Звертає увагу розміщене у «Mediasapiens» інтерв’ю з редактором  «Європейської обсерваторії журналістики» Дарією Орловою. Не так часто сьогодні порушується питання відносин  між медіапрактиками і медіадослідниками. Утім воно безперечно на часі, бо млява комунікація між обома таборами призводить до втрат якості медіапродукту, від чого страждає передусім рядовий медіаспоживач. У інтерв’ю з Дарією Орловою вітчизняна ситуація особливо контрастує з європейським досвідом створення комунікаційних платформ «наука – медіа»

Так склалося, що мої наукові інтереси опинилися у площині медіакритики. Для реалізації ролі медіакритика необхідно було увійти до сфери медіа. Це означає, друкуватися не тільки в академічних наукових вісниках, а й безпосередньо у спеціалізованих інтернет-виданнях. У моєму випадку на електронних сторінках MediaSapiens  – одного з найпотужніших медіакритичних українських ресурсів.  

Хочу поділитися власним досвідом (розглядаю його в умовній поетапності) підготовки й публікації матеріалів, який, сподіваюся, допоможе іншим науковцям у галузі соціальних комунікацій реалізувати свої медійні амбіції.

Етап перший. Усе доволі просто

  На першому етапі входження науковця у сферу медіа здається, що можна досить легко адаптувати свої наукові дослідження до медійного формату. Достатньо лише прибрати зайвий академізм, додати до сухого наукового стилю трохи соковитого медійного жаргону і вуаля – ласкаво просимо до масовоінформаційної кухні.

Приблизно так виглядав перший абзац моєї статті «Жлободискурс: від ватника до барбоса» для MediaSapiens. Наводжу його для подальшого порівняння з кінцевим результатом:

«Інтенсивна медіатизація всіх суспільних інститутів спричинила високу активність медіадискурсу, завдяки якому утворюється зв’язне інформаційне поле засобів масової інформації. Медійний дискурс постійно сповнюється іншими дискурсами, які роблять його різнополюсним і динамічним. Наприклад, поряд з дискурсом «якісної» преси може перебувати «негативний дискурс» (трансляція катастроф, злочинів).

Медіакритика як галузь журналістики долучається до формування дискурсивних потоків, реагуючи на різні сфери соціуму – від елітної до побутової. Дискурсивний аналіз медійного продукту передбачає пошук проблемних зон сучасності, які випадають із середовища суспільного комфорту, їх відкрито не обговорюють. Саме під таким кутом суспільних табу тривалий час сприймалася проблема жлобства». 

Здивуванню немає меж, коли редактор чемно, але переконливо доводить тобі, що MediaSapiens – це не майданчик для науково-практичного семінару з проблем медіадискурсу:

«Тема матеріалу цікава, однак стиль все ж таки надто академічний. Тому, на жаль, у такому вигляді ми не можемо його опублікувати, бо виглядатиме як наукова стаття. Можу запропонувати вам дещо переробити статтю, однозначно варто було б переписати перші 2-3 абзаци та простішою мовою пояснити, про що йдеться. Плюс, не вживати таких слів, як «об’єкт дослідження», «субдискурс», вони будуть не всім зрозумілі. Крім того, хотілося б більше ваших власних вражень/висновків/узагальнень щодо впливу цього явища, оскільки стаття містить огляд інших статтей, і там цікаві витяги, але бракує підведення риски,  ширшої постановки питання, погляду автора».  

Етап другий. Не так то все й просто

 Отакої! А мені здавалося, що я була зовсім неакадемічною. Тут наступає другий етап – усвідомлення того, що твоє око добряче замилене, і ти не бачиш своєї стильової незграбності й недоречності. Перше відчуття – сором науковця, з якого зняли маску на медійному карнавалі! Виявляється, найскладніше для науковця – це бути ненауковим. За тривалий час написання наукових статей і дисертації мозок програмується на певний алгоритм викладення думок, який важко піддається змінам. Та й чи потрібно його міняти? Адже необхідність наукових студій ніхто не відміняв.

Що ж робити бідному, «науково закомплексованому» досліднику медіа? Як увійти у світ медіа й бути зрозумілим і цікавим широкій аудиторії читачів? Якщо алгоритм наукового мислення не піддається змінам, значить треба виробити новий алгоритм мислення – медійний. Для цього треба заново вчитися писати не тільки розумно, але й цікаво, дивитися на речі під несподіваними кутами зору. Не можна просто переробити наукову статтю під медійну – треба писати окрему нову статтю спеціально для медіа. З наукової сфери можна залишати хіба що результати досліджень, але подавати їх можна тільки в оригінальній упаковці. Приходить розуміння, що ти повинен навчитися «продавати» свої дослідження – ось вони, ази медіаменеджменту!

 Порівняйте тепер перший абзац статті після застосування медійного алгоритму:

«За останні десятиліття українське суспільство намагалося позбавитися будь-яких табу в обговоренні суспільних явищ і проблем. У результаті, як гриби після дощу, з’явилися цілі лінійки телевізійного продукту, де героями програм стають персонажі без комплексів і табу. Рекламні ролики таких програм, що завзято транслюються телебаченням, нагадують нескінченний калейдоскоп кунсткамерних видовищ. Майже цілодобово з екранів телевізорів фріки всіх рангів від політиків до домогосподарок лаються, б’ються, висповідуються, обвинувачують, впадають в істерику тощо. Утім за різними масками поганого виховання стоїть і хитро підморгує один і той самий звичайнісінький жлоб. Він вперто і наполегливо пропагує своє бачення світу, свою культуру і свою мову. Сучасний медіадискурс наповнений жлобськими «фішками», над якими можна було б сміятися, якби це не було так сумно».

Етап 3. Усе не просто     

Статтю було схвалено й розміщено на сайті. Здавалося б, усе добре – двері медіа прочинені для мене. Але насправді, це третій етап, на якому ти розумієш, що мало що вмієш і треба вчитися багатьом речам, починаючи від добору вдалого заголовку і завершуючи іронічними пасажами у свій бік.

Попри цей «гуленабивний» досвід приходить і усвідомлення того, що ти рухаєшся у правильному напрямку. Консервативний  світ науки переживає сьогодні (як і багато інших суспільних інститутів) процес медіатизації. Так, він не завжди простий для науковця, адже вимагає виходу із зони академічного комфорту. Але тільки так можна вийти на діалог з медійниками. Особисто для мене своєрідною нагородою стали відгуки-коментарі заступника генерального директора кіровоградської ОДТРК Андрія Богдановича після публікацій медіакритичних оглядів програм місцевого телебачення. Приємною несподіванкою виявилася адекватна реакція телевізійників на мої медіакритичні зауваги. Чи змінилася після цього якість самого телевізійного продукту? Ну що ж, то вже предмет іншої розвідки. Я все ж таки не чарівник, я тільки вчуся.