У романі Харукі Муракамі «1Q84» головна героїня Аомаме, щоб відтворити частину подій, які стерлися з її пам’яті, використовує підшивки газет – тобто вона відтворює реальність за допомогою текстів, які друкуються у пресі. Цей приклад дуже добре показує, яке значення у нашому сучасному світі відіграють медіа. Але навіть процес «гортання підшивок» не дає відповіді на всі запитання Аомаме. Бо медіа, насправді, конструюють свою власну реальність, і вона не завжди співпадає із тією, яка є у нас за вікном (і яку хоче відтворити у даному конкретному випадку героїня Муракамі). 

Із текстами «медіа про медіа» виходить іще цікавіша картина. Бо фактично їх можна назвати «інтерпретацією інтерпретованого». А інтерпретуючи певні події, ми, журналісти/публіцисти/експерти, створюємо нові значення (які, до речі, потім знову хтось може проінтерпретувати на власний розсуд).

Який це має стосунок до тексту «Фігові листки для вертикалі Януковича»? Прямий. Бо всі оцінки – це «інтерпретація інтерпретованого», а отже, вони - суб’єктивні. От і я не змогла втриматися від своїх суб’єктивних «п’яти копійок». Оскільки брала участь, як журналіст, у програмі «Свобода слова» Андрія Куликова (ICTV), про яку, зокрема,  йдеться у вищезазначеній публікації.

Одразу зазначу, що пишу цю репліку не для того, щоб когось захистити чи виправдати. Пишу як громадянка цієї країни, якій незабаром доведеться взяти участь у виборах і віддати комусь свій голос.

Для початку означу свої політичні переконання, щоб не було зайвих інтерпретацій. Я ніколи не належала до симпатиків Партії регіонів, і сьогодні не належу до тих, хто буде голосувати за цю політичну силу. Попри те, я не належу до тих, хто вважає, що на опозицію потрібно молитися тільки тому, що це опозиція. Позаяк, перебуваючи при владі, помаранчева команда допустилася чимало стратегічних помилок, через які країну «відкинуло» на багато років назад, бо саме через ці помилки у 2010 році до влади прийшли ті, для кого слово «демократія» не несе жодного смислового навантаження.  Таким чином я, як виборець, опиняюсь у дуже складній ситуації. Бо мене не влаштовує вибір «меншого зла» (у цю політичну гру ми граємо вже двадцять років). Отже, до опозиції у мене багато запитань, напевне, не дуже  приємних і  достатньо критичних. І від того, як вона відповідатиме на ці запитання, яку стратегію поведінки вона вибудовуватиме зараз перед виборами, залежатиме, чи проголосую я за когось із її представників, чи просто проігнорую ці вибори (бо, як я вже сказала, за Партію регіонів голосувати не збираюся). Підозрюю, що такі настрої маю не лише я. Судячи з обговорень на Facebook, такі настрої має чимало українців. Вони радше налаштовані підтримувати «нерозкручених»  вихідців із окремих активних спільнот громадянського суспільства, якщо такі будуть, аніж будь-кого із діючих політиків.

Тему програми «Свобода слова» ведучий Андрій Куликов озвучив так: «Завтра починає працювати 10 сесія Верховної Ради, передостання перед виборами. Перед владою постало питання: реформи чи вибори, перед опозицією: руйнівний популізм чи відповідальність. Чи стануть системні реформи знову заручниками політичної системи і виборів?». У публікації «Фігові листки для вертикалі Януковича» було зазначено, що ця тема лягає «в загальну канву інформаційної боротьби влади проти опозиції». Тобто автори натякають, що вона може бути маніпулятивною чи підібраною на замовлення Адміністрації президента? З цим варто посперечатися.

По-перше, тому, що як зазначено у тій же публікації, у «Свободі слова», на відміну від «Великої політики» чи «Шустер-Live»,  «ще є простір реальної свободи». По-друге, тому, що питання, поставлене у програмі (нехай навіть  більш критичне для опозиції, ніж для влади, як зазначають автори тексту) є важливим для українських громадян, принаймні, для частини з них, яка хотіла б голосувати за опозицію, але ще думає… І звісно, що популізм опозиції, тим паче «руйнівний популізм» буде не найкращим аргументом на її користь. Опозиція мала б над цим серйозно подумати.

Більше запитань у цій програмі у мене особисто виникло до Ірини Акімової, аніж до ведучого, яка відверто ігнорувала поставлені на початку програми запитання і «проштовхувала» в ефірі заготовлені тези про медичну реформу. І добре, що їй змогли ефективно опонувати Микола Томенко та Ксенія Ляпіна (тут можу погодитись із авторами публікації, що кількісно представників опозиції саме у цій програмі справді було менше). Виступ Акімової якраз демонструє, що влада не готова звітувати про системні реформи, які аж ніяк не зводяться до будівництва одного пренатального центру (про який так багато розповідала представниця АП). І прискіпливий глядач, сподіваюсь, цього не може не помітити. А перейти до обговорення  системних реформ Акімова була не готова. Підозрюю, тому, що нема що обговорювати.