Журналістика «просунутого» капітулянтства
«Телекритика» продовжує дискусію щодо журналістики під час війни. Читайте також статті Наталії Лигачової, Павла Добровольського, Юрія Луканова, Бориса Бахтєєва та інших.
Спочатку я хотів побудувати цю статтю як аналіз інтерв’ю одного молодого, але вже достатньо відомого журналіста. Та потім вирішив, що такий підхід занадто звузить проблемне поле, звівши все до окремого випадку. А тим часом ідеться про достатньо масове та серйозне явище, що, на мій погляд, є небезпечним не тільки для української журналістики, а й для західної, яку багато хто з творчої молоді вважає взірцем усіх чеснот.
Отож будемо брати не чиїсь конкретні вислови, а узагальнені концепти деяких «просунутих» молодих журналістів України, які пройшли вишкіл у своїх західних більш досвідчених колег (а ті, у свою чергу, у філософів-постмодерністів та ліволіберальних інтелектуалів, які нині домінують у більшості європейських й американських вишів).
Якщо коротко, то основні ці концепти будуть такими.
Нинішня інформаційна (я би сказав — дезінформаційна) війна Росії проти України не стосується журналістів, бо їхня робота полягає не у пропаганді, а в інформуванні. Участь в інформаційній війні суперечить журналістським стандартам. Брати участь у такій війні — відповідати брехнею на брехню. Пропаганду можна подолати лише об’єктивною інформацією. Події на Донбасі журналіст має висвітлювати з обох боків фронту. Без його другої сторони втрачається баланс інформації. Якщо не подана позиція іншої сторони конфлікту, знижується якість матеріалу. Конфлікт на Донбасі розгорівся через дії російських медіа, якби вони були чесними і протистояли владі, такого конфлікту не було би. Не можна їм уподібнюватися, потрібно опонувати владі України, тоді й буде об’єктивна і збалансована інформація.
Як на мене, такі концепти — свідчення воістину феноменального невігластва та не менш феноменального невміння мислити. Почнімо з того, що робота журналістів — не просто «інформувати» та давати «об’єктивну інформацію» у якийсь безповітряний простір, абстрактній соціальній аудиторії. Проблема в тому, що інформація ця може бути повністю відторгнена цією аудиторією чи сприйнята з істотними викривленнями. Бо ж будь-яка аудиторія не є і не може бути пасивним об’єктом; у неї завжди наявні суб’єктні якості, а суб’єкт селективно, вибірково ставиться до світу свого буття. А що таке «факт» (цим поняттям дуже любить козиряти певна частина журналістів, мовляв, наша справа — повідомляти факти, й не більше)? Факт — це фрагмент реальності, виділений певним суб’єктом на підставі своїх знань, переконань, вірувань, сподівань — іншими словами, на основі свого світогляду. Якщо ж ви вважаєте, що факт — це просто реальність, що дана нам у наших відчуттях, то вітаю: ви вірний ленінець, причому на рівні раннього Леніна, на рівні філософськи безграмотного «Матеріалізму й емпіріокритицизму», або на рівні позитивізму середині ХІХ століття. До речі, у «Філософських зошитах» Ленін, почитавши Гегеля й інших знаних мислителів, став мудрішим, говорячи про сприйняття світу: «Найбагатшим є найбільш суб’єктивне».
Ясна річ, журналістика — це не висмоктування «фактів» із пальця, це не довільна оповідь про те, що існує лише в уяві журналіста (хоча при цьому «факти внутрішнього досвіду» іноді теж можуть успішно використовуватися, коли йдеться про людину з серйозним досвідом і розвиненою продуктивною уявою). Проте загалом слід прагнути до об’єктивної інформації, при цьому розуміючи, що ти маєш своє «Я», й елімінувати його, як це намагалася наука ХІХ століття, неможливо; тут радше підійде модель науки ХХ століття, коли інструментарій і сам науковець тією чи іншою мірою трансформують об’єкт дослідження. Бо ж — добре знаю це і з власного досвіду, і досвіду колег, — одна річ, коли ви просто розмовляєте з людиною, інша — коли з’являються мікрофон, фотоапарат і телекамера. Ба більше: варто вам представитися журналістом, і характер та зміст розмови нерідко змінюються, й істотно…
Отже: журналістика — це соціально значуща місія. Вона має знайти форми й методи, за допомогою яких максимально можлива об’єктивна інформація доходить до свідомості та підсвідомості масової аудиторії. Журналістика для цього має використовувати досягнення філософії та психології.
