3 серпня MediaSapiens опублікував статтю медіаексперта Отара Довженка «Джинсометр зламався» - приводом до неї стала репліка Наталі Соколенко, в якій журналістка звинуватила у джинсі видання «РБК-Україна», УНІАН та Zaxid.Net. Раніше ці видання поширили новину зі звинуваченням депутата Василя Гацька у рейдерстві, не подавши його точку зору.  Отар Довженко у своїй колонці зазначив, що слово «джинса» стало «порожнім означенням усього поганого в журналістиці»,  і сьогодні система критеріїв ідентифікації джинси, якою користуються моніторингові групи у якісно-кількісних дослідженнях, потребує перегляду.

Сьогодні ми публікуємо погляд на цю проблему Ігоря Розкладая, юриста Інституту медіа права. Запрошуємо долучитись до дискусії й інших експертів та журналістів. 

Отар Довженко у своїй репліці звернувся до проблеми джинси в українській журналістиці. Автор звертає увагу на некоректність огульного називання непрофесійних матеріалів словом «джинса», адже часто-густо вони не є навмисно оплаченими (а саме оплата штанами, чи то гроші в штанях, і породили цей термін). У такій постановці бачу серйозну ваду, адже не важливо, як ми називаємо те чи інше поняття, важливо, як його сприймає щонайменше група людей, які ним послуговуються. Що важливіше: як порушуються стандарти чи яким буде наслідок?

За своєю природою джинса — це спосіб «впарити» суспільству певну інформацію, маскуючи її під новинний чи аналітичний формат. На телебаченні — це ті самі ролики, які йшли одразу після новин і перед спортивною передачею (так-так, саме передачею — це ще одна вигадка юридичного розуму). Ролики, в яких тим самим голосом і з майже ідентичним до новинного інтерфейсом розповідалося про те, як банк Х впровадив супер-пупер-мега-послугу або черговий алкогольний бренд став найкращим серед брендів на конкурсі краси в Задрипанську. Аналогічна ситуація в пресі, де під знаком для суміжних авторських прав (літера Р у колі. — Прим.) чи під рубрикою «актуально», «новини ринку» розміщувалася інформація від чергової інновації «лідеру ринку» до «як мер Семенівки побудував дорогу» (й нічого, що це кошти, виділені радою). Особливі жнива — це виборчі кампанії, які в нас, схоже, відбуваються щороку, щоби медіа могли вижити. Тут доходить до повного плюралізму, як-от в одній центральноукраїнській газеті, де на кожній сторінці чиясь джинса. Як у тому анекдоті: «Поверніть 50 тисяч і будемо судити по-чесному».

Наскільки важливо споживачу знати, що журналісту за матеріал заплатили чи він сам, із власній дурості-безграмотності передрукував те, що йому вклали в айпад корисливі коментатори? Чи важливо сперечатися про те, як називати неякісний продукт, а чи краще дивитися в корінь проблем і намагатися їх долати?

Очевидно — і це найсумніше, — що споживачу байдуже. Хто розумніший, швидко вирахує впарювання бренду чи політика, бо перше стилістично пишеться за одними й тими самими лекалами, а друге часто дуже контрастує з буденністю. Той, хто звик «жерти все підряд», буде легко поєднувати будь-що з будь-чим і, сварячи голову сільради за бардак і корупцію, спокійно проголосує за нього на наступних виборах. Єдине, кому має бути важливо, чи було матеріал оплачено, — це слідчий у кримінальній справі за підкупом журналіста.

Термін «джинса» вже давно виріс зі свого первинного значення проплаченого матеріалу, десь так само, як слово «баран» вживається не лише до представника родини бикових, але й до  недалекої і впертої людини. Джинса — по своїй суті не лише кількість у. о. за тисячу знаків, а будь-який однобокий, незбалансований, упереджений матеріал. Чи то на користь депутата, чи нової автівки, чи банку, чи навіть ідеї, яку просувають у суспільстві виключно для наживи, а не заради суспільного блага.

Отар звертається і до проблеми «бідолашних ОДТРК», але й тут є питання. Якби це було написано на початку 90-х, я б іще зрозумів, бо тоді й правда кожен виживав, як умів. При цьому багато хто чогось чекав і продовжує чекати в неба погоди, а багато хто одразу зрозумів, що треба ставати на нові рейки, вчитися і виживати. Може, це виглядатиме цинічно, але мені як споживачу будь-якої продукції нецікаво знати про те, які проблеми/завади/комплекси є в конкретного журналіста чи конкретного виробника. В кожного є проблеми, а зараз на фоні кризи й війни вони значно збільшилися. Мені цікавіше знати, що він зробив для того, щоби його продукт був якісним, і чи дотримався він базових стандартів, щоб мені не довелося бігати й перевіряти, чи те, що він написав, має належне джерело, чи експерт є експертом і взагалі «был ли мальчик». Особливо це важливо зараз, коли дезінформаційна війна як колиска Ньютона працює на повну. Насправді це зауваження стосується будь-якої сфери — від якості дитячого ліжечка чи сиру до банально якісного сервісу в кафе чи в транспорті.

Джинса стала символом нечесної, лінивої й непрофесійної журналістики чи, як підказала випадкова одруківка, — «дурналістики». Де замість пошуку належного експерта ми читаємо, приміром, фантазії про руйнацію дощами 4-го блоку ЧАЕС. Де новинами стають події тижневої давнини, де комерційний прес-реліз або чиясь приватна думка стає аналітикою. Й не має значення, з яких мотивів це з’явилося: чи від не прополеної грядки на городі, чи від кругленької суми на рахунку — джинса вбиває професію, й падіння рівня довіри до ЗМІ тому доказ.

Джинса — це ще й діагноз. Діагноз того, що роль ЗМІ не інформувати, не подавати якісну аналітику, не вчити, а просто і банально розважати. А розваги, як відомо, рано чи пізно набридають і їх перестають купувати. Й тоді, щоб вижити, починається продавання себе кому не лінь.

Український медіаринок потребує радикальної саморевізії. Чи потрібно нам кількадесят вишів, які випускають журналістів? Чи здатні ці випускники займатися журналістикою, вміти шукати, а не лише гуглити інформацію? Чи вони вміють аналізувати, працювати з архівами, вишукувати справжніх експертів, а не, приміром, «тижюристів» або «бабапараскавсезнає». Чи є в нас достойні редактори, з хорошою інституційною та й просто життєвою пам’яттю? Чи розуміють власники ЗМІ, що ЗМІ — це соціально відповідальний бізнес, а не «фіча, перед пацанами попонтуватися»? Чи потрібна нам така кількість і така якість телеканалів? Чи забезпечують місцеві ЗМІ населення важливою інформацією про життя громад? Чи є в нас орган, який би наглядав за цією «кухнею», і чи він якісний? Чи є в нас, зрештою, нормальне податкове середовище, щоби ЗМІ могли заробляти, а не доїти бюджети чи олігархів?

Думаю, на багато з цих питань відповідь буде «ні». І доказ тому — війна в Дикому Полі. І вина в тому — саме наших ЗМІ, а не «Рашатудей» чи «Лайньюз». Саме наші ЗМІ разом із чутками, а подекуди й церквою формували світоуяву людей, які тепер борються з уявними фашистами, хунтою чи відстоюють своє «право», якого насправді в них ніхто не забирав.

То чи варто лагодити лише джинсометр, чи потрібно почати з капремонту всієї будівлі? Питання риторичне.