Рано чи пізно, але війна в Донбасі завершиться. Рано чи пізно, але Донбас повернеться до України. Й нам треба буде жити разом в одній країні — відтоді й надалі.

Ґрунт для того треба готувати вже сьогодні. Оце запитання: «Що далі?» — воно вже сьогодні мусить бути предметом активного обговорення й у політикумі, й у суспільстві, й у ЗМІ. Що ж натомість?

Коли почитаєш інтернет-форуми й коментарі до публікацій в інтернет-виданнях, єдине, що залишається — схопитися за голову й вигукнути по-тимошенковськи: «Пропало всьо». Ненависть, концентрована ненависть, згустки ненависті.

Поза всяким сумнівом: серед авторів коментарів та форумних постів — чимало штатних тролів і ботів, чимало й афектованих особистостей. Але хіба ж ненависть виходить лише від них? Гаразд: хай не ненависть, а «всього лише» неприхована неприязнь, маркування як апріорі «чужих» та «ворожих». Хіба ж усі ми не відчуваємо проявів усього того, його наявності — буквально в повітрі?

Так, останнім часом чимало інтернет-ЗМІ відмовилися від підтримування читацьких коментарів до матеріалів. Деякі не відмовилися. Але, як на мою думку, навіть їм краще було б закривати коментування особливо конфліктогенних тем або хоча б ретельно вичищати ті коментарі, які не містять нічого, окрім концентрованої злоби й тупого репродукування стереотипів. Не стирається з пам'яті коментар до новинного повідомлення в одному з інтернет-ЗМІ про аварію, в якій постраждала (без небезпеки для життя) дитина, чия сім'я є переселенцями з Донбасу: «Та давити його треба було — сепарівське байстрюччя!»

Принагідно ще про тролів. Кілька разів протягом останнього року з різних комп'ютерів намагався зареєструватися для подання коментарів в «Українській правді». Щоразу вигулькувала одна й та сама автоматично генерована відповідь: реєстрацію тимчасово припинено. А коментарі, чиє авторство явно належить кремлівським ботам, під новими й новими ніками все з'являються. Чомусь після всіх невдалих спроб на думку спадає улюблений штамп Дмитрія Кисельова: «Совпадение? Не думаю» — й за цих обставин навряд чи мене можна звинуватити в упередженості.

Ба більше: незрідка не лише коментарі, а й самі публікації поважних ЗМІ бездумно ретранслюють стереотипи й неприязнь. Удаючись до надто вже категоричних узагальнень, малюють донбасівців як якихось примітивних істот, геть однакових і позбавлених найменшої індивідуальності.

Так от: поза всяким сумнівом, донбаські (як, рівною мірою, й усі інші) нелюди, бузувіри й головорізи на інше ставлення не заслуговують. Але хіба лише на них ця ненависть поширюється? Ні, далеко не лише на них.

Поширюється вона на переселенців. Мовляв, ми тут їхню землю боронимо, а вони поприїжджали й права качають, у найкращому разі байдикують — замість брати зброю й іти відвойовувати Донбас. Але стриваймо. Міркувати таким чином дуже легко, сидячи за комп’ютером і попиваючи каву. Що ж до тих, хто залишив свої домівки й утік світ за очі, то… Навіть за палкого бажання взяти до рук зброю й піти воювати — чи так уже легко їм наважитися кинути напризволяще свої родини, своїх дітей, яким невідомо де й невідомо на що жити? Які через війну фактично опинилися класичними «без певного місця проживання»? Яким сьогодні добрі люди допомогли, а завтра — хто зна?

Головне ж: чи всі 100% киян та львів’ян захищають українську землю зі зброєю в руках? Чи всі 100% кинули все та пішли чи то в добровольці, чи то у волонтери? Ні, далеко ні — бо інакше не було б кому злі коментарі й пости у блогах писати. З іншого боку, у складі добровольчих батальйонів зовсім не мало донбасівців. От і виходить: насправді «ми» та «вони» не так уже разюче й відрізняємося. Відсоткове співвідношення між активними й диванними патріотами «в нас» і «в них», звісно ж, не є однаковим, але чи таким уже нездоланно відмінним?

