Іноді просто-таки диву даєшся від живучості журналістських стереотипів, які ґрунтуються не на архівних документах, не на спогадах учасників подій, не на розвідках істориків, а на анонімних казаннях про того чи іншого державного лідера, котрий, мовляв, під п’яну руку прийняв якесь доленосне рішення, причому рішення такого масштабу, що його наслідки відчутні через багато років і низку поколінь. І який би фактаж не існував, все одно не тільки в російський таблоїдах (де такі речі чогось особливо полюбляють), а і в наче серйозних ЗМІ України повторюють: «п’яний Хрущов»…«п’яний Єльцин». Мовляв, такого наробили ці ледь не вічно п’яні діячі, що ого-го та ой-ой-ой!

І що цікаво: Сталін та Брежнєв були аж ніяк не меншими пияками, але всі політично-горілчані гріхи у таких казаннях пов’язані з двома згаданими історичними персонажами. Скажімо, «п’яному Єльцину» приписують дуже тверезе і раціональне рішення про силове придушення червоно-коричневого путчу в жовтні 1993 року, неодмінними наслідками поширення (навіть не успіху!) якого були би кривава різанина та величезні людські жертви по всьому пострадянському простору.

Але з тим путчем нехай розбираються самі росіяни. Нас же у плані міфів про «п’яних політиків» цікавлять передусім дві події: передача Криму Україні в 1954 році та Біловезька угода 1991 року.

… Сталін, як відомо, останні півтора десятка років свого життя майже нікуди не виїздив із Москви, крім як на Чорноморське узбережжя Кавказу – для відпочинку – і на зустрічі «великої трійки» до Тегерана й Берліна. Натомість Микита Хрущов, який став у вересні 1953 року першим секретарем ЦК КПРС, був людиною непосидющою, зовсім не кабінетного типу, і всі проблеми волів розв’язувати на місці. Невдовзі після здобуття посади він вирушив до Криму, звідкіля надходили до ЦК тривожні сигнали. На півострові першого секретаря зустріли натовпи російських переселенців, які кричали: «Нас пригнали на смерть!», «Нас обдурили!», «Ми тут усі приречені!».

І справді: ситуація на півострові була жахливою навіть за радянськими мірками. На час приїзду Хрущова у всьому Криму було лише 18 магазинів м’ясопродуктів, 8 – молочарень, 2 крамниці з продажу тканин, 9 – взуття, 5 – будівельних матеріалів та 28 книгарень. Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі. І не дивно: порівняно з 1940 роком площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня. Виноградники, які були основою виноробства півострову, за рідкісними винятками, закладалися ще до революції і доглядалися в останнє десятиліття вкрай недбало, їхня врожайність не перевищувала 10–12 ц/га. Тим часом до війни навіть на старих виноградниках врожайність сягала 50–60 ц/га. Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37% забезпеченими кормами. На весь Крим нараховувалося лише шість теплиць. Овочівництво і садівництво не досягло довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби навіть місцевого населення, не кажучи вже про інші регіони. Як наслідок, у 1953 році область повністю провалила план збору державних податків і постала на межу масового голоду.

Та серед моря хаосу й занепаду траплялися й оази відносного добробуту й господарського благополуччя. Наприклад, у колгоспі імені Калініна, де, за повідомленням «Кримської правди», буквально за два роки 86 сімей, які переселилися з Чернігівщини, підняли занедбане господарство з нуля, та в інших місцях, де поселилися українці. Тож Хрущов негайно вилетів до Києва, щоб організувати термінову допомогу Криму і переселення туди жителів УРСР зі степових районів, тих, хто «любить садочки, кукурудзу»…

Як же сонячний і родючий Крим дійшов до такого життя? Слід згадати, що у травні – червні 1944 року Кремль вдався до депортації з півострова близько двохсот тисяч кримських татар і п’ятдесяти тисяч греків, вірменів та болгар. До їхніх будинків були переселені колгоспники з центральних областей Росії та – у не надто значній кількості, трохи більше десяти тисяч осіб – з України. 25 червня 1946 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила закон про перетворення Кримської автономної республіки на звичайну область у складі Росії. Але півострів «звичайною областю» не став. Переселенці з лісових та лісостепових зон Росії ніяк не могли призвичаїтись до клімату й специфіки ведення господарства у Криму. Це стосувалося не тільки сільської місцевості, а й міст. Адже, скажімо, займатися прибережним рибальством чи будувати споруди з ракушняка приїжджі не вміли. Як наслідок, за повоєнне десятиліття у Феодосії, де було зруйновано 40% житлового фонду, вдалося централізовано спорудити тільки один восьмиквартирний будинок. У Керчі ж спорудили аж два подібних будинки, один із яких віддали під міську дитячу лікарню. Керівництво ж Російської Федерації після влаштованих Сталіним наприкінці 1940-х погрому республіканських управлінських кадрів лише безпорадно спостерігало за ситуацією на півострові. Натомість ще під час війни Микита Хрущов, котрий очолював ЦК КП(б)У та уряд УРСР, просив Сталіна включити Крим до складу УРСР. І не тільки тому, що півострів мав давні тісні господарські й культурні зв’язки з Україною, а й як необхідну Україні складову народногосподарського комплексу. Він розповідав про свою поїздку з цією ідеєю до столиці СРСР так: «Мене після цього як тільки не називали і як тільки душу не трясли, стерти у порох були готові». Ясна річ, хто міг його так «трясти», – особисто Сталін…

Але восени 1953 року доповідь Хрущова про його кримські враження, підкріплена численними документами, вплинула на кремлівське керівництво, і воно сприйняло аргументацію щодо нагальної прагматичної потреби у входженні Криму до складу України. Передачу півострова було оформлено з дотриманням усіх норм радянської бюрократичної машини і завершилася вона ухваленням Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 року такого закону:

«Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалює:

1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2. Внести відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР».

