У цій статті ви не знайдете аргументів на користь чи шкоду соціальних мереж. Тут ви також не знайдете нічого про те, чим Facebook кращий або гірший за Twitter, «ВКонтакте» чи Google+. Зрештою, ця стаття навіть не про Facebook perse.

То про що ж вона?

Про демократію, інтелектуальну незалежність, свободу слова й інтернет.

Мене дуже розвеселила ситуація, коли приблизно рік тому українці зверталися до Марка Цукерберга, щоб той забрав українськомовний сегмент мережі від буцімто російських «модераторів». Розвеселила не тим, що ніхто навіть не перевірив спершу, чи справді український сегмент «модерують» із Росії.

Розвеселила (а насправді засмутила) ця ситуація мене тим, що президент цілої країни звертається з проханням до власника якоїсь приватної інтернет-компанії, щоб той був такий ласкавий замінити одних «модераторів» на інших! Коли насправді нам треба було запитати себе, чи потрібні нам модератори взагалі. Чому хтось, окрім мене самого, має вирішувати, чиї публікації мені читати, а чиї ні?

Пізніше з'явилися пропозиції бойкотувати Фейсбук. Але чомусь усього на кілька днів. Невже ми настільки залежні від цього конкретного приватного веб-сайту, що не можемо протягнути без нього більш ніж два дні?

Цієї миті я зрозумів, що час узяти «червону таблетку» й від'єднати себе від цієї системи. Це зовсім не те, якою було задумано Всесвітню павутину. Це зовсім не те, яким я хочу будувати цей світ для наступних поколінь.

Сьогодні інтернет став майже такою ж невіддільною частиною нашого існування, як електрика чи транспорт. Також ми поступово вступаємо в еру «інтернету речей», коли найбуденніші речі від годинника чи холодильника до автомобіля стають приєднаними до мережі. Тому важливо часом ставити собі запитання про те, у чиїх руках має бути контроль над тими чи іншими аспектами нашого функціонування в мережі, – у нас самих, чи в когось іншого?

Саме від цього запитання я відштовхуюся, коли вибираю технології, якими я користуюся. На початку свого існування Всесвітнюя павутину було задумано як засіб, що давав би можливість будь-кому незалежно публікувати інформацію в мережі й ця інформація утворювала б децентралізовану «павутину», зіткану з гіперпосилань.

2014 року винахідник Усесвітньої павутини Тім Бернерс-Лі спробував звернути увагу громадськости на кілька речей, які, на його думку, становлять загрозу вільному розвитку вебу в тій формі, у якій його було задумано. Однією (і не єдиною) з таких речей він вважає небезпечну тенденцію до централізації й монополізації інтернету.

Корпоративні соцмережі, на кшталт Фейсбука, на думку Тіма, створюють «приватизовані» та «обгороджені парканом» зони всередині Всесвітньої павутини, розділяючи її на окремі «монархії», де правила встановлюють централізовано власники соцмережі, а не ті люди, які творять її наповнення.

Я хочу трохи деталізувати ці речі й пояснити, чому я вирішив для себе відмовитися від ролі користувача таких «монархічних» мереж і спробувати знайти альтернативні варіанти.

Ми не повинні бути залежними від якогось Марка Цукерберга чи Павла Дурова в тому, щоб вільно спілкуватися зі своїми друзями чи висловлювати свою думку в інтернеті. І йдеться не про Фейсбук. Фейсбук – тільки один із численних прикладів закритої централізованої системи, яка підпорядкована корпоративним власникам, а не своїм користувачам і користувачкам.

Однак це зовсім не має так бути. Існує безліч технологій, збудованих за принципом децентралізації й свободи вибору.

Один із найпростіших прикладів – електронна пошта. Зверніть увагу: електронна пошта працює незалежно від того, чи двоє людей мають електронні скриньки на одному й тому ж сервісі, а чи на різних. Користувачка gmail може вільно обмінюватися повідомленнями з користувачем ukr.net. Електронна пошта не є чиєюсь власністю, це технологія, якою вільно можуть користуватися всі, і будь-хто може налаштувати власний сервер, якщо чужий не до вподоби. Це і є децентралізація.

Існують також аналогічні техноголії для обміну миттєвими повідомленнями (чату), відео- й аудіодзвінків тощо. Вони грунтуются на відкритих стандартах, які дають змогу будь-кому вільно застосовувати їх, не будучи залежними від якихось «модераторів» чи «власників».

Існують також децентралізовані соцмережі. Вони мають подібний функціонал до Фейсбука/Твіттера/ВК, але водночас кожен користувач або користувачка може вільно вибирати для себе сервер, на якому він/вона бажає тримати свою обліковку. Таких серверів уже тепер сотні, незалежних один від одного. Користувачі й користувачки з різних серверів можуть вільно «френдити» одне одних і бути на зв'язку. А за бажання будь-хто може запустити власний сервер, на якому триматиме свою обліковку: серверне програмне забезпечення цих соцмереж є вільним.

Ми не повинні прив'язуватися й узалежнюватися від технологій, які є чиєюсь корпоративною власністю й де контроль над цією технологією перебуває не в руках тих, що нею користуються. Для себе я визначив такі критерії, яким повинні відповідати засоби комунікації, якими я користуюся:

• Децентралізованість. Ми маємо вільно вибирати собі сервер і не залежати від вибору інших. Вибір сервера не повинен впливати на можливість бути на зв'язку.
• Якщо йдеться про приватні повідомлення – підтримка шифрування «кінець –кінець». Це означає, що приватні повідомлення між двома людьми технічно неможливо перехопити й прочитати «дорогою» завдяки шифруванню безпосередньо між пристроями цих двох людей. Для Фейсбука це означало б, що оператори серверів Фейсбука не могли б дістати доступу до наших приватних повідомлень.
• Програмне забезпечення, як серверне, так і клієнтське, – вільне й з відкритим кодом.
• Принцип роботи має бути описано у відкритих стандартах, вільних для використання кожною людиною.

Саме за такими технологіями має бути майбутнє, якщо ми не хочемо опинитися в ситуації, коли наші слова постійно перевірятимуть на «правильність», перш ніж ми зможемо їх висловити, наші приватні розмови неодмінно матимуть невидимих посередників, а наша інтелектуальна власність буде об’єктом «монетизації» для третіх осіб.

Технології мають служити нам, а не ми їм. Нам треба просто усвідомлено робити вибір, і щоб його робили ми, а не робили за нас.

Текст цієї статті опубліковано на умовах ліцензії ccby 4.0.