають «Англійським Картьє-Брессоном». 

 Девід Астор назвав нову рубрику «Погляд жінки». Пані Грей не була певна, що він мав на увазі. Їй подобалося писати про те, як жінка поєднує виховання двох дітей із зароблянням на життя – це була й її власна історія. Проте такі теми тоді були табуйованими. Тож все, що їй лишалося – це  писати про свої захоплення: архітектуру, дизайн, мистецтво, ремесла і насамперед кухню – і сподіватися, що керівництво погодиться, що це може зацікавити читачів.

 Її керівник Джордж Седдон, проте, часто заявляв, що читачами видання були переважно чоловіки робочого класу, тож ідеї Грей здадуться їм занадто творчими. За словами пані Патієнс, видання не писало про життя молоді. Тож єдиним місцем, де статті на перелічені теми могли вийти якраз і стала сторінка «Погляд жінки». І це була постійна боротьба.

Коли Патієнс, досвідчена мандрівниця, повідомила, що бачила блискучий виступ Марселя Марсо (Marcel Marceau) в Парижі, їй сказали, що про це не варто писати: мім – це було щось таке не англійське! Керівництво вважало, що краще писати про килими з гумовою підкладкою та технології вирощування курей у клітках.

Патієнс Грей у 1987 році. Фото Джейн Баун для Тhe Observer

Чоловіки з The Observer мали звичку втручатися в усе, в що не треба. Їм здавалося, що Патієнс повинна допомагати їм вирішувати домашні проблеми. Астор, прочитавши її статтю про виставку сучасних ювелірних прикрас, попросив журналістку вибрати подарунок на день народження для його дружини.

Катарін Вайтхорн – апологетка скасування поняття «жіночих матеріалів»

Патієнс Грей пропрацювала на посаді редакторки «Погляду жінки» чотири роки: у 1962 році Астор її звільнив. Молодший редактор Джордж Седдон (George Seddon) звернув увагу на публікацїі Катарін Вайтхорн (Katharine Whitehorn) – колумністки видання The Spectator. Астор вирішив, що дві жінки-редакторки йому не потрібні: «щоб хтось писав про плаття, а хтось про значиме». Спершу Вайтхорн погодилася лише на «плаття», не бажаючи залишати роботу в The Spectator, але потім приєдналася до штату The Observer. Згодом вона стала однією з перших журналісток, які подолати розрив між жіночими матеріалами та тим, що, як вона казала, «хлопці вважатимуть серйозними текстами».

Катарін Вайтхорн, якій зараз 90 років, сфотографована 1956-го року. Фото: Bert Hardy/Getty

Їй вдалося цього досягти, незважаючи на те, що її керівник не вірив, що матері (а Вайтхорн мала двох маленьких синів) повинні працювати. За словами біографа Девіда Астора Джеремі Льюїса (Jeremy Lewis), коли відзначена нагородами письменниця-біограф Клер Томалін (Claire Tomalin) подавалася на роботу в The Observer, головред заявив їй, що вона повинна бути вдома з дітьми.

У 1962 році пані Вайтхорн відвідала конференцію на тему жіночих сторінок, організовану Міжнародним інститутом преси в Парижі. Потому вона написала колонку, в якій несхвально відгукнулася про ідею створювати частину газети для аудиторії певної статі.

«Цілком ймовірно, що чим кращі матеріали на сторінках, які вважаються жіночими, тим частіше вони привертають увагу чоловіків ... І чим активніше жінки пишуть на загальні теми, не відчуваючи, що вони [повинні] писати ніжно, стверджуючи свою жіночність, різниця між тим, що є і що не є “жіночим матеріалом”, ставатиме дедалі розмитішою», – написала Катарін Вайтхорн.

Катарін Вайтхорн у своєму домі в Лондоні в 2016 році. Вона і досі, в 90 років, співпрацює з Тhe Observer. Фото:Richard Saker для Observer

З часом, звісно, саме це і сталося: жіночі сторінки пережили низку змін аж доки зовсім не зникли з видання. На початку 1970-х років, коли за рубрику відповідала Ширлі Конран (Shirley Conran), сторінка мала назву «Її», що викликає асоціації з предметом гігієни. Проте для часів Патієнс Грей та Катарін Вайтхорн таке розмежування було, без сумніву, «необхідним злом». Адже саме воно дозволило публікуватися там найкращим письменницям та журналісткам свого часу: він Лінн Барбер (Lynn Barber) до Мері Голланд (Mary Holland), від Саллі Бремптон (Sally Brampton ) до Пенелопи Мортимер (Penelope Mortimer). Наразі це – розлогий список, який, крім того, постійно збільшується.

Адаптований переклад Катерини Толокольнікової