Відкритий лист поширили Gazeta Wyborcza, Economist, La Libre Belgique, Die Welt та інші європейські медіа. Пропонуємо вашій увазі переклад звернення українською мовою.

1939 - 2014: Із Гданська в Донецьк

Звернення польських інтелектуалів до громадян та урядів Європи

 «Mourir pour Dantzig? Вмирати за Гданськ? ». Ця фраза виражала ставлення Західної Європи до війни, яка спалахнула рівно 75 років тому. Тричі Франція і Великобританія надихали диктатора Німеччини: «аншлюс» Австрії, окупація Судет і знищення Чехословаччини не мали для Гітлера і його уряду жодних серйозних наслідків. Навіть коли 1 вересня 1939 року, після укладення німецько-радянського пакту, у Гданську пролунали перші постріли, західні держави зважилися лише на те, щоб почати так звану «смішну війну». Таким чином вони заохотили Гітлера вчетверте. Вони думали, що ціною смерті Гданська збережуть власне життя. На наступним був зайнятий Париж, а дещо пізніше бомби посипалися на Лондон. І тільки тоді голосно закричали: «Стоп!», «Ні війні!».

Така егоїстична і недалекоглядна політика європейців щодо агресора не повинна повторитися. Між тим раптове підвищення напруги сьогодні нагадує ситуацію 1939 року. Агресивна держава, Росія, окупувала територію свого меншого сусіда – Крим. Армія президента Путіна і його спецслужби діють на сході України, часто інкогніто. Вони підтримують формування, які тероризують місцеве населення, і відкрито погрожують вторгненням.

Один момент, однак, є новим у порівнянні з 1939-им: в останні роки, поки західні партнери все ще вірили в «людське обличчя» агресора, йому вдалося залучити багатьох європейських політиків і бізнесменів в орбіту своїх інтересів. Новоявлене лобі впливало на політику багатьох країн і продовжує це робити. В результаті «Ostpolitik» (східна політика) стала політикою «Russia first-» або навіть «Russia only». Тепер вона в руїнах. Європа терміново потребує нової, реалістичної східної політики.

Тому ми звертаємося до наших сусідів і співгромадян у Європі та до їхніх урядів:

1) Президент Франції Франсуа Олланд піддається спокусі зробити крок, який був би ще гіршим, ніж пасивність Франції в 1939 році. Франція є єдиною країною в Європі, яка протягом наступних тижнів хоче допомогти агресору: через планований продаж універсальних десантних кораблів типу «Містраль». Франція прийняла цю співпрацю у 2010 році і вже тоді вона викликала багато протестів. Попередній президент Ніколя Саркозі регулярно обмежувався словами «холодна війна позаду». Тепер почалася гаряча війна; таким чином, підстави для реалізації цього старого договору зникли.

2) Деякі політики вже запропонували Франції продати кораблі НАТО чи ЄС. Якщо Президент Олланд не змінить свою думку найближчим часом, громадяни Європи повинні переконати його, бойкотуючи французькі товари. Франція повинна залишатися землею європейської свободи і зберігати вірність своїй великій традиції.

3) Федеративна Республіка Німеччина ще в 1982 року стала на шлях сильної залежності від російського газу. Уже тоді польські інтелектуали, такі як Чеслав Мілош і Лешек Колаковський, попереджали, що нові трубопроводи – це потенційні інструменти, якими можна «шантажувати» Європу. Президенти Польщі Олександр Кваснєвський та Лєх Качиньський також вказували на це. Але німецькі політики розглядали співпрацю з радянськими або російськими правителями як дуже цінну, чи то внаслідок німецького комплексу провини, чи то завдяки вірі в «російське економічне диво» або ж в надії на особисті вигоди. Таким чином, можливо несвідомо, вони продовжували згубну німецьку традицію, яка передбачає, що на Сході треба розмовляти тільки з одним партнером – Росією.  Останніми роками російські державні компанії та компанії російських олігархів пустили глибоке коріння в Німеччині, починаючи з енергетичного сектора та футбольного бізнесу, закінчуючи індустрією туризму. Німці повинні присікти такі заплутані зв'язки, за якими завжди – політичний вплив.

