Авторка кількох книг про Німеччину, Європу та Балкани у статті «Як Володимир Путін втратив Україну» пише: «Коли Росія нарешті постане перед судом історії, все буде досить-таки зрозуміло. Це президент Володимир Путін втратив Україну — після тисячолітньої історії східнослов’янської спільності. Коли ж Україна постане перед судом історії, відповідаючи на питання про те, хто призвів до поразки Революції гідності, відповідь, судячи з усього, так само буде цілком зрозумілою. Винна ключова еліта у складі політиків та олігархів, яка спочатку створила диво, завівши в безвихідь грізну російську військову машину, а потім повернулася до звичайної злодійської практики, коли гостра загроза ослабла». 

З боку російської сторони значення має лише одна дійова особа — Путін, наголошує Елізабет Понд.

«Коли розпався СРСР, його клептократія була розтиражована у двох найкрупніших східнослов’янських країнах-спадкоємицях. У 2015 році Росія в індексі сприйняття корупції  Transparency International посідала 119-те місце серед 167 країн. Україна опинилася на 130-му. Капіталізм Дикого Сходу взяв гору, й нові олігархи цієї системи приступили до поділу державної власності шляхом шахрайських приватизаційних угод», — йдеться в матеріалі.

Коли в лютому 2014 року Путін несподівано відмовився від європейського мирного ладу, що становився протягом семи десятиліть, західні політичні керівники почали запитувати скорочену армію кремлезнавців, чому він так вчиняє. Дехто, як-от Дмитро Горенбург (Dmitry Gorenburg), науковий співробітник Гарварду в Девісовському центрі російських та євразійських розслідувань та військовий аналітик, указав на страх, назвавши його основним інстинктом російського президента. 

«Путін не проявляє особливого інтересу до економіки; його не хвилює ані інфляція, що насувається, ані відтік капіталу, не турбує надмірна залежність країни від нафтових і газових доходів. Схоже, що боїться він перш за все неприборканого поширення вірусу демократії, який від поляків у 1980 роки передався норовливим східним німцям, потім у 1989 — чехам; у середині 2000-х ним заразилися українці, а в 2011–2012 роках навіть москвичі, чиї вуличні протести Путіну вдалося зупинити». 

На думку автора, цей аналіз виглядає дуже правдоподібним, зважаючи на минуле російського президента. У 1989-му Путін служив на передовому посту Комітета державної безпеки у Дрездені. Він бачив, як за ніч впала Берлінська стіна під натиском жителів Східного Берліна, які помилково подумали, що її відкрито офіційно. Пізніше він звинувачував у військовому невтручанні в цей процес керівника радянської партії Михайла Горбачова. Путін також став свідком того, як двадцять ліпших радянських дивізій, які після славетної радянської перемоги над Гітлером у 1945-му півстоліття оточували Берлін, безславно відступили на півтори тисячі кілометрів на схід. А потім, пише пані Понд, Путін спостерігав, як стрімко відколювалися від Москви шматки її зовнішньої імперії, як звільнені центральні європейці від Естонії до Румунії попрямували до Євросоюзу та НАТО, і як у 1991-му розпалася зовнішня радянська імперія, що він пізніше назвав «найбільшою геополітичною катастрофою» XX сторіччя.

«А в 2008-му, через 17 років після того, як 92% українських громадян, у тому числі 21% російської меншини, проголосували за незалежність, він заявив президенту Джорджу Бушу: "Ти маєш зрозуміти, Джордж, що Україна це навіть не країна"». 

Чи не найбільш болісним для нього, пише авторка, було те, що у свій перший президентський термін Путін був змушений вислуховувати трімфальні американські заяви про демократичні «кольорові» революції, які спалахнули на вулицях колишньої комуністичної Сербії у 2000-му, у Грузії в 2003-му та в Україні у 2004-му. Для Путіна ці революції аж ніяк не були відображенням великого прагнення суспільства до «гідності», радше незбагненною перемогою американського ЦРУ з його маніпуляціями, які в сфері впливу Москви, «що належала їй по праву», взяли гору над маніпуляціями російської ФСБ, спадкоємиці радянського КДБ. Найбільшу тривогу в Кремля, пише авторка, викликала Помаранчева революція. 

