Понад півтора роки тривають «події на Донбасі», і якщо спробувати знайти якесь формулювання, яким можна підсумувати їхнє інформаційне висвітлення, то найкращим, найвідповіднішим і найадекватнішим формулюванням буде таке: «Раптом виявилося, що».

Дві порівняно нещодавні новини в двох вельми авторитетних інтернет-виданнях. Перша: «Екзит-пол: Мер Маріуполя — Бойченко, більшість у міськраді — Оппоблок» (орфографію збережено). Друга: «На выборах мэра Мариуполя лидирует топ-менеджер Ахметова, — эксит-полл R&B». Обидві новини досить детально переповідають названі екзит-полом цифри.

І лише перша з них, та й то наприкінці тексту, повідомляє: «Як відомо, компанія Research & Branding Group, заснована у 2006 році, проводить маркетингові та соціологічні дослідження, та співпрацювала з Партією регіонів протягом кількох останніх виборів. Відомо, що серед замовників досліджень компанії у т.ч. — "СКМ" Ріната Ахметова». Цей факт, утім, не змушує додати до тексту застереження: мовляв, наведені цифри можуть істотно відрізнятися від реального волевиявлення. Не змушує пригадати й навести як приклад інші ініційовані «Опоблоком» екзит-поли, результати яких надто вже сильно відрізнялися від результатів решти екзит-полів. Ба більше: цей факт не змушує саме видання послабити категоричність і не викладати результати даного екзит-полу як беззаперечну істину. Зрозуміло: піпл хаває категоричність; висловлення сумнівів знижує кількість читачів — тож рейтинг понад усе, так?

Але річ не в тім. Виходьмо з оголошених результатів тервиборчкомом: на виборах міського голови переконливу перемогу отримав ставленика Ахметова. «На виборах в міськраду переконливу перемогу здобув “Опозиційний блок”. З 54 новообраних депутатів Маріупольської міськради 45 будуть від ОБ.

Крім “опозиціонерів” в міськраду пройшли лише дві партії "Сила людей" (5 депутатів) та "Наш край" (4 депутати).

Головною несподіванкою виборів у Маріуполі стало те, що президентський “Блок Петра Порошенка” не зміг навіть подолати 5 % бар'єр і пройти до міськради».

А нам же так розповідали, що маріупольці змінилися! Нас же так переконували, що вони тепер за Україну! Й що коли не буде фальсифікацій — перемога патріотично-демократичних сил на місцевих виборах майже гарантована! Всі вуха цим проїли! Звісно, не можна казати, що всі, хто голосував за «Опозиційний блок», тільки й чекають, коли до їхнього міста прийде Путін. Але й не можна заплющувати очі на позицію регіоналів щодо нинішніх подій та повоєнного облаштування України. Звісно, треба враховувати низьку явку виборців. Але, з іншого боку, вона означає: більшість маріупольців, можливо, й мають патріотичні та демократичні переконання — але не до такої міри, щоб піднятися з дивану й піти на вибори. Іншими словами, це для них не принципово.

Для мене особисто підсумки маріупольських виборів стали холодним душем. Бо навіть маючи чималий скептицизм щодо патріотичного прозріння жителів Маріуполя, ТАКИХ результатів виборів я не чекав. Інформація, яку бачив у ЗМІ, абсолютно не підготувала мене до можливості такого й саме такого перебігу подій — навпаки: вона переконувала мене, що такий перебіг подій більше неможливий.

І якби ж це було вперше! Трагедія під Іловайськом. Залишення українськими військами Донецького аеропорту. Відхід із Дебальцевого. В кожному з цих випадків ЗМІ готували — протягом тривалого часу готували — аудиторію до чого завгодно, тільки не до цього, а будь-яке висловлення ймовірності поразки на цих ділянках вважалося мало не за панікерство й «пораженчество».

