За певного використання термін «мова ненависті» або «мова ворожнечі» може посіяти справжню ненависть і ворожнечу. Але не до ворога, а в українському суспільстві. Пересваряться так, що хоч громадянську війну починай.

Це яскраво продемонстрували останні дискусії у громадянському суспільстві. Їх спричинили майстер-клас воєнної журналістки Насті Станко в Українському католицькому університеті і запрошення від письменника Сергія Жадана луганської поетеси, прихильниці «ЛНР» Єлєни Заславської на інтелектуальну тусовку до Харкова.

Фейсбучне товариство вибухнуло емоціями. Ясна річ, що спектр цих емоцій був найширший. Певне місце в ньому займали й образи на адресу Станко і Жадана, хоча вони не домінували. Більше було розчарувань, суму, жалю, злості.

Однак, на захист «ображених» Станко і Жадана від мови ненависті став літературний критик Юрій Володарський який захищав їх у далеких від мови любові висловах. Зокрема, назвав критику журналістки і письменника «зверинным воем»». А своїм опонентам у ФБ заявляв, що вони пишуть дурниці, маразми тощо. Додати б туди ще «диких собак» або «холуїв імперіалізму» – і вийде такий собі стиль газети «Правда» 37-го року.

Останнім часом неодноразово доводиться спостерігати, як опоненти зненацька приписують одне одному мову ненависті. Дуже схоже, що це словосполучення може стати таким собі кийком, яким лупцюватимуть опонентів. І це лише розпалюватиме емоції Зокрема, і тому, що кожен вкладає у цю дефініцію свій власний зміст.

Тим часом, існують достатньо чіткі визначення. «Комітет міністрів Ради Європи, - пише Вікіпедія, - визначає мову ворожнечі як усі форми самовиразу, які включають поширення, підбурення, сприяння або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму чи інших видів ненависті на ґрунті нетерпимості, у тому числі: нетерпимість висловів у формі радикального націоналізму та етноцентризму, дискримінації та ворожості щодо меншин, мігрантів і людей з числа іммігрантів».

Це визначення описує ситуацію для мирного часу. В нас же тепер війна, яку проти нашої країни розв’язала Росія і її підтримала частина мешканців окупованих територій.

Тож виходить, що журналістському співтовариству варто провести дискусію на тему не тільки «мови ворожнечі», але й загалом лексики під час війни.

Думаю, що мова воєнної журналістики країни, на яку напали, з одного боку, має сприяти подачі правдивої інформації, а з іншого - підтримувати інтелектуальну й емоційну налаштованість на опір агресору. Інакше одного дня її громадяни ризикують прокинутися й на вулицях власної столиці побачити ворожі танки.

Нерідко доводиться чути нарікання, що частина країни воює, а частина навіть не відчуває війни. Вона п’є пиво, їсть морозиво, запускає феєрверки та всіляко розважається.

2008 року у Тбілісі, у той день, коли було оголошено жалобу за загиблими в результаті російської агресії, в одному з ресторанчиків я бачив весілля. Звісно, воно дуже контрастувало з російськими блокпостами й біженцями, які буквально заполонили собою всі вільні будинки в столиці Грузії.

Це може не подобатися. Але це реалії. Вони характерні й для нашої країни. Питання в співвідношенні пасивного населення і громадян, які готові працювати на перемогу. Якщо найбільш активна частина суспільства забуде, що на дворі війна, то вона буде програна.

Тож нашій журналістиці варто відмовитися від нейтральних сором’язливих характеристик на зразок «АТО», або «конфлікт на Донбасі». Слово «війна» найадекватніше описує ситуацію та не дозволяє громадянам розслаблятися.

Якийсь час тому в інтернеті поширювалася картинка. Там нібито об’єктивно порівнювалися Іван з Тернополя й Іван з Донецька, які воюють один проти одного. Лукавство полягало в тому, що вони, за цією картинкою, нічим не відрізнялися один від одного й воювали невідомо чому. Якщо наші журналісти будуть дотримуватися такої «нейтральності», то, повторю знову, війну ми програємо.

Описуючи «ту сторону», варто виходити з того, що це аж ніяк не мирні шахтарі й металурги раптом покинули свою працю, взяли до рук автомати, пересіли в танки і навчилися стріляти з артилерії. Очевидно, що без активної участі Кремля і без залучення російських збройних сил навіть проросійськи налаштований «Іван з Донбасу» не зумів би організувати жодних військових дій.

Якщо ми забудемо про участь Росії в усій цій історії, а тамтешнє «воїнство» будемо називати армією, то мимоволі зіграємо на руку російській пропаганді і легалізуємо ворогів у свідомості власних громадян. Тож збройні сили Росії, які воюють проти нас, мають фігурувати в наших матеріалах саме як армія Росії. А місцевих варто називати проросійськими бойовиками, терористами, сепаратистами.

Вживана в репортажах або новинах, які за визначенням мають відсторонено описувати ситуацію, така лексика не дозволить забути про те, хто розпочав і продовжує цю війну.

Лунає думка, що не можна вживати такі некоректні висловлювання, як, наприклад, «вата». Мовляв, вона ображає тамтешнє населення. А це неприпустимо. І ми не зможемо налагодити діалог після завершення війни. Наголошується, що це всього лише інші погляди.

Звісно, інші погляди мусять бути шановані, але трапляються випадки, коли має вмикатися, так би мовити, світоглядна гігієна. Якщо «інші погляди» загрожують вашому благополуччю, здоров’ю або життю, то їм треба протистояти всіма можливими засобами. Зокрема, не варто виключати зневажливого описання носіїв цих поглядів.

Зрештою, після Другої світової війни ніхто не заперечував, коли нацистів називали негідниками, покидьками, вбивцями тощо. Саме тому, що їхні «інші погляди» спричинили смерть мільйонів людей. Чому в цьому випадку має бути інакше?

А відносно діалогу, то приїзд Єлєни Заславської показав, що навряд чи він можливий з тими, в кого стався «путін головного мозку». З тими, хто кликав Росію, хто розповідає про хунту в Києві, хто вірить у розіп’ятих хлопчиків і двох рабів для бійців збройних сил України. Це так само непродуктивно, як і шукати ідеологічний компроміс з нацистами.

Діалог варто проводити не просто з представниками «тої» сторони, а з тими, хто готовий депутінізуватися. Хто готовий визнавати помилки і виправляти їх. А якщо формально потиснути одне одному руки і забути все, що відбулося, то новий конфлікт неминучий.

А от що справді є неприпустимим – це ображати опонентів за національною, релігійною та іншими подібними ознаками. Наші вороги є ворогами не тому, що вони росіяни, а тому, що розв’язали проти нас війну, проповідують нацистські погляди і системно оббріхують нашу країну у своїх засобах масової інформації

Ксенофобські образи не стільки піднімають дух, скільки породжують сліпу ненависть. А сліпа ненависть заважає раціонально мислити і веде до поразки у війні так само, як і уявлення про те, що з того боку всього лише люди, які мають інші погляди.

P.S. Редакція може не поділяти міркувань, висловлених в авторській рубриці «Погляд».