16 січня в Ірані було звільнено чотирьох полонених, зокрема й репортера The Washington Post Джейсона Резаяна (Jason Rezaian). Журналіста було затримано в липні 2014 року за звинуваченням у шпигунстві. Ця справа весь час була в фокусі уваги американських ЗМІ та журналістських організацій, які неодноразово закликали владу Ірану звільнити Джейсона, вказуючи на його невинуватість.

Звістка про те, що Резаяна звільнять, стала приємною несподіванкою для багатьох репортерів. Але не для деяких журналістів із The Huffington Post, CNN, The Washington Post та The Wall Street Journal.

«Декілька найбільших та найвпливовіших американських медіа знали, що США намагаються організувати обмін полоненими з Іраном, і зберігали деталі в таємниці на прохання Держдепартаменту, щоби не зірвати обміну, в результаті якого могли звільнити Резаяна й трьох інших американців», — ідеться в статті на сайті Інституту досліджень медіа Poynter. США, зі свого боку, раніше звільнили сімох ув’язнених.

Інформація про замовчування в медіа вперше з’явилася в The Huffington Post, у матеріалі керівника бюро в Вашингтоні Раяна Грима. Редакція сайту дізналася про очікуваний обмін від колишнього міністра закордонних справ у Державному департаменті США Чейза Фостера.

Пан Фостер був готовий зробити публічну заяву з цього приводу, однак редактори The Huffington Post вирішили приховати інформацію, щоби не зірвати переговорів. І вони в цьому були не самотніми: «Коли ми звернулися до адміністрації, колеги з прес-служби поводилися дуже агресивно й подавали купу “сміття”, що ми збагнули пізніше. Але коли ми дісталися представників адміністрації, які перебували на вищих щабелях, вони розповіли нам, що відбувається насправді. Вони сказали, що журналісти The Washington Post та The Wall Street Journal замовчували деталі переговорів. […] Вони не чинили жорсткого тиску на нас, прагнучи цензурувати матеріал, натомість спокійно виклали свій аналіз можливих наслідків публікації й запевнили, що переговори повинні мати позитивний результат. Декілька разів протягом кількох останніх тижнів здавалося, що згоди от-от буде досягнуто, але потім щось не сходилось і вона знову відклалася».

У суботу в CNN підтвердили, що вони також замовчували інформацію на прохання Держдепартаменту, щоби не зашкодити обмінові ув’язненими.

«CNN було серед тих ЗМІ, які були обізнані про поточні переговори щодо звільнення ув’язнених з Ірану, — сказав прес-секретар CNN виданню Poynter. — Як і всі наші колеги в медіа, котрі знали про ці події, ми не повідомляли інформацію, щоб виключити будь-яку можливість втручання в перебіг подій». Представник The New York Times заявив, що газета не брала участі в замовчуванні. Представники The Washington Post та The Wall Street Journal відмовилися коментувати ситуацію.

Відколи в суботу словосполучення «обмін ув’язненими» почало звучати у Вашингтоні, принаймні ще одному медіа стало відомо про ситуацію. Репортер Associated Press збирався включити цю новину в розсилку, проте зазнав тиску з боку посадових осіб із Державного департаменту. Його редактори в США приєдналися до вимоги Держдепу, пише Poynter.

«Ризики в разі публікації переважили привілей бути першими. Таким чином ми утрималися від публікації матеріалу, але пишемо натомість цей, — зазначає HuffPost. — І ми раді, що чинили так».

Замовчування інформації в медіа не є безпрецедентними, якщо на карту поставлено життя та свободу журналістів. Коли кореспондента NBC Річарда Енгеля було викрадений в 2012-му, телекомпанія успішно мовчала про це, аж поки його не було звільнений. The New York Times була вимушена мовчати про взяття в полон їхнього журналіста Девіда Ріда в 2008-му, доки він не вирвався звідти місяць потому.

Рід, котрий зараз працює журналістом-розслідувачем у Reuters, сказав Poynter, що ЗМІ повинні розглядати кожен запит на замовчування інформації індивідуально. В ситуаціях, коли є сигнал, що розголошення інформації наражає життя людини на небезпеку, Рід вважає, що замовчування — якраз правильна річ: «Якщо питання постає таким чином, що написання матеріалу може становити небезпеку життю людини або продовжити її ув’язнення, — гадаю, це має бути рідко, та вважаю, що в деяких випадках варто замовчати інформацію».

Є ціла низка чинників, що визначає, чи слід новинній організації погодитися вдовольнити запит на нерозголошення інформації, наголошує Джоель Саймон, виконавчий директор Комітету захисту журналістів (CPJ). Існують випадки, коли ненадання інформації наражає життя людей на ризик — як це було, коли медіа вирішили не повідомляти про велику кількість викрадень у Сирії останніми роками. Не повідомляючи про викрадення, ЗМІ зменшили масштаби проблеми в країні.

Однак, на думку Джоеля Саймона, звільнення Резаяна не було таким випадком. Його ув’язнення вже набуло достатнього розголосу. На додачу журналісти мали інформацію від авторитетного джерела про те, що їхнє мовчання може допомогти звільнити Резаяна.

«Динаміка тут була дуже різною, — каже Саймон. — Я гадаю, тут був переконливий доказ того, що розголошення інформації могло би завадити переговорам. Думаю, що цілком вірогідно було стверджувати, що переговори зірвалися б, якби інформація була оприлюднена».

Як вважає віце-президент Інституту Poynter Келлі Макбрайд, у випадку, коли офіційна особа чи держорган повідомляє ЗМІ інформацію такого плану, журналіст повинен поставити собі питання: Чи повідомлялася ця інформація для запису чи офрекордс? Якщо другий варіант, то які умови поставив спікер для поширення інформації? Чи має бути названо джерело в такому випадку? Яку шкоду я можу завдати, якщо опублікую цю інформацію зараз? Якої шкоди завдам, якщо утримаюся від публікації?

Експертка вважає, що короткотермінові замовчування можуть бути доцільними, якщо триває процес переговорів, але більше питань викликають довготермінові. Неоднозначно, коли для певного медіа є прийнятним «порушити тишу» щодо певного питання. «Треба розуміти, що немає офіційної домовленості про замовчування, — пояснює Келлі Майбрайд. — Просто більше ніж один редактор погоджується задовольнити прохання чогось не публікувати. Тому в будь-який час будь-який редактор може прийняти рішення, що приховування недоцільне й що суспільна вага оприлюднення переважає шкоду, якої може завдати публікація. Це добре, якщо редактори спілкуються між собою та радяться. Але я не можу уявити, коли редактор, почувши, що двоє-троє його колег вирішили приховати інформацію, просто слідує їхньому прикладу, не прийнявши незалежного рішення».

Однак при цьому журналісти й редакції повинні розуміти, що вони несуть моральну відповідальність, якщо їхні матеріали завадять перебігу таких чутливих процесів, як обмін полоненими. Якщо йдеться про замовчування тривалістю кілька годин чи кілька днів, то зазвичай аудиторія нічого не втратить, якщо дізнається про такий факт пізніше.