Переселенців, як і жителів прифронтових територій, донедавна не мобілізували до Збройних сил? Відомий факт: до армії Ізраїлю не беруть арабів. Хоча чимало громадян цієї країни — етнічних арабів є щирими патріотами, ще більше тих, хто гостро критично ставиться до палестинських радикалів і мріє про дружнє й добросусідське співжиття двох близькоспоріднених народів. Так, близькоспоріднених: однокурсники-палестинці зізнавалися, що вони зі своєю палестинською арабською мовою краще розуміють іврит, ніж побутову мову єменців або марокканців.

Але арабів до армії Ізраїлю не беруть, і крапка. Зовсім не через засадничо погане до них ставлення, а з перестороги, з класичного «як би чого не вийшло» — й, мабуть, мають рацію. То чи мусимо ми зважати на цей випробуваний десятиліттями досвід, а чи гнути своє: хай, мовляв, мобілізують переселенців із Донбасу, а то й першочергово їх?

Поширюється ненависть на переселенців — точніше біженців — до Росії. Мовляв, от вони, ідейні вороги, проміняли Батьківщину на путінський рай. Ніби втікати від війни — це круїзи в турагенції замовляти. А реальність полягає в тому, що дуже часто люди обирали напрям, куди втікати, не з високих міркувань, а просто туди, куди легше. Туди, куди вийшло. Як карта лягла. Обирати, власне, доводилося між двома можливостями: або до Росії через тил — або ж до України, але через фронт.

Так, чимало хто поїхав до Росії з принципу. Ще чимало хто — просто тому, що саме в Росії — родичі й знайомі, ті, хто може бодай якось допомогти. Зрештою, чимало хто оцінював шанси вижити на новому місці — або в Росії, де сяка-така стабільність, або ж в Україні, де змінилася влада, йде війна й невідомо, що буде. Так, хтось утікає від можливої  мобілізації — своєї чи рідних. Меркантильність? Так, меркантильність — але чи можемо ми її, таку й за таких умов, засуджувати?

Поширюється ненависть і на тих, хто не став переселенцем і залишився на Донбасі. Мовляв, от вони — зрадники: залишилися, мовляв, лише ті, кому сепаратисти до вподоби. І знову ж таки: міркувати так дуже легко, сидячи за комп’ютером і п’ючи каву. Адже виїхати — це не просто кинути будинок. Це — кинути все, посеред чого прожив усе життя. Усе дороге серцю, усе те, без чого людина втрачає себе. Це — перервати зв’язок поколінь, закреслити пам’ять. Поставити на всьому житті, що було, хрест — достеменно знаючи, що, найімовірніше, все подальше життя доведеться тинятися по притулках та гуртожитках. Виїхати — це ніби зізнатися самому собі: війна — це назавжди, й повернення до мирного життя вже не буде.

А в когось же малі діти! А в когось — старенькі батьки! А в когось, а в когось…

А нова «влада» Донбасу, за свідченнями місцевих жителів, погрожує відбирати будинки й квартири в тих, хто виїхав — ну таке своєрідне, «нефашистське» й «нехунтівське», в неї ставлення до приватної власності. А пенсіонерів, що зареєструвалися задля отримання пенсій на контрольованій Україною території, як мені розповідали, позбавляють не лише деенерівських подачок, а й гуманітарної допомоги. Сепаратистська «влада» дуже чітко знає, хто отримує пенсію від України. Вона дуже чітко знає, хто зареєструвався як переселенець в інших регіонах. От цікаво: звідки в неї ці дані, яких, за ідеєю, в неї не повинно бути? Та ще й вельми оперативно оновлювані?

Тож чимало родин, покинувши окуповані території, залишають там когось одного — щоб було кому за квартирою наглядати. Щоб не відібрали. Щоб було куди повернутися.