Тепер щодо нехоті до «пропаганди». Чому згаданий термін обов’язково викликає негативну реакцію, мовляв, це брехня? ВВС засобами радіо та кіно в роки війни пропагувало подвиги британських льотчиків, і там не було неправди, хіба що, ясна річ, ніхто не повідомляв на весь світ точні координати аеродромів, розташування зеніток, льотно-тактичні дані новітніх модифікацій «Спітфайрів» та інші вельми делікатні під час війни речі. Ба навіть доктор Геббельс не завжди брехав, скажімо, коли під час виборчої кампанії в лютому — березні 1933 року розповідав німцям про жахіття Голодомору в Україні, чим немалою мірою додав голосів на користь НСДАП. А восени 1933 року в Німеччині працювала пересувна фотовиставка про Голодомор, і знов-таки правдива — навіть у тому плані, що до 80 % керівного складу ОҐПУ по Україні тоді мало єврейські прізвища (хоча, додамо, на чолі в них стояв «расово чистий» у сенсі відповідності зовнішнім стандартам «істинного арійця» Всеволод Балицький, а діяннями КП(б)У керував її секретар Павло Постишев, ззовні теж цілковитий «арієць»)…
Отож за будь-яких обставин, навіть у тоталітарній державі, пропаганда апріорі не тотожна брехні, й пропагандист у часи війни — це далеко не завжди брехун, тим більше коли він виступає на боці демократичних держав і визвольних рухів (хоча війна неминуче вимагає обмеження на свободу інформації; того, хто свідомо чи здуру виказує противникові військові таємниці, нехай він і має журналістське посвідчення, розстрілюють або вішають — нерідко без суду, і правильно роблять).
Я не знаю, хто тут більше винен, деякі закордонні навчителі чи місцеві дурники, але відраза до пропаганди в часи війни, тим більше «гібридної», — свідчення, крім усього іншого, ще й низьких моральних якостей усіх цих «пропагандистів відрази до пропаганди» (бо це і є відверта пропаганда, причому брехлива: твердити, що пропаганда як така є брехнею!).
Тож одне з головних завдань справжньої журналістики — це «промивання мізків». Саме так! Бо ж ці мізки нерідко вщент загиджені смердючою субстанцією, яка продукується органами тоталітарної, неототалітарної та кланово-олігархічної пропаганди. Якщо їх не промити сильними струменями вміло поданої та максимально об’єктивної інформації, то вони не будуть здатними до мислення й адекватного сприйняття світу. Струмені, повторю ще раз, ці мають бути сильними і грамотно спрямованими. Якщо ви цього не розумієте — ви не журналіст, а підставка для мікрофона. Причому така, якою хтось (а ви цього й не усвідомлюєте) вміло маніпулює.
