Команда Наталії Лигачової прощається з «Телекритикою», але не з читачами!
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Команда Наталії Лигачової прощається з «Телекритикою», але не з читачами!
Читайте нас на MediaSapiens, а за три місяці чекайте на презентацію нового проекту від ГО «Телекритика».
Шановні читачі, колеги, друзі, опоненти! Зізнаюся відверто: зараз таки навернулися сльози на очі. Так, це важко — розлучатися з власним авторським проектом, якому віддала 14 років і який вважала проектом свого життя. Власне, може, він таким особисто для мене й залишиться, адже хто знає, скільки ще жити й чи вдасться втілити ще щось не менш впливове та варте вашої уваги.
Взагалі-то, це мені не притаманне: хвалити себе або нашу команду, за що колеги часом на мене навіть ображаються. Мовляв, я часто їх критикую й дуже рідко кажу щось приємне. Повірте, до себе я ставлюся так само: завжди чимось у тому, що зроблено, не задоволена.
Але в ці дні, переглядаючи архіви «Телекритики» з початку вересня 2001 року, я навіть сама була вражена тією кількістю інформації про стан медіа в Україні, яку нами було зібрано та проаналізовано. Згадала про всі важливі події, серед безпосередніх учасників яких була й команда «Телекритики»: від журналістського руху спротиву державній цензурі в 2002–2003 роках, журналістської революції в 2004-му, створення руху «Стоп цензурі!» в 2010-му до подій на Майдані в 2014-му та їхнього висвітлення... А скільки було ще цікавого та переломного і між цими періодами, і в останні, 2014-2015 роки. Скільки всього створено нашими — спільно з партнерами з інших громадських організацій — зусиллями: згадаю, приміром, про Незалежну медіа-профспілку України та суспільне мовлення.
І в усіх цих процесах ми так само були не тільки учасниками, рушіями, експертами, а й літописцями. Немає сумніву: фактично «Телекритика» являє собою найповнішу історію української журналістики та медіа з 2001 по 2015 роки. І я дуже сподіваюся, що нові господарі порталу не згублять цих справді безцінних архівів.
Також ми намагалися розвивати незалежну медіакритику, перш за все телекритику, початком якої в Україні стали мої авторські колонки в газеті «День» (окрема подяка за той період Ларисі Івшиній). Можна по-різному ставитися до цієї складової порталу. Але знайте головне: ми завжди були щирими. Й завжди прагнули не критики заради критики, а критики заради відкритої публічної дискусії довкола якості медійного продукту в рідній Україні — яка, звісно ж, заслуговує лише на найкраще.
Ми прагнемо й надалі бути майданчиком для широкого незалежного обговорення абсолютно всіх актуальних проблем нашого інформаційного простору. Щоби разом просувати демократичні реформи, стандарти професіоналізму, конкурентність медіаринку. Ми й надалі намагатимемося бути впливовими й водночас цікавими. Ми продовжимо докладати зусиль до підвищення медіаграмотності наших громадян, повсякчасно нагадуючи своє традиційне гасло: «Правда не завжди солодка на смак. Шукай правдиві новини».
14 років — і особистий висновок у стилі Капітана Очевидності: ніщо не буває вічним. Але все, що зроблено, було зроблено таки не дарма. У всіх змінах на краще у вітчизняних ЗМІ є і внесок «Телекритики». Водночас попереду ще дуже багато роботи, й для неї в нашої команди вистачає сил і драйву.
Якщо скажу, буцімто мені не шкода, що не вдалося домовитися зі співзасновниками ТОВ «Телекритика» — холдингом «Главред-медіа», тобто «Плюсами» — про повернення бренду творцям проекту, я буду нещирою. Безумовно, шкода, адже це було цілком можливо: за згодою сторін, як було прописано в договорі співзасновників про утворення ТОВ «Телекритика» в 2007-му році, головним внеском у статутний фонд якого від мене була саме торгова марка. Але інша сторона такої згоди, на жаль, не дала. Юридично — мала повне право. А щодо всього іншого — кожному з нас суддею є тільки Бог.