Нас переповнює праведний гнів, щойно ми чуємо, як жителі Донбасу кажуть: «Аби лише скоріше скінчилася війна!» Тим паче коли вони додають: «Нам уже байдуже, на яких умовах — аби лише скоріше». Так, це типова несвідомість, відсутність громадянської позиції, совкове мислення, що там іще? Але чи можемо ми за даних обставин так беззастережно засуджувати людей, які багато місяців поспіль живуть в умовах, порівняно з якими пекло видасться курортом? Які щомиті ризикують життям і, на відміну від комбатантів, не мають найменших засобів захистити себе, а просто віддають себе на волю фатуму? Яким не світить ані ротація, ані демобілізація, ані навіть просто перепочинок у базовому таборі, трохи далі від лінії фронту?

Ненависть поширюється на всіх донбасівців, хоч би як вони повелися. Ми ніби ставимо на всіх них тавро «контра неблагонадійна» — й це в найкращому разі; добре, коли не «вороги» й «сепари». Визначати наперед людину, її характер, переконання та наміри, за одним-єдиним рядком із її формальних анкетних даних — цю радянську й суто радянську звичку ми ніяк не хочемо облишити, плекаємо й плекаємо її. Ми ліпимо з усіх жителів Донбасу образ ворогів, з усіх без розбору. А потім дивуємося: й чого це вони не стають до нас прихильнішими?

Так, за свідченнями — й баченими у ЗМІ, й чутими особисто — чимало жителів Донбасу, які ще рік тому були налаштовані проукраїнськи, сьогодні змінили свої погляди на протилежні. А ще частіше — на байдужо-апатичні: мовляв, усі вони буцімто однакові — що ті, що ті. Чимало просто розгублених, які вже нічого не лише не розуміють, а й не прагнуть. Чимало впевнених: Порошенко й Путін просто розважаються, по-дружньому грають у живі шахи. Й у даному разі проглядає пряма провина нашої влади. ЗМІ широко повідомляли, що російські війська вдерлися на територію України 24 серпня минулого року, а безпосередньо напередодні, 23 серпня, Порошенко мав тривалу телефонну розмову з Путіним і нібито про щось із ним домовився. Що негайно мала б робити за такої ситуації влада? Чи то в публічних виступах, чи то ще в якийсь спосіб, який не залишав би простору для різнотлумачень, акцентувати увагу громадськості на підступності й віроломстві російського лідера. На тому, що вторгнення російських військ відбулося всупереч, а не як прямий результат тієї телефонної розмови. Натомість влада вирішила взагалі обходити цей момент мовчанням у святій вірі, що ніхто нічого не помітив і, відповідно, не став домислювати те, про що йому не розповіли.

Чимало хто на Донбасі переконаний: усі олігархи мають вірні їм підрозділи з обох боків лінії фронту, по обидва боки протистояння. Україна програє інформаційну війну на Донбасі ще й от у чому: якщо лідери сепаратистів, їхні мета й дії видаються місцевим жителям зрозумілими, то зрозуміти мету й дії української сторони вони не можуть. Українські ЗМІ, навіть досяжні для них, їм у цьому не порадник, бо й самі малюють надто розмиту й надто невизначену картину, де запитань більше, ніж відповідей. Тож тільки й залишається донбасівцям, що покладатися на російські або сепаратистські ЗМІ, які змальовують події в чітко-розжованому вигляді — піди ж дізнайся, що змісти в тій картині є неправдивими.

Наша упередженість навряд чи виведе донбасівців із інформаційного заціпеніння, навряд чи змусить їх прозріти.

Ми не хочемо поставитися до них як до жертв. Тієї самої російської пропаганди, зокрема. Ми надто часто змальовуємо їх так, ніби самі вони ту пропаганду й творять.

Комунікуючи з жителями Донбасу, не зле мати на увазі: чимало з них (дуже й дуже чимало) упевнені: всі слова про свободу, демократію, громадянське суспільство — вони красиві слова й є, красиві казочки. І не лише через те, що коли люди тужать за совком, розмовами про свободу й демократію їх не відігріти: в їхній системі координат ці чесноти є зайвими, надлишковими, коли не шкідливими.