Позитивні результати не змусили себе чекати. Один лише факт: уже в 1958 році обсяги житлового фонду на півострові перевищили довоєнні…

Отож рішення щодо Криму насправді належить до одного з найбільш тверезих та раціональних рішень Хрущова та його команди у ЦК КПРС.

Цікаво, що на якийсь час більшістю населення півострова стали українці, тож стали виходити газети українською мовою і відкриватися українські школи, але Кремль схаменувся і почав заселення благодатної землі відставниками – військовими, гебістами, партноменклатурниками – та їхніми сім’ями…

А тепер – про події у Біловезькій Пущі 1991 року. «Зібралися троє мужиків (варіанти: негідників, зрадників, агентів Заходу) у Біловезькій пущі, добряче хильнули і по п’яні розвалили велику державу». Такою є популярна, тиражована досі ЗМІ версія того, що сталося там. Мовляв, СРСР у першій декаді грудня 1991 року свавільно розвалили троє «біловезьких зубрів» – Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич.

Насправді ані спонтанності, ані сваволі, ані п’яного загулу не було. Були свідомі, раціональні дії, заздалегідь підготовлені командами всіх зазначених лідерів. Свій шлях до Біловезької Пущі пройшли всі три країни, але головні партії тут зіграли – кожна по-своєму – Україна та Росія. Згадаймо тільки деякі етапи українського шляху, щоби побачити логіку розвитку подій, що мали наслідком «угоду трьох» про розпуск СРСР.

Уже Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року у преамбулі перекреслила будь-які формули «оновленого Союзу», крім хіба що конфедерації держав, ведучи мову про «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Україна проголошувала своє право мати самостійну владну, законодавчу, фінансово-економічну системи, своє військо і зовнішню політику. У розвиток положень Декларації влітку і восени 1990 року було ухвалено Закон про економічну самостійність України та низку інших актів, що суттєво суперечили союзному законодавству. Виникла правова колізія, відома під назвою «війни законів» та «параду суверенітетів» союзних республік, бо ж Україна не була самотньою у своїх діях.

З квітня 1991 року розпочався так званий Ново-Огарьовський процес, коли почала вимальовуватися фінішна пряма Союзного договору. За проектом цього договору суверенітет республік зводився нанівець, ішлося про єдину державу, де республіки мали відігравати роль чи то штатів, чи то земель, а «центр» ставав єдиним суб’єктом міжнародного права. Україна не взяла участі в цьому процесі, ба більше: у квітні 1991 президія Верховної Ради УРСР ухвалила постанову, за якою на території України призупинялася дія одного з економічних указів президента СРСР Горбачова. Отже, і де-юре, і де-факто почався перехід до конфедеративних відносин із «Союзним центром». І не тільки Україна посіла таку позицію – її підтримали в тій чи іншій формі Латвія, Естонія, Молдова, Вірменія, а Литва та Грузія на той час уже проголосили відновлення своєї повної незалежності. Паралельно, в обхід Кремля, ще з кінця 1990 року йдуть консультації між Білоруссю, Казахстаном, Росією та Україною про створення міждержавного об’єднання на місці СРСР. В політичному лексиконі виникає поняття «Співдружність». Важко сказати, хто його вжив першим (я й сам опублікував восени 1990 року у популярній тоді газеті «Молодь України» концептуальну статтю «Імперія чи Співдружність?»), але воно прижилося і «запрацювало».

Відповіддю на таке «самочинство» союзних республік став ҐКЧП, тобто спроба перевороту і повороту назад, здійснена консервативним крилом КПРС та армії 19 серпня 1991 року. Всі обставини цієї акції донині невідомі, але так чи інакше не незалежність України стала наслідком провалу ҐКЧП, як багато хто стверджує до сьогодні, а навпаки – путч був викликаний немалою мірою тим, що без України «оновлений Союз» ніхто у Москві не мислив.

У цей момент визначну роль зіграла команда російського президента Бориса Єльцина, яка зуміла перемкнути на себе чималу кількість управлінських, фінансових та силових структур, які перед цим перебували у союзному віданні. Тим самим, тільки більш обережно, займалася після проголошення незалежності України на її теренах і команда Леоніда Кравчука.

А 5 грудня 1991 року, після всеукраїнського референдуму і президентських виборів, коли Леонід Кравчук прийняв президентську присягу, Верховна Рада України, у свою чергу, ухвалила «Послання до парламентів і народів усіх країн», яке містило твердження: «Договір 1922 р. про утворення Союзу РСР Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим».