Чи треба наводити приклади, чи й без того зрозуміло, що, скажімо, в тоталітарному чи неототалітарному суспільстві людські мізки в більшості своїй надійно «законопачені» ідеологічними та соціально-міфологічними настановами, тож об’єктивну інформацію вони відторгають? І не лише в суто тоталітарному… Все ж не втримаюсь, один приклад наведу. Ось що розповідав у 1990-х Борис Стругацький про себе і свого брата: «И я, и Аркадий Натанович были настоящими сталинцами. Не ленинцами, заметьте, а именно сталинцами! Мы считали, что все происходящее — правильно, если и встречаются какие-то недостатки и неприятности — это неизбежно, не ошибается только тот, кто ничего не делает. Лес рубят — щепки летят, а в остальном все совершенно правильно, коммунисты — настоящие люди, большевики — замечательные, дело наше правое, мы обязательно победим… У нас была компания школьных друзей, сохранившихся и в Университете, теперь я понимаю, что кое-кто из них был гораздо более умен, чем я, и куда лучше меня разбирался в ситуации, понимая, где правда, а где пропаганда, что можно, а чего нельзя. Но я-то был полный идиот!... Мой полный идиотизм длился до самого Двадцатого съезда партии. Впрочем, кажется, нет — избавление от идиотизма началось несколько раньше, когда Аркадий Натанович женился на своей второй жене. Она была из семьи старинных русских интеллигентов, принявших русскую революцию от всего сердца, и по которым эта революция проехалась всеми колесами и гусеницами. Лена все знала, все понимала с самых ранних лет, во всем прекрасно разбиралась, всему знала цену. И она была первым человеком, который как-то поколебал мою идиотическую убежденность — еще до Двадцатого съезда. Я помню бешеные споры, которые у нас с ней происходили, с криками, с произнесением сильных слов и чуть ли не с драками… Ленка кричала, что все они (большевики то есть, молотовы эти твои, кагановичи, ворошиловы) кровавые бандиты, а я кричал, что все они великие люди, народные герои… А потом наступил Двадцатый съезд, и мне было официально объявлено, что да, действительно, большая часть этих великих людей — все-таки именно кровавые бандиты. И это был, конечно, первый страшный удар по моему самосознанию… Мы довольно быстро — примерно к Двадцать второму съезду партии — поняли, что имеем дело с бандой жлобов и негодяев во главе страны. Но вера в правоту дела социализма и коммунизма сохранялась у нас очень долго».
Перепрошую за таку велику цитату, але вона надто красномовна, бо йдеться про молодих освічених людей, інтелігентів у третьому поколінні, які мали доступ до джерел об’єктивної інформації. Аркадій Стругацький кілька років служив в армії офіцером розвідки, в його обов’язки входило слухати радіопередачі японською й англійською мовами та читати відповідну пресу, а Борис Стругацький мав гарний приймач, що в майже прикордонному Пітері ловив усі «голоси» російською та англомовні передачі, й регулярно слухав усе це — ідейно витриманий старший брат у листах початку 1950-х йому неодноразово дорікав за це слухання, але… Але будь-яка людина сприймає світ через категорії культури, категорії світогляду, категорії життєвої практики, які мають індивідуально-суспільний характер. Світова філософія та психологія, в тому числі й українська, давно це довели. Але чи то філософію та психологію журналісти нині не вивчають, чи то постмодерна парадигма відкинула минулі здобутки соціогуманітарних дисциплін…
Чи, можливо, для сучасної постмодерної журналістики добро і зло — це щось зайве, бо не можна сприймати світ «у примітивній формі добра і зла», як пишуть французькі філософи-постмодерністи (а до того полум’яні ленінці та апологети терористичних «червоних бригад») Жіль Дельоз і Фелікс Гваттарі? І всі позиції, всі точки зору для журналіста рівнозначні? Точка зору райхсфюрера СС Гіммлера — і в’язня Аушвіца, у якого навіть імені немає, є лише табірний номер? Андрія Сахарова і Юрія Андропова?
На жаль, саме такими стандарти значної частини сучасного інтелектуального Заходу певною мірою вже є. «П’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера», — таку назву має стаття Алли Лазарєвої в «Українському тижні», присвячена стилістиці сучасної французької суспільної науки (а ці науковці формують світосприйняття журналістів у вишах). У заголовок винесені слова знаного сучасного французького філософа Філіппа де Лара: «Абсолютна нейтральність — це звести події Другої світової до формату “п’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера”».
Отакий «баланс», отака «об’єктивність», отака «всебічність». Але ж баланс між білим і чорним — це не істина, а сірість. І, як мудро зазначили понад півстоліття тому брати Стругацькі, які на той час уже звільнилися від своїх сталіністських міфологем і забобонів, там, де перемагає сірість, там неминуче врешті-решт торжествують чорні сили…