Просто донбасівці впевнені: скрізь в Україні, по всіх її усюдах — такі ж самі відносини між владою та суспільством, що й звичні для них, донбаські. Тобто є вождь, хазяїн, який як не прямо віддає накази, то вказує, «рекомендує», що слід робити — й є слухняні маси, що ті «рекомендації» виконують; скрізь в Україні — свої «партії регіонів», такі самі. Чимало донбасівців упевнені: Майдан відбувся не з волі громадян, а за наказом когось із місцевих «сильних», місцевих аналогів чи то Януковича, чи то Ахметова, бо інакше й бути не може.

Раніше це було характерним для жителів усього Сходу: ще на початку 2004 року я з подивом слухав освічених мешканців Дніпропетровська, які переконували: тут, у Києві, все відбувається з волі «київських» (Суркіса та Медведчука) так само, як у Дніпропетровську з волі «дніпропетровських» (Пінчука), а в Донецьку — з волі «донецьких» (Ахметова). Відтоді уявлення дніпропетровців істотно змінилися, донеччан — ні. Бо у Дніпропетровську змінилися суспільно-політичні реалії, тоді як у Донецьку вони застигли, законсервувалися. Де тепер Суркіс, де Медведчук, де Пінчук — у сенсі політичного впливу та політичної ваги? А Ахметов 2013 року не просто був там само, де й 2003-го, а й поширив свій політичний вплив із Донецької області на цілу Україну.

Український олігархічний неофеодалізм із територіально-регіонального розвинувся до галузевого: тепер «удільними князівствами» олігархів є монопольно або олігопольно контрольовані галузі, а не регіони (казус Дніпропетровська й Коломойського останнього року має дещо іншу природу: монопольним володарем думок і душ на Дніпропетровщині він так і не став, та й влада його була офіційною, а не позалаштунковою). Й тільки донбаський олігархат так і залишився передусім регіональним — можливо, тому сприяла економічна моногалузевість (якщо вже бути точним, олігогалузевість) Донбасу, коли слова «регіон» та «галузь» є практично синонімами.

Із цим є тісно пов'язаною й пропаганда, що домінувала в Донбасі протягом останніх десятиліть. Галузева несхожість Донбасу на інші регіони України просто провокувала тлумачити її як економічну вищість, економічну самодостатність і окремішність від решти країни. Для місцевого олігархату це було «теоретичним обґрунтуванням», а отже, й запорукою свого всевладдя в регіоні й претензій на таке саме всевладдя в масштабах усієї країни.

До того ж, треба було якось пояснювати місцевим жителям очевидний факт: Донбас — індустріальний регіон, що «годує всю Україну», але в жодному іншому регіоні не було такої кричущої розрухи. Причому пояснювати так, щоб відводити звинувачення від себе. Найзручнішим поясненням було й є: «Україна грабує Донбас».

Місцевий олігархат що є сил втовкмачував донбасівцям їхню антагоністичність до України — а точніше, буцімто засадничу антагоністичність України до Донбасу: відстала й архаїчна сільська Україна проти модерного й передового, урбаністичного, оберненого у вугільно-чавуноливарне майбутнє Донбасу. «Метрополія й колонія» — в такому й лише в такому дискурсі пропаганда змушувала донбасівців розглядати відносини свого регіону з Україною. Звісно, природним для них видається стан, коли метрополією є «передовий» Донбас, а колонією — «відстала» Україна. Протилежне видавалося й видається протиприродним, регресивним — і наявна розруха ніби підтверджувала це наочно. Острах перед «бендерівцями», «націоналістами» — це насправді острах перед тим, що Україна стане метрополією, а Донбас — колонією.

Саме під таким кутом зору було сприйнято в регіоні й Майдан, Революцію гідності — в очах донбасівців це був акт замаху на їхній статус монополії, акт їхнього поневолення. І сьогодні — за інших умов можна було б досхочу з цього сміятися — чимало донбасівців щиро, цілковито серйозно стверджують: це «відстала Україна» 2010 року обрала президентом «дрібного урку» й нав'язала його Донбасові, це був суто український вибір, а Донбас тут геть ані до чого, він — жертва. Так, жодної суперечності, жодної нелогічності в цьому твердженні чимало хто в Донбасі сьогодні не вбачає.

