Події останніх місяців прискорено лікують Україну від комплексу меншовартості. Колись поширена думка, що будь-що західне/імпортне апріорі якісніше за українське, втрачає актуальність. Ось і на західні медіа ми починаємо дивитись без благоговіння. Увага світових медіа до України, яка надихала нас у перші дні великої війни, вже стала звичною. Ми зауважуємо помилки в їхніх матеріалах про Україну, обурюємось, коли вони покладають відповідальність за російську агресію особисто на Путіна, гніваємось, коли вони показують наслідки ракетних обстрілів українських міст або публікують колонки з думками, неприйнятними для нас.  Окремим виданням чи навіть загалом західним медіа закидають, що вони на догоду російській пропаганді роздмухували тему українських «неонацистів». Нарешті, в багатьох українців викликає скепсис прагнення західних журналістів залишатись нейтральними й неупередженими у висвітленні ситуації, в якій, на нашу думку, цілком очевидно, хто добро, а хто ­— зло.

Ось чотири важливі речі про західні медіа:

1. Їхня увага нам дуже потрібна — насамперед тому, що вони формують думку своєї аудиторії, тобто мешканців своїх країн, і саме на громадську думку орієнтуються тамтешні політики, приймаючи рішення, чи допомагати Україні і якою має бути допомога. Ця залежність цілком реальна і пряма — про неї, наприклад, розповідає журналіст-міжнародник Дмитро Анопченко. Тому нехтувати світовими медіа нам точно не варто, і співпрацювати з ними — допомагати, давати правдиву інформацію, погоджуватись ставати їхніми героями, підказувати історії, поширювати їхні матеріали про Україну — це дії, корисні для нашої перемоги.

2. Вони працюють для своєї аудиторії — а отже, не все в їхніх матеріалах може бути зрозумілим, близьким і прийнятним для нас.  Факт, що західні журналісти багато чого не розуміють про російсько-українську війну — але також факт, що ми не розуміємо, чим є Україна в уявленні пересічного португальця або каліфорнійця, і якими словами йому треба пояснювати, що тут відбувається. Мене, наприклад, аж пересмикнуло від формулювання «Буча — багате містечко під Києвом»; для наших медіа неприйнятно ділити міста на «бідні» й «багаті», це відгонить середньовіччям. Втім американський журналіст побачив різницю між Бучею та пересічним українським райцентром і передав її саме так.

3. Вони можуть бути важливим джерелом і для нас, бо часто публікують інформацію, якої українські медіа та офіційні джерела або не мають, або не оприлюднюють. Водночас ними так само можуть маніпулювати, бо російська пропаганда не спить, і донедавна вона практично безперешкодно працювала в усьому світі. А особливо вразливими до маніпуляцій іноземні медіа стають тоді, коли українська тема накладається на їхні власні світоглядні чи політичні суперечності: ліві проти правих, прогресисти проти консерваторів абощо. Саме так у їхніх публікаціях вигулькують «українські неонацисти», син Байдена, порівняння Революції гідності зі штурмом Капітолію, несправедливі наслідки Тріанонської угоди та інші нерелевантні для нас, але дражливі й болючі для них мотиви. А також пошуки хороших росіян і формулювання типу «вторгнення Володимира Путіна в Україну».

4. Вони працюють за стандартами, які стосуються висвітлення бойових дій і ситуації в охопленій війною чужій країні так само, як і будь-якої іншої теми. Тому вони можуть, наприклад, «відправляти на карантин» чи ігнорувати твердження, які ми вважаємо доконаними фактами, або шукати офіційне підтвердження тому, що для нас самоочевидне.

Як тоді стається, що поважні британські та американські видання так розпачливо лажають? Наприклад, «знаходять» Привида Києва, про якого українцям від початку було зрозуміло, що це патріотичний міф? Або плутають Маріуполь і Мелітополь?

