MediaSapiens продовжує підбивати підсумки 2015 року. Ефективність дій органів влади у сфері інформаційної безпеки оцінив Роман Шутов, інформаційну політику та висвітлення виборів у ЗМІ проаналізував Борис Бахтєєв, як змінився імідж України в іноземних ЗМІ – розповіли в опитуванні експерти-міжнародники. Нині публікуємо підсумковий матеріал Анастасії Станко про порушення прав журналістів в Україні.

2015 року в світовому рейтингу свободи преси Україна опинилася на 129-му місці зі 180 країн. Торік була на дві позначки вище, тепер на нашому місці Оман, а ми зайняли позицію, яка торік була віддана Гондурасу.

Смерть: рік у журналістському середовищі почався з неї. Сергій Ніколаєв, фотокор газети «Сегодня», загинув у селищі Піски 27 лютого. Він був у бронежилеті, на який скинулися друзі-фотокореспонденти і який вони ділили поміж собою з відрядження у відрядження на схід. Я часто згадую цей випадок і смерть Сергія, якої, можливо, був шанс уникнути, якби журналісти, котрі були біля нього, знали, що робити і як надати першу допомогу, і той позичений бронежилет. Як на мене, це теж історія порушень. Історія ставлення великих редакцій до власних журналістів. Більшість медійників, які працюють на фронті, не пройшли спеціальних навчань, тренінгів із безпеки, а такі навчання збільшують шанси на виживання в зоні бойових дій. Вочевидь, менеджерам великих холдингів так не здається.

На жаль, Україна в цьому не єдина. Тут я хочу зацитувати Франческу Боррі — журналістку-фрилансерку з Італії, котра вже п'ять років висвітлює громадянську війну в Сирії. Франческа певна: фрилансери на війні — гарматне м’ясо: «Редакторам байдуже, звідки ви пишете свої репортажі: з Алеппо, з Гази чи з Риму. Вам заплатять однаково — 70 доларів за замітку. Навіть у таких місцях, як Сирія, де ціни потроюються через всюдисущу спекуляцію. Наприклад, переночувати на базі в повстанців під мінометним вогнем на підлозі на матраці, користуючись жовтою водою, через яку я перехворіла на черевний тиф, — от за все це треба заплатити 50 доларів. Машина коштує 250 доларів на день. У результаті доводиться ризикувати не по мінімуму, а по максимуму. Тобі недоступна не лише страховка, котра коштує 1000 доларів на місяць, тобі не по кишені послуги посередника й перекладача. Ти опиняєшся на самоті посеред невідомості. Редактори прекрасно знають, що 70 доларів за замітку змушують тебе економити на всьому. Вони також знають: якщо тебе важко поранять, то виникне спокуса не вижити, тому що поранення тобі теж не по кишені» (див. статтю «Жіноча робота»).

Тема, яку зачіпає Франческа, поки що в Україні не є предметом дискусій, ну й страхування життя журналіста — це поки що не про нас. Мало яка редакція тут купить тобі бронежилет, мало яка відправить тебе на тренінг із безпеки, мало яка оцінить твій репортаж із передової більше за традиційну суму. Єдиний раз, коли я чула про безпеку для журналістів від менеджменту — це було пояснення Катерини Горчинської, на той момент заступниці головного редактора видання KyivPost, котра на зустрічі з Дунею Міятович сказала, що для їхньої редакції дорого посилати журналіста на передову, тому що йдеться насамперед про його безпеку, що коштує немалих грошей.

Полон: Марія Варфоломєєва — журналістка-фрилансерка з Луганська потрапила в полон бойовиків так званої Луганської народної республіки ще в січні 2015 року. Найжахливіше, що вона досі звідти не вийшла. Майже рік її не можуть обміняти на бойовиків «республік», що з нею точно — інформації в СБУ не надають, та чи мають її — теж запитання. Показовим у цій історії є те, що про Марію колеги-журналісти майже не говорять. Про неї не запитують у чиновників, про неї не пишуть заміток і не згадують у новинах телеканалів.

Арешт: Руслана Коцабу — українського журналіста-фрилансера і блогера правоохоронці затримали 8 лютого у Франківську. Його звинувачують у державній зраді, слідство стверджує, що журналіст планово намагався зірвати мобілізацію військових для участі у війні на сході. 24 грудня суд знову продовжив термін тримання під вартою Коцаби ще на два місяці. Окрім місцевих франківських ЗМІ, про цю справу теж ніхто не говорить. Зрозуміло, що вона дуже складна, але проговорювати складні теми в складний час — якраз завдання журналістики.

Затримання: 2 жовтня працівники Служби безпеки України затримали знімальну групу програми «Схеми» — проекту журналістських розслідувань «Радіо Свобода» — журналіста Михайла Ткача та оператора Кирила Лазаревича. Сталося все це, власне, під будинком одного з управлінь СБУ в Києві. Журналісти саме знімали автопарк спецслужби, щоби з’ясувати, наскільки статки спецслужбовців відповідають зарплатам. Знімальну групу не лише затримали, а й при затриманні застосували силу, як стверджують журналісти, знімальну техніку пошкодили. Згодом керівництво СБУ вибачилося перед постраждалими, було відкрито кримінальну справу. В кінці грудня мав відбутися суд, але суддя захворіла. Чекаємо, що буде далі.

