Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Деолігархізація: про що, взагалі, мова?
Деолігархізація є сьогодні однією з провідних медіатем. Публічні виступи політиків, дискусії в телевізійних ток-шоу, публікації в текстових ЗМІ — їхня кількість вимірюється десятками, якщо не сотнями. От тільки не полишає запитання: чи про те, взагалі, мова?
Обговорення зазвичай відбувається в одному й тому самому ключі: чи вийде зменшити апетити олігарха А? Чи вдасться здолати опір олігарха Б? Що робити, щоби покінчити з усевладдям олігарха В? Чи достатньо зусиль докладає влада, щоби здолати опір усіх трьох вищезгаданих, а разом із ними ще Г, Ґ, Д та Е? Ми спостерігаємо звичну для наших ЗМІ персоналізацію проблеми: здолати й побороти перелік визначених персон за списком — ото й усе, що треба. За персонами самої проблеми й не видно. (У дужках так і хочеться зазначити: оця звичка зводити будь-яку проблему до набору персоналій перетворилася вже на прокляття наших ЗМІ.)
За всіх цих умов (і на цьому варто було б акцентувати більшу увагу) протягом останніх півтора року щонайменше двоє олігархів спромоглися відіграти в українській історії цілковито окрему роль. Ігор Коломойський реально зробив дуже багато для того, щоб російський «проект Новоросія» так на Донбасі й зупинився. Рінат Ахметов сьогодні залишається чи не єдиною ланкою, що на організаційному рівні пов'язує непідконтрольні українському урядові території Донбасу з «материковою» Україною. Чи не через те сьогодні не часто чути про заходи з його стримування? Й чи на користь Україні йде оце ахметовське «Фігаро тут — Фігаро там» — про це дуже хотілося б якось почути публічну дискусію, бо надто вже багато в цьому суперечливих і просто незрозумілих моментів.
У своїх публічних виступах Президент України неодноразово заявляв: завдання деолігархізації — перетворити олігархів на звичайних бізнесменів, хай навіть із великим бізнесом, і покінчити з їхнім впливом на владу й політику. Облишмо поки що осторонь запитання, чи можна це взагалі зробити, й якщо можна, то як — і констатуймо: Президент так само бачить проблему деолігархізації через призму конкретних персон, яких треба закликати (змусити) до порядку — ото й усе.
За лавиною закликів та взаємних звинувачень політиків загубилася одна очевидна річ: усе — й відсутність відчутних і помітних реформ, і «лінива» боротьба з корупцією — не є сукупністю окремих проблем, а впирається в ту саму проблему деолігархізації, тобто зміни наявного суспільно-політичного ладу, архаїчного й анахронічного. У проблему модернізації держави — не так навіть технологічної, як передусім інституційної. Корупція, зневага до громадян, нехтування їхніми правами, зневага до законів, неефективна й витратна економіка, технологічна відсталість — усе це похідне, усе це — наслідки. Подолати які без подолання їхньої причини неможливо.
Без усвідомлення природи та змісту поняття «олігархія» — а отже, й поняття «деолігархізація» — ми так і не зможемо знайти відповідь на запитання, чому от уже друга буржуазно-демократична революція в Україні не виправдовує очікувань і вироджується у звичайний палацовий переворот, а замість оновлення й перезавантаження держави українці вчергове отримують «доброго царя» — можливо, й доброго, але аж ніяк не ефективного.
Поза увагою й політиків, і ЗМІ залишаються два факти.
Факт перший: протягом 24 років незалежності яких тільки олігархів в Україні не було. Віктор Медведчук, Ігор Суркіс, Ігор Бакай, Павло Лазаренко, Олександр Волков, Юрій Іванющенко, Олександр Янукович — це лише кілька імен, що пригадалися миттєво, реально їх було набагато більше. І де вони всі тепер? Хто де, але об'єднує їх одна річ: станом на сьогодні вони олігархами не є, їхня олігархічна слава виявилася скороминущою. Вони перетворилися на «просто бізнесменів», чого й прагне Президент. Але чи зникла від того олігархія? В тому ж і біда: олігархи приходять і відходять, а олігархія залишається. Тож, мабуть, проблема не в персонах, а в політико-економічній системі: допоки в Україні існуватимуть «посади» олігархів, вакантними вони не будуть.