Однак у цьому випадку Путіну не довелося надто перейматися, оскільки вона самоліквідувалася в ході внутрішніх міжусобиць у колах її найвищого керівництва, яке поступилося владою Януковичу під час «досить чесних виборів у 2010-му». 

Останній, в якого є також ізраїльське та кіпрське громадянство, був викликаний в Україну зі своєї резиденції у Швейцарії тимчасовим урядом якраз у той момент, коли Росія анексувала Крим. Олігарха призначили губернатором його власної регіональної «вотчини» Дніпропетроської області, й він здобув повноваження організувати оборону проти сепаратистського руху, що назрівав на сході України за підтримки Москви, пише авторка. Він швидко підтримав та зміцнив частину добровольчих батальйонів, загальна чисельність яких склала від 40 до 50, і ці підрозділи відправилися воювати із самопроголошеними «ДНР» та «ЛНР», що почали просуватися на захід. Ці батальйони відіграли важливу роль у стримуванні наступу сепаратистських та російських військ, давши українській державі час на відновлення армії, яку Янукович фінансово знекровив. 

«Безсумнівно, що Путін повважав анексію Криму, а також кампанію з захоплення "Новоросії", як її називала Катерина ІІ, компенсацією за несподіване падіння свого поплічника Януковича, і за втрату Росією влади над Україною. Захід же реагував дуже обережно, оскільки не хотів втягуватися у чергову інтервенцію на театрі, де ускладнене тилове забезпечення, і де в нього мало геополітичних інтересів». У нього також не було бажання перевіряти готовність Путіна до застосування ядерної зброї, якою він постійно розмахував. Тому Захід відповів фінансовими, а не військовими санкціями, з яких Путін передчасно посміявся. 

Окрім того, він неправильно оцінив військову стійкість України, пише пані Понд. Він розраховував на те, що й операція на Донбасі обійдеться «малою кров’ю». «Схоже, що він повірив власній пропаганді, яка твердила, що невдоволені російськомовні громадяни на сході України з готовністю повстануть проти Києва, варто лише деяким російським спецназівцям очолити ці зусилля». 

Спочатку підтримані Росією сепаратисти швидко здобули котроль над майже двома третинами Луганської й Донецької областей. Проте Путін переоцінив прагнення жителів сходу та звичайні для будь-якої провінції скарги на низькі зарплати. Спочатку місцеве населення з теплом поставилося до обіцянок сепаратистів про підвищення пенсій. Та потім ця новизна приїлася, а негаразди війни посилилися. 

Суто у військовому плані Путін міг весною 2014-го провести ескалацію, перейшовши від замаскованої війни до повномасштабного вторгнення. Саме таку загрозу створив російський президент, зосередивши на північному, східному та південному кордоні угрупування чисельністю 80 000 людей, яку він привів до вищого ступеню бойової готовності та залучив до участі в навчаннях.

Ще у вересні 2014-го Путін вихвалявся перед президентом Петром Порошенком, мовляв, якщо він забажає, то «російські війська за два дні будуть у Києві — а також у Ризі, Вільнюсі, Талліні, Варшаві та Бухаресті».

Рішення Путіна не здійснювати вторгнення навесні 2014-го можна пояснити трьома причинами, пише Елізабет Понд. «По-перше, це тактичне послаблення ворожості в момент, коли ЄС обговорював фінансові санкції проти Росії через анексію Криму. Друга — слабкість недосвіченого українського уряду, який цілком міг зазнати краху, залишивши Києву політичний вакуум. Росіяни у такому випадку могли заповнити цей вакуум без жодного пострілу. Третьою причиною могло стати погане передчуття російської армії, що вона може перенапружити свої сили, і що окупація сусідньої України, в якої сильні військові традиції, може перетворитися у кошмар хаотичної партизанської війни».  

Путінські військові погрози на адресу України мали протилежний ефект, викликавши обурення українців. Так, у травні 2014-го дослідниський центр Pew провів опитування і з’сував, що 77% українців, включаючи 70% жителів східної України, які проживають поза зоною бойових дій на Донбасі, вважають, що їхня країна повинна згуртуватися, а не розколюватися на частини. Пізніше у центрі повідомили, що 60% українців у цілому мають негативне ставлення до Росії. 