Російській пропаганді залишалося тільки підспівувати пропаганді регіоналівській, використовувати її — що вона давно вже й робила. Ще 2004 року мене вразив факт, про який я вже згадував: якщо в Києві й скрізь в Україні клони російських газет мали назви «Известия в Украине», «Комсомольская правда в Украине», то в Донецьку — «Известия в Донбассе», «Комсомольская правда в Донбассе» тощо. У Києві воліли не звертати на це уваги.

А тепер я висловлю те, що багатьом видасться антипатріотичним — але такою є реальність, а від замовчування її мало користі. Так от: пригадаймо 1991 рік, те суспільне піднесення, що вирувало просто в повітрі після проголошення незалежності України: «Відтепер нарешті почнеться нове життя, колоніальну сторінку перегорнуто». Хоч як це прикро, але таке саме піднесення було й рік тому в Донбасі, точнісінько таке. Так, підігріте російською брехнею, так, базоване на вигаданих фактах і фобіях — але нас у даному разі цікавить результат, а він був саме такий. А тепер уявімо собі, що тоді, 1991 року, Москва кинула б до Києва війська — як би розгорталися подальші події?

Так, події квітня — травня 2014 року відрізнялися від подій 1991 року передусім тотально поширеним у Донбасі насильством проти інакодумців, узагалі ескалацією насильства, використанням чужих прапорів і підтримки іншої держави, захопленням владних установ та зброї. Юридично події в Донбасі 2014 року виглядають зовсім інакше, ніж події 1991 року в усій Україні — але ж пересічні донбасівці цього не розуміють! Вони питають: «Чому вам було можна, а нам тепер ні?» І — за інших обставин це теж було б смішно — ніхто їм цього не пояснює: «От не можна, й усе!»

Донбасівці є жертвами тривалої, постійної й наполегливої — багаторічної — пропаганди місцевого олігархату та російської. Й сьогодні перед усіма нами стоїть надзавдання — розбити її чаклунство. Але складається враження, що наша інформаційна політика існує зовсім не для того, щоб переконувати донбасівців у брехливості російської пропаганди, у викривленості їхніх уявлень про те, що відбувається в Україні — переконувати хоча б жителів контрольованих Україною територій. Вона існує для того, щоб переконувати нас усіх у тому, як там, на Донбасі, з нашого боку все правильно й безпроблемно.

А тепер уявіть собі вояка, що наслухався й начитався матеріалів на кшталт «усі донбасівці — гади», а тепер бере участь в АТО. Уявили? Ото ж бо й воно.

Ненависть не склеїть суспільство. Ненависть не склеїть країну — ніколи й ані за яких обставин. Ненависть може породити лише ненависть у відповідь. «Вони нас люто ненавидять просто через те, що ми народилися й жили тут, у Донбасі», — міркують донбасівці й умикають той самий понятійний ряд, який так дбайливо надає їм місцева, вона ж російська, пропаганда: «карателі», «душителі» — й далі за списком. Сліпа й примітивна ненависть із нашого боку править їм за найкраще підтвердження правдивості всього, що їм про нас розповідають.

Ні, мова не про толстовство. Мова лише про те, щоби не примітивізувати складну — ой же яку складну! — ситуацію. Щоби спробувати зрозуміти. Поглянути на речі якщо не очима, то з позиції донбасівців — укотре підкреслю: не бандитів і головорізів, а звичайних людей. У чомусь темних і затурканих, у чомусь обдурених і, вже поза всяким сумнівом, доведених до краю відчаю. До того стану, коли зовсім не до високофілософських роздумів про життя та його сенс.

Будьмо просто великодушними. Бо правда — на нашому боці. Ненависть правди не несе.

Проект здійснюється за фінансової підтримки польського фонду «Солідарність» у рамках Польсько-канадської програми підтримки демократії.