І факт другий: під час висвітлення нещодавніх подій у Мукачевому лише лінивий не називав Михайла Ланя та Віктора Балогу «царками» та «князьками». Але який сенс було вкладено в ці образні визначення? А той самий сенс, що міститься у слові «олігархи», з однією-єдиною різницею: «царковість» і «князьковість» цих двох персонажів є локальною, до загальнодержавного рівня їм далеко. Але чи змінює цей суто кількісний вимір сутність явища — тобто чи не олігархами по суті своїй є й Ланьо, й Балога, хай навіть олігархами локального масштабу?
Пригадується ще один факт кількарічної давнини. Село Шевченкове, що на Черкащині — те саме, де провів свої дитячі роки Тарас Шевченко. Місцеві жителі здавали яблука по 30 копійок за кілограм. Інших варіантів вони не мали: не задовольняють тебе 30 копійок — не здавай. Далі з цими яблуками нічого особливого не відбувалося: їх ніхто не мив, не загортав у фольгу й не розмальовував приємними для покупців написами. Їхня споживча вартість не зросла ані на шеляг. Але в торговельній мережі вони вже коштували 3 гривні — й добре, коли не всі 5 гривень за кілограм.
Кажете, Україна потребує іноземних інвестицій? Та хто ж їх сюди вкладатиме, допоки продаж товару приноситиме доходи кому завгодно, тільки не його виробникові?
Звісно ж, посередницькі мережі, через які проходили шевченківські яблука, навряд чи належать комусь із тих, кого заведено звати олігархами. Але якщо подивитися по суті: хіба ж це не те саме суто олігархічне розподілення доходів національної економіки між різними її ланками, й розподілення собі на користь? І хіба ж такий бізнес бодай у який-небудь спосіб можна зробити таким, щоб він не впливав на державу та владу, якщо він у тому й полягає, щоб викривлювати продуктивні відносини, й викривлювати в масштабах держави?
Погляньмо на види великого бізнесу, особливо популярні в Україні. Це купівля та продаж сировини або, як варіант, купівля, первинна переробка та продаж, бажано за кордон. Це експортно-імпортні операції. Це функції розподілу, ті самі «облгази» та «обленерго». Це посередницькі операції, й серед них контрабанда. Це корупційні схеми. Недаремно ж сьогодні, коли чиняться спроби перерозподілу «олігархічних малин», ми спостерігаємо не який-небудь сплеск виробництва контрафактних комп'ютерів або автомобілів, а бурштинову лихоманку: те саме, викопав із землі, заплативши старателям копійки, й продав.
Об'єднує всі ці види бізнесу одна характерна річ: що, який товар або послуга, на вході — те (або майже те) саме й на виході, але між входом та виходом — надприбутки.
Й от вам ще одна причина, через яку Україна так і не може дочекатися потоку інвестицій: наш великий, основоположний для економічної системи бізнес не змінився, не вдосконалився не лише технологічно, а й за своєю природою: він як був, так і залишився бізнесом «купив — продав», а ще краще «вкрав — продав». Так, кількісно він зріс на порядки, але якісно залишився таким самим, яким і був у «лихі 1990-ті». Що, власне, неважко було передбачити від самого початку: коли «первинне накопичення капіталу» відбувалося у спосіб насильства, шахрайства, зловживання службовим або соціальним становищем та корупційних зв'язків, то існувала дуже велика ймовірність, що вже «накопичені» капітали працюватимуть і забезпечуватимуть собі конкурентні переваги в той самий спосіб, просто не дозволяючи розвиватися продуктивним, а не лише розподільчим, бізнесам. Адже лідери у вмінні ловити рибку в каламутній воді далеко не завжди є геніями у продуктивній економіці. Сьогодні бізнес олігархів у тому й полягає, що вони зловживають своїм соціальним становищем; як їхній бізнес міг би функціонувати за інших умов, дуже важко уявити.
