Нагадаємо, що згідно з цим опитуванням, редакції не забезпечують журналістів страхуванням для поїздки в зону конфлікту, лише 6% опитаних мають страховку. Серед інших результатів:

• редакції не забезпечують журналістів технічними засобами захисту достатньою мірою, 61% опитаних не отримали від редакцій жодного засобу захисту;
• редакції не проводять додаткового навчання з безпеки перебування в зоні конфлікту; якість навчань, які все-таки проводяться, залишає бажати кращого; натомість більшість журналістів, які перебували в зоні конфлікту, були змушені проходити навчання деінде;
• редакції все ще порушують правило необхідного стеження за перебуванням власних журналістів у зоні конфлікту, 44% опитаних не мали в редакції людини яка би контролювала їхнє перебування в зоні конфлікту;
• 62% опитаних журналістів не отримують доплати за перебування в зоні конфлікту.

Деталі опитування та інфографіку за результатами дивіться нижче. 

Робота в зоні збройного конфлікту для журналіста цікава, але дуже важка. Тому змусити журналіста туди їхати практично нереально, більшість — за власним бажанням. І чим довше триває конфлікт, тим менше журналістів хочуть їхати на Донбас, щоби цей конфлікт висвітлювати. Залишаються лише ті, хто справді відчуває, що проблеми місцевого населення, котре опинилося на лінії фронту, таки потребують уваги суспільства.

Але чи потребує це уваги топ-менеджерів каналів, головних редакторів друкованих видань, видавців і власників? Чи справді вони вважають, що війну на сході треба висвітлювати на шпальтах їхніх газет, у телеефірах їхніх каналів?

Здається, таки ні. Й таке ставлення як було на початку конфлікту, та і не особливо змінилося через півтора року, впродовж яких триває це збройне протистояння.

Я не кажу, що конфлікту не висвітлюють. Висвітлюють, але за допомогою офіційних зведень генерального штабу АТО, коментарів не надто правдивих аналітиків, й іноді журналістів-фрілансерів, котрим за матеріал із Донбасу заплатять так само, як за матеріал із мітингу в центрі Києва. Про те, щоб відшкодувати гроші на дорогу, засоби безпеки для журналіста, дуже часто немає й мови. Але журналісти погоджуються, бо для них важливо, щоби проблема людей, котрі опинилися через війну в складних умовах, була донесена до широкого загалу. І таким чином, можливо, цим людям  хтось би допоміг (у країні й досі більше сподіваються на швидку допомогу волонтерів, котрі не лише вдягли армію, але й тепер перевозять жителів прифронтових районів у безпечніші місця, знаходять для них житло, роботу, транспорт, навіть вивозять собак і котів, рятуючи їх від осколочних поранень).

За півтора року конфлікту я пройшла п'ять різних тренінгів із безпеки, поводження в зоні бойових дій, із надання першої медичної допомоги, зі мною дуже часто навчалися фрілансери, які працюють для різних видань, часто російські журналісти, польські й навіть британці, але я майже не зустрічала журналістів топових українських каналів.

І з опитування, проведеного ГО «Телекритика», видно: тим, щоби навчити власних журналістів, як правильно поводитися в зоні бойових дій, топ-менеджери особливо не переймалися. Було зафіксовано, на жаль, на камери самих журналістів, що вони не вміють правильно поводитися в критичній ситуації. Можна згадати випадок із загибеллю Сергія Ніколаєва — фотокора газети «Сегодня», котрий отримав осколочне поранення в січні 2015 року в селищі Піски: він не отримав від редакції бронежилету, але кричуще навіть інше, що його колеги з «1+1» замість надавати першу медичну допомогу — знімали на відео, як він помирав. Більшість на початку конфлікту, та й навіть зараз не мають належних бронежилетів і касок (практично не бачила синього бронежилета з написом «Преса» 5-го розміру, й таких самих касок), більшість не проходили тренінги з поводження в зоні бойових дій, частина не вміє надавати першу медичну допомогу й досі.

Окремо хочу сказати, що поїздка на лінію фронту забирає, як правило, більшу часу, ніж звичайне відрядження (проїзд і перевірка на блокпостах, отримання додаткових акредитацій), коштує значно дорожче (на лінії фронту як правило не їздить громадський транспорт і ви рідко коли вмовите таксиста довезти вас туди, де стріляють, хіба за дуже добрі гроші; власний автомобіль чи редакційний теж має бути неабиякий, а, як правило, джип, який потребує чимало бензину). Поїздки з волонтерами чи військовими — це знову таки не завжди найкращий варіант, бо ти залежиш від інших людей і їхніх планів, а їздити з військовими взагалі часто може бути й небезпечно. Кожна така поїздка обходиться вдвічі, а то і втричі дорожче, аніж звичайне відрядження на мирну територію. Я вже не кажу про те, що попрацювавши певний час в зоні бойових дій, журналісту доводиться дуже часто якийсь час відходити від такої роботи, адже вона важка не лише фізично, а й психологічно (мої колеги, котрі фактично не вилазять із Донбасу, помітно стали агресивніші через дуже складні умови праці). Однак усі ці факти практично ніяк не позначаються на зарплаті журналістів, коли репортажі з війни оплачуються так само, як і репортажі з мирних міст. Усе це наштовхує на думку, що топ-менеджерам українських ЗМІ і власникам абсолютно не потрібні матеріали про війну на Донбасі.

Щодо самих журналістів, то колег хочеться по-людськи попросити: якщо ви хочете працювати на Донбасі, будь ласка, подбайте не лише про свій захист (каска, бронежилет, аптечка), а й навчіться надавати ПМД, пройдіть тренінг із безпеки роботи в зоні бойових дій, як показує практика, ніхто про вас не подумає, якщо не ви самі, й цінуйте більше свою працю, ніж її оцінює ваше керівництво.

Анонімне опитування проводилось у червні — вересні 2015 року ГО «Телекритика», загалом було опитано 52 журналістів.