4) Федеративна Республіка Німеччина ще в 1982 року стала на шлях сильної залежності від російського газу. Уже тоді польські інтелектуали, такі як Чеслав Мілош і Лешек Колаковський, попереджали, що нові трубопроводи – це потенційні інструменти, якими можна «шантажувати» Європу. Президенти Польщі Олександр Кваснєвський та Лєх Качиньський також вказували на це. Але німецькі політики розглядали співпрацю з радянськими або російськими правителями як дуже цінну, чи то внаслідок німецького комплексу провини, чи то завдяки вірі в «російське економічне диво» або ж в надії на особисті вигоди. Таким чином, можливо несвідомо, вони продовжували згубну німецьку традицію, яка передбачає, що на Сході треба розмовляти тільки з одним партнером – Росією.  Останніми роками російські державні компанії та компанії російських олігархів пустили глибоке коріння в Німеччині, починаючи з енергетичного сектора та футбольного бізнесу, закінчуючи індустрією туризму. Німці повинні присікти такі заплутані зв'язки, за якими завжди – політичний вплив.

Всі європейці і кожна держава повинні надати допомогу Україні, яка перебуває під загрозою. Сотні тисяч переселенців потребують гуманітарної допомоги. Економіка знекровлена несприятливими довгостроковими контрактами з російським «Газпромом». Цей газовий монополіст виставив Україні, одному з найбідніших покупців, найвищі ціни на газ. Економіка України потребує термінової допомоги, нових партнерів та інвесторів. Партнерства та підтримки також потребують і чудова українська культура, медіа та громадські ініціативи.

Європейський Союз впродовж багатьох років давав Україні зрозуміти, що вона не має жодних шансів не тільки на членство, а й на іншу, крім символічної, підтримку. Політика «Східного партнерства» мало що змінила; було незрозуміло, чи не є вона просто політикою заміни. Але несподівано ця проблема отримала власну динаміку розвитку, багато в чому завдяки непохитній позиції українських демократів. Вперше в історії люди вмирали з європейським прапором в руках. Якщо Європа не проявить солідарність, це буде означати, що цінності 1789, свобода і братерство, втратили для Європи значення.

Україна має право захищати свою територію і своїх громадян від зовнішньої агресії, в тому числі з використанням поліції і армії, і в регіонах на кордоні з Росією. Там, як і в усій країні, в 1991-2014 роках панував мир. Там не було жодного насильницького конфлікту, в тому числі і навколо прав меншин. Але Володимир Путін зараз випробовує новий тип агресії, спускаючи з ланцюга «псів війни». Він перетворив Україну в полігон, як це було в Іспанії під час громадянської війни, де фашистські підрозділи, підтримувані нацистською Німеччиною, атакували Республіку. Хто не скаже Путіну «no pasarán», той виставить на посміховисько Європейський Союз і його цінності, погодиться зі знищенням світового порядку.

Ніхто не знає, хто буде правити Росією через три роки. Ми не знаємо, що станеться із сьогоднішньої владної елітою, авантюрна політика якої не відповідає інтересам власного народу. Ми знаємо тільки одне: хто продовжує робити «бізнес як зазвичай», накликає смерть на тисячі українців і росіян, прирікає ставати біженцями ще сотні тисяч, і дозволяє наступати путінському імперіалізму на інші країни. Вчора Гданськ, сьогодні Донецьк: ми не повинні допустити, щоб Європа багато років жила з відкритою кривавою раною.

Гданськ, 1. 9. 2014

Владислав Бартошевський (Władysław Bartoszewski)
 

Яцек Денель (Jacek Dehnel)
 

Інга Івасьов (Inga Iwasiów)
 

Ігнаці Карпович (Ignacy Karpowicz)
 

Войцех Кучок (Wojciech Kuczok)

Дорота Масловська (Dorota Masłowska)
 

Збігнєв Ментцель (Zbigniew Mentzel)
 

Томаш Ружицький (Tomasz Różycki)
 

Януш Рудницький (Janusz Rudnicki)
 

Пьотр Зоммер (Piotr Sommer)
 

Анджей Стасюк (Andrzej Stasiuk)
 

Земовіт Щерек (Ziemowit Szczerek)
 

Ольга Токарчук (Olga Tokarczuk)
 

Ойгенюш Ткачишин-Дицкій (Eugeniusz Tkaczyszyn-Dycki)
 

Магдалена Туллі (Magdalena Tulli)
 

Агата Тушинська (Agata Tuszyńska)
 

Щепан Твардох (Szczepan Twardoch)
 

Анджей Вайда (Andrzej Wajda)
 

Казимир Войціцький (Kazimierz Wóycicki)
 

Кристина Захватович (Krystyna Zachwatowicz)