От саме звідси й технологічна відсталість сьогоднішньої України: бізнес «купив — продав» не лише не потребує нових технологій — нові технології є для нього найпершими ворогами, бо якщо раптом на лідерські позиції в Україні вийде продуктивний бізнес, олігархи зі своїм «купив — продав» опиняться на економічному (а відтак і політичному) маргінесі.
Оці характеристики олігархічного бізнесу — це те, що не дозволяє беззастережно зарахувати до категорії олігархів Петра Порошенка: його бізнес є переробним і навіть не сировинно-переробним.
Завоювання в Україні панівних позицій бізнесом «купив — продав» — це й є те, що призвело до деіндустріалізації країни, до промислової руїни. На Донбасі, де олігархічний устрій виявлявся найжорсткіше й найпотужніше, переробна промисловість упала практично вся. Вона виявилася для олігархів і непотрібною, й не по зубах — такою, яку вони не змогли б успішно контролювати. Вона цікавила їх хіба що з погляду нерухомості. А тому мусила припинити своє існування.
За таких умов Росії зовсім не важко було спровокувати на Донбасі соціальний вибух і каналізувати його в потрібний їй — антиукраїнський — бік.
Отже, відторгнення, несприйняття продуктивних, технологічних галузей. Економічна орієнтація на сировину, на дари природи. Суто екстенсивний розвиток, ресурси якого, до речі, вже вичерпано — звідси й системна криза. Доходи великого бізнесу, які набагато більше схожі на ренту, ніж на комерційний прибуток. Тісно пов'язана й жорстко субординована мережа «царків» та «князьків». Що це, як не типово феодальна держава? От саме з цим — із феодалізмом — ми й маємо покінчити. Вступити в іншу соціально-економічну формацію. А оскільки виробничі відносини тісно корелюють із продуктивними силами, то без такого кроку нам годі й сподіватися на економічний розвиток, на досягнення якихось висот.
Поки що ж наша влада й наші ЗМІ слідом за нею наступають і наступають на граблі імені Ющенка — з такими самими, як у нього, результатами.
Річ у тім, що феодальний суспільно-політичний лад не знає поняття «демократія», не оперує такою категорією. Поняття свободи слова, до речі, не кажучи вже про поняття суб'єктності медіа стосовно влади, він теж не знає. Усі спроби керувати феодальною державою в демократичний спосіб породжують хаос і самий лише хаос.
Коли 2005 року Віктор Ющенко прийшов на президентську посаду, він, щоби стати ефективним Президентом, мав перед собою два шляхи, два способи поведінки. Він мусив або перетворитися на «Кучму номер два», або ж рішуче змінити характер панівних в Україні суспільно-економічних відносин. А медіа мали підказувати це йому й вимагати це від нього. Віктор Ющенко не зробив ані того, ані того — й результат його президентства всім добре відомий: той самий хаос.
Коли 2014 року на президентську посаду прийшов Петро Порошенко, перед ним стояла рівно та сама альтернатива — або перетворитися на «Януковича номер два», або радикально змінювати наявний суспільно-політичний устрій. Станом на сьогодні не спостерігається ані першого, ані другого, а медіа, як і за Ющенка, надто вже часто плентаються у хвості влади й «слідами її виступів».
А річ от у чім. У феодальній державі реальна влада належить феодальній ієрархізованій «аристократії» (надалі вживатиму слово «ієрархія»), для якої основне джерело права — це воля суверена. Парламент, місцеве самоврядування, суди, сама система законів і, ширше, права — все це лише малюнок на обгортці. Незалежні й вільні (буцімто) медіа — один із сюжетів того малюнку. Саме так є в Росії, Казахстані та інших країнах «перехідної демократії», яка давно вже нікуди не переходить, а є сформованою й усталеною системою, що не має з демократією нічого спільного.