Гаразд, то були суто воєнні події, й, можливо, з якихось найвищих міркувань готувати українців до можливості поганого було не варто. Але ж річ от у чім: понад півтора роки тривають «події на Донбасі», і якщо спробувати знайти якесь формулювання, яким можна підсумувати їхнє інформаційне висвітлення, то найкращим, найвідповіднішим і найадекватнішим формулюванням буде таке: «Раптом виявилося, що». У квітні 2014 року раптом виявилося, що міські адміністрації донбаських міст контрольовані сепаратистами. Як і коли це сталося, як до того дійшло — цього ви практично не знайдете. Раптом виявилося, що в так званому референдумі взяло участь чимало людей — й та сама чимала кількість людей проголосувала проти України. Раптом виявилося, що Слов'янськ є геть захопленим і Україною більше не контролюється. Раптом виявилося, що 24 серпня 2014 року в Україну вдерлися російські війська — а нам же казали, що Росія воює проти України щонайменше з травня. Раптом виявилося, що велика територія двох областей повністю контролюється росіянами. Раптом виявилося, що більшість населення непідконтрольних районів (і добре, коли лише їх) Донбасу підтримує самопроголошені так звані республіки. Раптом виявилося, що під контролем сепаратистів опинилися практично всі шахтарсько-металургійні райони Донбасу, а під контролем України — переважно машинобудівні та сільськогосподарські.

А нам же казали, що шахтарі — за Україну! Що якби вони мали зброю, вони б вигнали клятих окупантів у кілька днів! Тепер там зброї — досхочу, й...? Із телеекранів же не сходили представники шахтарської профспілки, які доводили: вони — патріоти. Не було, щоправда, уточнення: це була незалежна, неофіціозна профспілка, керована Михайлом Волинцем — ще з ющенківських часів і справді проукраїнська, справді орієнтована на демократичні політичні сили, от тільки, на жаль, досить малочисельна. Нам же казали, що проти України воюють чеченці з бурятами — дарма, що сумарна кількість перших та других в усьому світі не сягає й мільйона осіб, — а жителі Донбасу тільки й роблять, що стогнуть під окупацією. Нам же показували результати соцдосліджень, з інфографікою, де переважна більшість жителів Донбасу висловлювала бездоганно проукраїнські переконання!

А зараз — хіба не те саме, а чи, принаймні, подібне? Енергетична блокада Криму. Десятки матеріалів про те, як треба покарати державу-окупанта. І лише лічені одиниці авторів — білих ворон — розглядали ситуацію з погляду не держав, а людей: є проукраїнськи та проросійськи налаштовані кримчани, але більшість — це болото, люди, яким геть байдуже, якій державі належатиме півострів, аби лише їм жилося заможніше. І чи після енергетичної блокади ці люди не перетворяться на ворогів, на активних і переконаних ненависників України? Що буде потім, коли прийде реальна можливість повернути Крим? Ні, я жодною мірою не кажу, що енергетична блокада була шкідливою — ні, просто вона була геть неоднозначною, й ситуація довкола неї була дуже складною, з численними плюсами та мінусами. Але чи багато медіаматеріалів могли похизуватися саме цим — зваженістю? А чи «свиснув, крикнув на коня»?

Коли ж Росія проклала електролінію з Кубані — це стало черговим «раптом виявилося». Бо нас же переконували: цього не буде, це неможливо, Росія не зможе; всіх, хто не був надто вже в цьому впевнений, мало не зараховували в агенти Кремля. І головне ж: якби Росія просто проклала ту лінію — ну то й проклала б. Тепер же, після наполегливих телеекранних виступів українських політиків та експертів — мовляв, Росія не зможе, — це виглядає як іміджева перемога РФ. Перемога, яку ми росіянам не просто подарували — створили її з нуля, на геть порожньому місці. А тим часом ще у вересні я бачив в інтернеті фотографії будівництва електролінії з Кубані до Криму, й будівництва активного.

Проблема вільного володіння зброєю як панацея від усіх суспільних лих. Тут зважування плюсів та мінусів було більше, але чи траплялося вам у матеріалах ЗМІ простеньке запитання: скільки коштує та зброя тепер і скільки коштуватиме, якщо попит на неї різко зросте? Чи справді вона стане захистом для всіх — а чи лише для тих, для кого й сьогодні, за великим рахунком, придбати зброю не проблема?

Нещодавно ще численні, та й досі нерідкі матеріали про те, що Крим та Донбас треба відвойовувати, а не занурюватися в болото Мінських угод. Популярний аргумент: ми неодмінно переможемо, бо в нас патріотичний дух і на нашому боці правда. Якби ж то було насправді так, то вся історія України виглядала б по-іншому.