Загалом українські журналісти 2015 року пережили вже другий рік війни й перший рік нових правил на фронті, коли потрібно за тиждень у прес-центрі АТО заповнювати заявку, в якій конкретно вказувати, в які дні в якому секторі ти плануєш працювати — і все це до особливої прес-карти АТО. Також пережили місцеві вибори, на яких було зафіксовано десятки порушень із недопуску на виборчі дільниці, на засідання тервиборчкомів, з’їзди партій та зустрічі кандидатів із виборцями. Довелося також пережити образи олігарха Ігоря Коломойського на адресу журналіста «Радіо Свобода» Сергія Андрушка. Чому я кажу «довелося», бо належної оцінки таким інцидентам медіаспільноста не дала. Перед журналістом Коломойський так і не вибачився, хоча після інциденту йому довелося піти з посади очільника Дніпропетровської області.

Найгіршою, звісно, за рік є ситуація на півострові Крим. Окупації українська журналістика пережити практично не змогла: якщо тепер вітчизняні журналісти й працюють на півострові, то радше інкогніто. В Криму не залишилося українських місцевих телеканалів і газет, усі вони стали федеральними. До багатьох незгодних із політикою Кремля журналістів прийшли з обшуками ще в березні-квітні, тож більшість медійників, які не були готові писати «кремлівську правду», з півострова виїхали.

А тепер мовою цифр

У 2015-му моніторинг ГО «Телекритика» зафіксував 311 порушень прав журналістів. Це в кілька разів менше, аніж попереднього дуже складного 2014-го — року, який почався з протистояння в центрі Києва, а відтак і розстрілів на Інститутській, далі Криму та Донбасу, в усіх цих подіях дісталося й журналістам. 2015-й був значно спокійнішим, якщо порівнювати з попереднім — мабуть, найскладнішим роком в історії української незалежності. Рекордсменом із порушень у цьому році була об’єднана група з чиновників та правоохоронців, котрі не надавали відповідей на запити, не впускали на публічні заходи, відмовляли в наданні інформації — 140 таких випадків за рік зафіксувала ГО «Телекритика».

104 випадки — це побиття, залякування й напади на журналістів. Випадків політичного тиск — 43, далі вже дрібниці — економічний — 10, незаконно звільняли 13 разів, а от випадок цензури був зафіксований лише один за весь рік.

Якщо поглянути за областями, то найбільші порушники прав журналістів живуть і працюють у Києві та області. Зафіксовано аж 56 випадків. Тут слід додати, що, по-перше, в Києві й журналістів у кілька разів більше, ніж у будь-якій області — є чиї права порушувати, й подій у столиці в декілька разів більше, ніж у будь-якому регіоні, та й корупційних схем більше, а про них автори цих схем не надто радо говорять, натомість тут більше журналістів готові заявляти про порушення своїх прав. Це я не порушників захищаю, щоб хто не подумав, а лише роз’яснюю.

На другому місці — автономна республіка Крим. Вона цих позицій теж не здавала протягом усього року. Про журналістські права теперішні російські чиновники, особливо ФСБ, не надто піклується. ГО «Телекритика» зафіксувала за рік 38 випадків порушень, та авторка переконана, що порушень значно більше, але про права на півострові нині говорити не зовсім безпечно.

Замикає горе-трійку теж традиційно цього року Донецька область, якою проходить лінія зіткнення. 18 випадків порушень зафіксовано там, але, як у випадку з Кримом, це не повний список. Що відбувається в так званій ДНР, не завжди є можливість моніторити.

Хоча кількість порушень щодо журналістів зменшилася, але сталося це радше не через свідомість чиновників, депутатів усіх рівнів та силовиків різних відомств, а тому що політична ситуація в країні трохи заспокоїлася, немає протистояння на вулицях, та й на лінії зіткнення стріляють у рази менше.

Втім, на жаль, усі ті порушення прав журналістів, котрі сталися ще минулого року, — досі не розслідувано. Що теж є грубим порушенням. Жодного прізвища тих, хто бив журналістів під час зіткнень у центрі столиці взимку 2013–2014 років, хто стріляв у них гумовими кулями, хто жбурляв бруківку. Розкрито лише вбивство В’ячеслава Веремія — журналіста газети «Вести», якого вбили так звані тітушки в ніч із 18 на 19 лютого.

Та коли журналісти виступають за розслідування цих справ — їх виявляється лише маленька купка, решта медіа згадують про права журналістів хіба в день захисту цих прав.

Тож нарікаймо й на себе.

З Новим роком!

P.S. У червні-вересні 2015 року ГО «Телекритика» провела анонімне опитування 52 журналістів «Забезпечення редакціями безпеки журналістів під час відряджень у зону конфлікту». Опитування виявило такі тенденції:

• Редакції не забезпечують журналістів страхуванням для поїздки в зону конфлікту, лише 6% опитаних мають страховку;
• Редакції не забезпечують журналістів технічними засобами захисту у достатній мірі, 61% опитаних не отримали від редакцій жодного засобу захисту;
• Редакції не проводять додаткового навчання з безпеки перебування у зоні конфлікту; та якість навчань, що проводяться, залишає бажати кращого; натомість більшість журналістів, які перебували у зоні конфлікту, були вимушені проходити навчання деінде;
• Редакції все ще порушують правило необхідного стеження за перебуванням власних журналістів у зоні конфлікту, 44% опитаних не мали в редакції людини яка б контролювала їх перебування у зоні конфлікту;
• 62% опитаних журналістів не доплачують за перебування у зоні конфлікту.

Опитано журналістів з 14 областей, переважна більшість (46%) з Києва. Половина – представники інтернет-ЗМІ, 21% – телебачення, 4% – радіо і 3% – преса.