Саме так було в Україні за Кучми та Януковича: єдиним завданням Верховної Ради, Кабміну та інших державних органів було зображувати демократичні процедури, імітувати їх; до справжнього ухвалення керівних рішень усе не не мало жодного стосунку. А якщо й мало, то стосунок той був єдиним — легітимувати, оформлювати постфактум рішення, ухвалені феодальною ієрархією. ЗМІ різною мірою могли критикувати, але не повинні були намагатися впливати на владу та ухвалювані нею рішення — а якщо й намагалися, то безрезультатно, бо однаково не впливали.
До речі, системи «відкатів», доведена за Януковича до досконалості, коли з кожної бізнес-операції всі сходинки ієрархії, аж до президента включно, отримували свої відсотки, — це абсолютно типова, абсолютно органічна картина фінансування феодальної влади.
Коли ж до влади приходили президенти-демократи й намагалися вдихнути життя в той малюнок на обгортці, вони стикалися й стикаються... чи усвідомлюють, із чим саме? А з тим, що реальні важелі влади як перебували в руках олігархічної владної вертикалі, так і перебувають. Вона, ця вертикаль, є дуже жорстко субординованою, а ще вона найменшою мірою не залежить від виборів та їхніх результатів. Королів, герцогів, маркізів, графів та баронів не обирають. Генеральних секретарів, членів політбюро, секретарів обкомів, до речі — теж. Ми тішимося, що Партія регіонів не лише програла вибори, а й розчинилася десь у повітрі? Не тішмо себе ілюзіями: реальна влада залишилася в її руках, і якійсь там Верховній Раді, якомусь там Кабмінові, якомусь там Президентові, якимсь там смердам і холопам вона її не віддасть. Єдине, на що вона може погодитися, — це інкорпорувати офіційну владу до своєї феодальної ієрархії на певних умовах і певних засадах. В іншому разі — двовладдя, причому яка з двох влад є сильнішою й міцнішою, різних опіній бути не може.
Отак, до речі, може статися й із нинішньою децентралізацією: жорстка вертикаль неформальної, але потужної феодальної влади збережеться, тоді як адекватної їй, «дзеркальної до неї» системи законної, конституційної влади, яка могла би протистояти цій феодальній ієрархії або хоча б урівноважувати її, взагалі більше не буде. Цілком може постати загроза поділу України на удільні феодальні князівства за умов, коли офіційна влада перетвориться на абсолютно номінальну, якщо не фіктивну.
25 серпня у випуску «Свободи слова» на каналі ICTV Володимир Гройсман змалював просто тобі пасторальну картину: реформа децентралізації приведе до деолігархізації на місцях, до створення на тих самих місцях потужного малого та середнього бізнесу, а відтак і потужного середнього класу. Річ лише в тім, що за наявної системи цілком може виявитися, що стан речей на тих самих «місцях» буде цілковито віддано на відкуп місцевим князькам та царкам, а на центральному рівні з цим не те що не зможуть нічого вдіяти — про справжній стан речей у кожному окремому «місці» в Києві просто не знатимуть, а якщо й знатимуть, то дуже загально й приблизно. Й саме через те, що олігархія — це не лише верхівкова проблема, не лише київська. Це структура, що пронизує державу з гори до низу.
Не заглиблюватимуся в обговорення, просто констатую поширену думку: прихід до влади більшовиків заморозив, законсервував наявні на той стан суспільні відносини, й після падіння СРСР вони відновилися практично такими, якими були. Та й сам СРСР мав надто багато ознак феодальної держави — з тією лише різницею, що номінальними феодалами були не конкретні особи, а жорстко субординовані «групи товаришів» — обкоми, райкоми, міністерства. Погляньмо на українську дійсність під цим кутом зору.