Водночас я вже наголошувала й іще раз зазначу, що вдячна й Олександру Третьякову, й Ігорю Коломойському, які в ці роки надавали підтримку команді «Телекритики». Без них, так само як і без підтримки західних донорів, такого проекту, який ми зараз залишаємо і яким можна пишатися, точно не було би. Вдячна Олександрові Ткаченку, котрий, попри наші інколи гострі дискусії та його спочатку дуже емоційну реакцію на мої слова, що наша команда хоче піти від «Плюсів», — «це зрада», врешті-решт завжди шукав і знаходив порозуміння з нами. Чомусь мені здається, що приклад тривалих років небезхмарної, але все ж таки плідної співпраці незалежної команди журналістів, громадської організації та великого медіабізнесу ще довго залишатиметься унікальним для України.
А найбільше, звісно, я вдячна всім-всім тим, хто в різні роки працював у «Телекритиці», в тому числі нашим фрілансерам. Це перш за все вашими зусиллями втілювалися всі наші спільні ідеї та проекти. Ви віддавали «Телекритиці» свій час, свій розум, своє натхнення та серце. Сподіваюся, що й вам особисто наш проект щось додав у житті. Хочу передати привіт Оксані Панасівській — авторці назви «Телекритика» (зараз, коли ми шукаємо назву нового бренду, мене часто запитують, а хто ж вигадав назву тоді, в 2001-му?). Сабіні Штьор, Марку Тапліну, Карлосу Паскуалю, Петру Савчину, Марджорі Роуз, Костянтину Квурту, які були «хрещеними батьками» проекту. А також хочу згадати тих, хто 14 років тому розпочав зі мною цю на той час абсолютну авантюру — проект із наявним фінансуванням на сім місяців: Анна Шерман, Сергій Черненко, Тетяна Акімова, до яких трохи згодом приєдналися Леся Кравчук, Володя Соловйов, Ніна Краснова, Оксана Лисенко, Люда Гуменюк, Леся Ганжа...
Ні, все, не можна продовжувати називати прізвища всіх, хто пройшов через «Телекритику», бо текст розтягнеться на кілька сторінок. Головне — що де б вони зараз не були, більшість із них усе одно «наші», а хтось і дотепер тісно співпрацює з нами. Як той же Отар Довженко — найбільш улюблене моє дитя «Телекритики», який тепер уже не лише шанований викладач УКУ, лідер думок у соцмережах, а й навіть орденоносець — і якому я й досі можу зателефонувати в важку годину й попросити не лише написати щось для нас, а навіть й поредагувати чийсь текст :).
Ми — разом! Я всіх вас люблю. Я вірю в нас, вірю в наш новий успіх. Успіх, який буде й спільним успіхом усіх наших читачів. Бо ну де ви ще отримаєте стільки приводів для прокльонів «досужих критикес»? І стільки важливої та незаангажованої інформації для обговорення — на офіційних круглих столах, у високих кабінетах, у ньюзрумах і в корпоративних курилках, як не в новому проекті нашої команди? :)
До зустрічі!
Наталія Лигачова та команда, яка продовжить працювати над проектами ГО «Телекритика»:
Діана Дуцик, Світлана Остапа, Мар’яна Закусило, Роман Шутов, Галина Петренко, Юлія Зелінська, Марина Дорош, Андрій Чулков, Євген Заславський, Гала Скляревська, Світлана Зубкова, Ірина Скриннік, Лілія Молодецька, Лілія Зінченко, Катерина Толокольнікова, Діана Поладова, Олена Коркодим, Олексій Темченко, Владислав Дзіковський, Катріна Розкладай, Катерина Кондратьєва, Ольга Власюк, Марія Дачковська, Отар Довженко, Ірина Андрейців, Андрій Кокотюха, Борис Бахтєєв, Інна Долженкова, Сергій Черненко, Петро Бурковський, Наталя Данькова, Лєна Локоша, Антоніна Мніх, Наталя Виговська, Сергій Грабовський та інші.