«У той час, як західні лідери збираються у Ньюпорті, в Уельсі, на саміті НАТО, українська армія приймає важкі удари від Росії, яка спирається на підтримку бойовиків на південному сході країни. Головне питання, яке постало нині перед президентом США Бараком Обамою та його колегами, - чи постачати Києву важке озброєння», - пише він.

Поки що дві ключові особи, які ухвалюють рішення, - Обама і канцлер Німеччини Ангела Меркель, ставляться до цього неохоче, пише він. Однак в умовах, коли українські збройні сили похитнулися перед тим, що чимало хто називає відвертою російською навалою, посилюється тиск на них переглянути позицію. НАТО вже оголосила про плани зміцнення оборони у країнах Балтії та Східної Європи, що є членами організації й опинилися на лінії фронту. Альянс планує 4-тисячні сили швидкого реагування, готові протягом декількох годин відповісти на будь-яке майбутнє російське вторгнення.

«Чи буде цього достатньо, щоб утримати президента Володимира Путіна?» - запитує автор. І відразу ж відповідає, що в будь-якому разі це не допоможе Україні, яка не належить до НАТО. Під жорстким наступом заколотників, яких підтримують тепер до 2 тис. російських військ, українська армія в останні дні змушена була не добиватися перемоги, а лише намагатися уникнути поразки, характеризує нову ситуацію Трейсман.

Щоб дати відсіч, їй потрібна протитанкове та зенітне озброєння, безпілотники, літальні апарати, запчастини, пальне і, передусім, поради у сферах розвідки й стратегії західних військових планувальників.

«Чи зобов’язані до цього НАТО чи самі  Сполучені Штати?», - порушує питання політолог.

На його думку, є вагомі аргументи на користь цього й протилежного. Оснащення Києва більшою вогневою міццю може спровокувати ескалацію з боку Росії, чиї війська чисельно набагато перевищують українські. Відправка додаткової зброї у  зону військових дій було би цинічним, якби воно призвело лише до збільшення масштабу убивств без реальної перспективи припинення конфлікту.

І Обама, і Меркель вважають, що їхня нинішня стратегія посилення економічних санкцій принесе у довгостроковій перспективі свої плоди. Не бажаючи розглядати пряму військову участь, вони  занепокоєні тим, аби не втягнутися в неї через необережність.

Однак відмова у військовій підтримці, яка дала б змогу Києву повернути свої східні території, дозволила б Путіну відстоювати порушення державного суверенітету,  принаймні на теперішньому етапі, прогнозує американський політолог. А міжнародний порядок залежить від  збереження кордонів і відмови  від територіальних загарбань.

«Світ спостерігає, - аналізує Трейсман проблему з геополітичного погляду. – Китай, напевно, пильно відстежує події в  Україні, приміряючись до територій у Південно-Китайському морі. Іран, який веде переговори щодо своєї ядерної програми, тішиться розбіжностями Заходу. У Північної Кореї може виникнути спокуса нехтувати застереженнями США».

Характеризуючи дії Путіна, автор статті відзначає: якщо той зрозуміє, що його український гамбіт спрацював, це може підбадьорити його й підштовхнути до подальших агресивних дій.

Чотири рази поспіль Путін підвищував ставки усупереч риториці та економічному тискові Заходу. Він відправив спецназ у Крим і анексував регіон, розпалив заколот  на Сході, а останнім часом, різко посилив військову підтримку. Між тим, особливо коли Захід справляв враження, що готовий до дій, він запускав «мирні пропозиції» та плани «припинення вогню», які щоразу закінчувалися нічим.

«Аби виграти війну, президенту України Петру Порошенку необхідно побудувати ефективнішу державу, запровадити економічні реформи й запропонувати потенційно лояльним громадянам на Сході України всеосяжну угоду, що визнає прав меншини, однак не поширюватиметься на російських агентів, які масово перетнули кордон. Перед лідерами, що зібралися у Ньюпорті, - важке рішення. Однак аргумент на користь озброєння Києва нині сильніший, ніж будь-коли», - такий подвійний висновок робить американський  політолог.