Що таке, наприклад, «Укртелеком»? Це главк (найкрупніший структурний підрозділ) радянського Міністерства зв'язку, з усіма тими самим функціями й повноваженнями, тільки приватизований. А що таке облгази? Це територіальні управління главку радянського Міністерства житлово-комунального господарства, також із тими самими функціями й повноваженнями, й також приватизовані. А що таке фірми, що, мов кошенята біля кішки, гуртуються довкола «Укрзалізниці»? Це великі структурні підрозділи радянського Міністерства шляхів сполучення, й теж приватизовані. Скандал із чи то картельною угодою, чи то «співробітництвом» мереж супермаркетів — ПРАКТИЧНО ВСІХ мереж, зокрема й із російським капіталом (що в нас там із гібридною війною?) — ставить питання руба: приватизоване радянське Міністерство торгівлі діє?
Кажете, ринкова економіка є ефективнішою за комуністичну завдяки конкуренції? Радянські міністерства між собою ніколи не конкурували й, ставши приватними, не конкурують дотепер — не призначені вони для того. Вони призначені для того, щоб розподіляти, контролювати — й володарювати.
«Олігархи мають стати звичайними великими бізнесменами й не втручатися в державні справи», — ці слова, що час від часу лунають від Президента, є, боюся, наївними (або ж розрахованими на наївну аудиторію). Адже сам характер бізнесу олігархів є таким, що їм не потрібно втручатися у справи держави якось спеціально. Їхній бізнес сам по собі — це й є частина державної конструкції. Той самий «Укртелеком» припинив би бути радянським Міністерством зв'язку, якби на ринку з'явився повноправний і повноцінний конкурент із модерною, притаманною розвиненим демократичним країнам структурою власності — такою, за якою не проглядає постать одного-єдиного всемогутнього Хазяїна-з-великої-літери, феодала-олігарха. Але хто ж у нас може створити таку конкурентну фірму, тим паче за нинішніх умов?
Те саме теоретично можна зробити щодо олігархічних медіаресурсів — створити їм цивілізованих конкурентів. От тільки коли сам по собі ринок ЗМІ є дуже особливим і несхожим на такий у демократичних країнах, коли «серйозні» ЗМІ є апріорі дотаційними — чи можливо таке? Чи не перебуваємо ми в хибному колі, у якому ЗМІ є дотаційними, бо медіаринок є олігархічним, а ринок є олігархічним, бо ЗМІ є дотаційними, й ніхто, окрім олігархів, викидати грубезні гроші не стане?
А що робити з основою олігархічного ладу — сировинними галузями, де створення цивілізованих конкурентів є неможливим, бо множити кількість тих самих шахт просто нема куди?
Гаразд, олігархи скажуть: «Будь готов — всегда готов» і урочисто присягнуться ніколи й ані за яких обставин не втручатися у державні справи. Гаразд, ми їм навіть повіримо. А що робити з неконкурентністю, олігопольністю нашої економіки — основою основ олігархічного ладу? Як повернути їй відібрану олігархами конкурентність? От про це чомусь мовчать усі — й влада, й популярні медіа.
Радикалізм «Правого сектору», «смітникові люстрації» тут не допоможуть, бо страждають на ту саму хибу — підмінюють розв'язання фундаментальної проблеми боротьбою з персоналіями. Гаразд, буде «смітниково люстровано» нинішніх олігархів — на їхнє місце тут само прийдуть нові, ті самі «бурштинові королі».
Міркування на от яку тему — чи є взагалі вихід, і де його шукати? — дуже хотілося б побачити у ЗМІ, в тих-таки ток-шоу. Довкола цього мала би розгорнутися потужна суспільна дискусія, й ЗМІ мали би стати її не лише рупорами, а й рушійною силою, вони мали би запустити, започаткувати ту дискусію. Саме ЗМІ мали би формувати суспільний запит на пошуки шляхів деолігархізації, й шляхів реальних та дієвих. Натомість чимало ЗМІ завзято формують суспільний запит на «доброго царя», а то й на «українського Сталіна»...