Ну, західні журналісти — теж живі люди, які працюють у чужому для них мовному і культурному середовищі, часто повністю покладаючись на фіксерів. Фіксер — це наймана місцева людина, яка виконує функції перекладача, переговорника, менеджера, водія, помічника, словом — робить усе, щоб іноземні журналісти знайшли історію, героїв, експертів, локації і при цьому не замерзли і не вмерли з голоду. Для журналіста, який не знає жодної з місцевих мов, не орієнтується в географії та має приблизне уявлення про українців та їхнє життя, фіксер — це майже як поводир для незрячого. Професійні фіксери або люди, які займаються цим регулярно, в Україні є. Та їх, звісно, не вистачає, аби забезпечити сотні, якщо не тисячі кореспондентів і знімальних груп, які в ці місяці перебувають в Україні. Тому за фіксерство беруться початківці, люди з недостатньою кваліфікацією, а часом і нечисті на руку. 

Кредо якісної західної журналістики — шукати історію і розповідати її через героя. Це значить, що якщо репортер їде до Бородянки, то в його матеріалі обов’язково має бути місцева мешканка Валентина, яка пережила окупацію в підвалі й бачила на власні очі звірства російських загарбників. Бажано, звісно, щоб героїв було декілька, а їхні історії — ексклюзивними. Щоб оцінити складність цього завдання, уявіть, як ви їдете на північ японського острова Хонсю й маєте п’ять днів, аби за допомогою японця, який так-сяк володіє вашою мовою, зібрати історії постраждалих від аварії АЕС у Фукусімі. Шанс, що герої врешті будуть випадковими, а історії не дуже репрезентативними, доволі великий, чи не так?

Це, до речі, ще одна об’єктивна проблема: «україністів» серед західних журналістів одиниці. Рідкісні події в Україні, варті уваги, традиційно висвітлювали, умовно кажучи, «русисти» — кореспонденти з московських корпунктів. Це люди, «опромінені» кремлівською пропагандою, які беруть інформацію про Україну з російських джерел і стають мимовільними переносниками російської брехні. Медіаекспертна спільнота України роками протестувала проти того, що західні медіа міряли Україну російською міркою. Останнім часом справи з цим ішли на краще, аж раптом в Україні спалахнула найбільша війна в Європі за 80 років, і тепер світовим медіа відчайдушно бракує журналістів, які б зналися на українських, російських і загалом східноєвропейських справах, і водночас могли би працювати в умовах бойових дій. Тому на завдання вирушають ті, хто не бував східніше за Нью-Джерсі, а про українців судять за «Петрою» з серіалу «Емілі в Парижі». 

Не можна сказати, що їх кидають тут напризволяще. Наприклад, медіацентр «Україна» докладає чимало зусиль, аби сотні іноземних медійників, які там «пасуться», отримали якомога більше важливого контексту про Україну. Якщо ви маєте нагоду допомогти іноземним журналістам у будь-який спосіб, аби їхні знання про нашу країну і її мешканців були повнішими — це варто робити. Проте не дивуймося, що вони плутають Маріуполь і Мелітополь. Головне, щоб не переплутали, яка держава напала, а яка захищається.

Що ж справді особливого можуть запропонувати іноземні медіа?

Інформацію з перших рук від іноземних та українських політиків і відомств. Тут усе просто: з поважними іноземними виданнями і наші, і тим більше — їхні власні політики спілкуються охочіше й часто говорять те, чого не скажуть українським. До того ж, за час війни ми звикли, що вся важлива інформація від політичного та військового керівництва нашої держави поширюється через відеозвернення та текстові повідомлення. Ця комунікація звична для нас, але неприродна для іноземних журналістів: вони шукають джерела і можливості ставити запитання, й часто їм відчиняють ті двері, в які б ми навіть не подумали стукати. Та й, будьмо щирі, вони значно менш обмежені самоцензурою та вимогами українського законодавства, які не дають нашим медіа говорити «всю правду» про війну.