Іншими словами, Україна на момент підписання Біловезької угоди юридично вже не була складовою СРСР: уже розпочався бурхливий процес міжнародного визнання її незалежності. Проте залишалися питання як про подальшу долю Союзної держави (хай надзвичайно ослабленої, але ядерної), так і про збереження певного рівня господарських зв’язків із республіками СРСР, оскільки різкий їх розрив мав би наслідком масове безробіття та крах неструктурованої української економіки. Отож потрібні були домовленості про «м’який» перехід до нових форм державного життя, про демонтаж радянських силових структур (приклад Югославії був у всіх перед очима), про узгодження економічних реформ тощо. Звісно, кожна сторона грала свою гру, але на певному етапі їхні основні інтереси збіглися.

Біловезька зустріч була добре підготовлена. Її ретельно охороняли офіцери зі служб безпеки Єльцина та Кравчука і вона проходила поблизу польського кордону; на найближчому летовищі тримали у стані постійної готовності кілька вертольотів. Очевидно, існувала домовленість із урядом Польщі, що в разі потреби буде здійснено евакуацію трьох лідерів та їхніх команд на територію цієї держави. А якраз напередодні зустрічі було ліквідовано КҐБ СРСР. На його місці створювалася – з 4 грудня – Міждержавна служба безпеки, очолювана Вадимом Бакатіним, який на той час перейшов із команди Горбачова до команди Єльцина. Саме Бакатін де-факто нейтралізував спроби прихильників збереження СРСР у спецслужбі здобути інформацію про наміри учасників зустрічі та їхні політичні проекти, тому угода про розпуск СРСР і створення Співдружності незалежних держав для всього світу стала громом з ясного неба. А 7 грудня було нейтралізовано впливових прихильників Союзного центру в керівництві Збройних сил; із посади начальника Генштабу під час перебування у відрядженні у Великій Британії було звільнено генерала армії Лобова, і того ж дня відбулася справжня «зачистка» Генерального штабу. Хто і як зумів провести цю операцію – невідомо, але, ймовірно, без неї частина армії могла самочинно втрутитися в політичні процеси, що мало б наслідком велику кров і повторення в тому чи іншому вигляді югославської різанини на теренах щойно розпущеного СРСР.

Та попри велику публічну та залаштункову підготовчу роботу, ситуація об’єктивно залишалася вкрай складною. Ще діяли загальносоюзні структури влади, президент Горбачов відчайдушно намагався протидіяти розпаду СРСР. Не виключеною була можливість військового заколоту з метою збереження єдиної радянської держави. Оплотом реакції стали офіцерські збори в частинах Радянської армії, й існувала реальна небезпека заколоту шовіністичного і прокомуністичного генералітету якщо не у самій Москві (де Генштаб був «зачищений»), то в провінції. Виходом зі складної політичної ситуації могла бути лише багатостороння домовленість лідерів суверенних республік про швидкий, але керований демонтаж владних і силових імперських структур. За таких обставин лідери трьох країн, які свого часу були юридичними співзасновниками СРСР, ухвалили рішення про те, «що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування», а натомість сторони угоди «утворюють Співдружність Незалежних Держав» (четвертий співзасновник СРСР – Закавказька федерація – давно не існувала, одна із її складових – Грузія – відновила незалежність, а дві інші – Вірменія та Азербайджан – фактично перебували у стані війни…). За кілька днів угоду ратифікували парламенти всіх трьох держав – України, Білорусі та Росії.

Чи була легітимною, заснованою на правових нормах, а не політичній доцільності, угода про демонтаж СРСР? Дехто вважає, що ні, адже первинний Договір про утворення Радянського Союзу не передбачав можливості розпуску цього державного утворення. Проте погляньмо на проблему з іншого боку: а чи було легітимним утворення СРСР? На правових чи на якихось інших засадах з першого дня свого існування будувалася ця супердержава? У Декларації про утворення Союзу так сказано про ці засади: «Нова союзна держава… послужить вірним оплотом проти світового капіталізму і новим рішучим кроком на шляху об’єднання трудящих усіх країн у світову Соціалістичну Радянську Республіку». Іншими словами, йшлося про тимчасове утворення, покликане стати базою світової революції; оскільки ж ця революція не відбулася і перспективи створення «світової Соціалістичної Радянської Республіки» наприкінці ХХ століття були вочевидь відсутні, підґрунтя існування СРСР зникло.

До цього слід додати й те, що юридичне оформлення існування Союзу відбувалося з порушеннями самими його творцями встановлених процедур, за умов однопартійної диктатури, відсутності свободи слова і загального виборчого права. Отож по-насильницькому вичавлена згода республік-засновників (крім Росії, яка виступила ініціатором) на підписання союзного Договору під правовим оглядом зробила цей Договір від початку юридично нікчемним, що врешті-решт і зафіксувала у продиктованій історією формі Біловезька угода – одне з найбільш тверезих розв’язань геополітичної колізії грандіозного масштабу, яка в іншому варіанті могла вилитися ріками крові.