Нинішнє протистояння Туреччини та Росії й перспективи для України, які воно відкриває. Але ж, шановні панове, Туреччина повертається до Європи, їй обіцяно прискорити процес інтеграції до ЄС! Й Україна з Туреччиною відтепер — не вороги, не супротивники, навіть не опоненти, але суперники! Адже проковтнути й перетравити одразу дві великі й, прямо скажімо, не дуже безпроблемні країни Євросоюз просто не зможе. Тож вступ до ЄС Туреччини відкладе таку перспективу для нас — і навпаки. До того ж, на відміну від України, Туреччина вже має офіційний статус країни — кандидата на вступ. До того ж, до Туреччини можуть істотно послабити вимоги, просто боячись, що вона вирішить залишити європейський і, ширше, західний геополітичний ареал: на відміну від декларованого російського, турецьке обернення на схід, яке ця країна демонструвала останніх років, та ще й за умов зростання радикально-ісламської загрози, таки налякало європейців. Але чи багато ЗМІ аналізують ці аспекти? Ні — «вперед, труба зовет», і все.

Втім, і тут нас заспокоюють: «Канцлер Німеччини Ангела Меркель висловилася проти членства Туреччини в ЄС. Про це вона заявила в інтерв'ю німецькому телеканалу ARD в середу». І пояснюють словами тієї ж таки Меркель: «Я завжди була проти членства (Туреччини) в ЄС, президент Таїп Ердоган це знає, і я все ще проти». Заголовок не має залишити в аудиторії жодних сумнівів: «Меркель виступила проти членства Туреччини в ЄС». Дивно одне: невже така коротка відповідь — оце й було все, без жодних пояснень та обґрунтувань? А яким було запитання, на яке відповідала німецька канцлерка? Теж цікаво було б дізнатися. Бо бентежить одне речення в самому кінці новини: «Нагадаємо, Туреччина є кандидатом на вступ до ЄС, але її членство блокується низкою європейських держав, які вважають, що Анкара не дотримується ключових демократичних стандартів Євросоюзу (виділення моє. — Б.Б.)». А отже, можливо, й пані Меркель не проти вступу Туреччини взагалі, тільки через те, що вона Туреччина, а проти її вступу зараз і за нинішніх обставин, які згодом можуть і змінитися? А це ж зовсім не одне й те саме, чи не правда?

А скільки разів доводилося чути й читати: Барак Обама — слабкий президент? А американці три роки тому взяли й переобрали «слабкого президента» на другий термін. Адже без довгих роздумів зрозуміло: така беззастережна оцінка є витвором російської пропаганди. Бо це російська пропаганда навіює аудиторії: хорошого президента в Америці бути не може за жодних обставин. Джорджа Буша, що вдавався до воєнних операцій за кордоном, вона змальовувала «тупим». Барак Обама, який до воєнних операцій досі не вдавався, — «слабкий». Чи не дивно: наприкінці другого року російської агресії українська журналістика ретранслює українцям суто російські погляди на світ, залишається похідною від російської?

Самозаспокоєння й благодушність — от що панує в наших ЗМІ, коли йдеться про доленосні для України речі. Замість повідомляти аудиторії всю правду, зокрема й гірку, наші ЗМІ наввипередки демонструють власний патріотизм — а точніше, те, що вони вважають за патріотизм. Бо справжній патріотизм — це, сподіваючись на найкраще, показувати суспільству ситуацію в усій її складності й глибині. Показувати реальні загрози — хоча б задля того, щоб суспільство було готове в разі потреби їх відбити, щоб виробляло реальні й адекватні шляхи уникнення небезпеки. Коли ж замість об'єктивної, хай і неприємної, інформації ЗМІ починають співати патріотичних пісень і вдягати вишиванки, суспільство заколисується — й реальність підносить йому дуже болючі гіркі сюрпризи.

І ще: а чи така от «високопатріотична» примітивізація складних проблем, подання однозначних, але приємних рецептів розв'язання тих проблем — чи не межують вони з відвертою таблоїдністю? З інфотейнментом?