Справжню обґрунтовану аналітику (не плутати з «аналітикою» наших головомовців, які насправді виконують місію політичних піарників). Часто — з використанням цифрових інструментів, аналізу великих даних, із наочними візуалізаціями, які допомагають краще зрозуміти висновки та прогнози.  Звісно, до аналітики й аналітиків треба ставитися критично — дивитись, чи посилаються вони на джерела й наскільки ці джерела правдоподібні, оцінювати їхню фаховість і обізнаність у темі. Поґуґлити прізвище — це мінімум.

Ексклюзив із зони бойових дій. Воєнна журналістика в Україні за останні вісім років дуже виросла й не поступається західній за якістю. Проте для висвітлення інтенсивних бойових дій на лінії фронту, що простягається на сотні й сотні кілометрів, нашим медіа не вистачило б підготовлених воєнкорів. Тож зараз у західних медіа можна побачити унікальні кадри, факти та оповіді, що стають новітньою історією України.

Погляд збоку. Як громадяни держави, яка чинить опір російській навалі, ми не можемо бути безсторонніми. Дізнатися, як бачать її неупереджені сторонні спостерігачі — корисно, хоч часом може бути й не дуже приємно, адже не все, що ми прочитаємо, збігається з нашим баченням. І тут важливо пам’ятати дві речі. По-перше, колонки в західних медіа, які виходять у рубриці Op-Ed — це справді просто думки, які можуть не збігатись із позицією редакції. Від висловлювань у дусі «не треба озброювати Україну, хай краще програє Росії, щоб Путін зупинився» мене аж вивертає, але це — не зрада видання, а лише данина плюралізму. Не забуваймо, що попри існування таких думок Україну таки озброюють, фінансують і підтримують, і закликів до посилення підтримки набагато більше. По-друге, публіцисти, аналітики і лідери думок можуть помилятись — як і західні політики, які помилилися, оцінюючи спроможність України чинити спротив російській агресії. Якщо ці помилки засновані на хибних уявленнях про Україну, на недостатньому фактажі, на впливах російської дезінформації (наприклад, вірі в «другу армію світу» і «анало-говнет») — ми можемо їх скоригувати. Редакції якісних медіа відкриті до цивілізованого діалогу й готові виправляти помилки або коригувати занадто безапеляційні твердження, якщо побачать достатні підстави. Просто треба не лінуватися писати й доводити свою точку зору.

Читати/дивитися/слухати матеріали іноземних медіа краще в оригіналі, якщо ви, звісно, можете — це допоможе уникнути перекладацьких помилок і інтерпретацій. До речі, якщо ви розумієте мову оригіналу — англійську, польську, німецьку абощо — але вам видається, що ви «не досить добре знаєте» її, щоб читати серйозні публікації, то варто просто спробувати. Субтитри для відео чи переклад окремих незнайомих слів помічні на перших етапах, а невдовзі ви втягнетесь. Якщо все-таки волієте читати українською — зверніть увагу на те, чи перед вами близький до тексту переклад, чи вільний переказ. І точно варто уникати російських перекладів, хоч хто їх публікує — кремлівські, нейтральні чи ліберальні російські джерела.

І остання порада: не поспішайте реагувати на заголовок, не прочитавши матеріал чи не подивившись відео. Мені не раз траплялись випадки, коли в заголовку було щось про Putin’s War або Ukraine Crisis — о, ці фразочки викликають у мене щиру лють! — але матеріал виявлявся цілком адекватним за змістом. Іноземні медіа, хоч які вони якісні, теж грішать клікбейтом та добирають заголовки для публікацій, зважаючи на поширені в їхньому суспільстві формулювання та пошукові запити. Написати коментар із протестом проти Ukraine Crisis чи з нагадуванням, що в Україну вторгся не Путін, а російська армія, буде не зайвим, але це не привід викреслювати видання зі свого інформаційного меню. Не забуваймо: для нас найважливіше, аби війна, хоч як там її називають, чимскоріше закінчилась нашою перемогою. Тоді Україна зникне з перших шпальт світових медіа — і слава Богу.

Матеріал створений у співпраці з ГО «Львівський медіафорум»