«Дух Євромайдану згуртував українців, які до цього були політично пасивними. До армії, відродженої Національної гвардії та воєнізованих формувань, створених та оплачених Коломойським та іншими олігархами, у масових масштабах пішли добровольці. Волонтери готували та доставляли їжу новобранцям. Технічні спеціалісти з нуля конструювали та будували свої власні безпілотники для спостереження за супротивником у прикордонних районах, які Україна вже не контролювала. Моральний дух української армії був значно вищим, аніж у рядах найманих авантюристів та кримінальних банд, так як вона боролася із загрозою існуванню своєї країни. До середини серпня українські війська звільнили більшу частину захопленої повстанцями території і скоротили так звані ДНР та ЛНР до розмірів двох маленьких осередків опору. Для Путіна це було занадто». 

Наприкінці серпня він направив на Донбас свої елітні повітряно-десантні війська, щоби ті провели контрнаступ спільно з сепаратистськими/ російськими наземними силами, оснащеними важкою зброєю. За кілька днів вони встановили контроль над половиною тієї території, якою «ДНР» та «ЛНР» управляли на пікові своєї сили. «Президент Петро Порошенко натяк зрозумів та негайно запропонував перемир’я». 

У той же час канцлер Німеччини Ангела Меркель в ролі посередника добилася укладення 5 вересня Мінської угоди про припинення вогню. Ця хитка угода на п’ять місяців зменшила масштаби військових дій. Однак у січні — лютому 2015-го сепаратистські/російські війська здійснили нову спробу прориву української укріпленої оборони — і зазнали поразки. Після цього було підписано другу угоду в Мінську — таку ж хитку. Проте 1 вересня 2015-го важка артилерія несподівано замовкла, пише журналістка. «Уперше за рік щасливі бабусі з сепаратистського Донбасу змогли перетнути лінію фронту і потрапити в утримувані українцями міста, щоби за більш низькою ціною придбати сало, масло та яйця. Повернувшись, вони заявили журналістам, що понад усе хочуть припинення бойових дій». 

У зв’язку з відкриттям фронту в Сирії, пише Понд, Путін перекинув на нове поле бою частину спецназу з України. Війна на Донбасі забрала вісім тисяч життів та вигнала зі своїх домівок 2,4 мільйони людей. «Було зрозуміло: Путін, нехай і з запізненням, але визнав, що Росія на цій війні теж заплатила стратегічну ціну». Ба більше, наголошує авторка, російська війна в Україні змусила згадати про провальне радянське вторгнення в Афганістан, де у 1980-х роках загинуло 15 000 радянських солдат. Афганістан дав поштовх для виникнення в Росії Комітету солдатських матерів, які намагаються з’ясовувати обставини гибелі російських військовослужбовців. «У травні минулого року, коли від комітету почали надходити численні запити про російські втрати в Україні, Держдума ухвалила закон, що забороняє розповсюджувати інформацію про втрати росіян закордоном. У такій ситуації Путін навряд чи відновить активні бойові дії в Україні, оскільки це створить ризик рових утрат серед російських військовослужбовців», — вважає Елізабет Понд. 

На думку письменниці, така оцінка знімає навантаження з українських олігархів, які в умовах війни були змушені відмовитися від образу баронів-розбійників і стати патріотичними філантропами: «Поточні події свідчать про те, що вони більше не вважають невідкладною необхідністю проведення законодавчих реформ, утвердження влади закону, побудову демократичних інститутів та викорінення клетокраїї. Навпаки, вони мають намір користуватися цим всім заради власної вигоди». 

Тож Понд пише, якщо Путін безсумнівно втратив Україну, то українські олігархи поки що не втратили її безповоротно. «Але як же буде прикро, якщо він зуміє розтопити їхню рішучість і перетворити її на благодушність, послабивши тиск на Україну і проклавши тим самим шлях до остаточної поразки Революції гідності. Ось тоді останнім посміється провідний американіст Кремля Георгій Арбатов, який пророкував наприкінці холодної війни: "Ми зробимо найжахливіше для вас: ми позбавимо вас ворога"».