Впродовж останнього року проблеми мови і влади, мови й суспільства, мови й нації, мови й мас-медіа майже не порушуються. Навіть «закон Ківалова-Колєснічєнка» продовжує діяти, хоча був ухвалений із брутальними порушеннями регламенту й Конституції, а один із його авторів уже офіційно понад рік є громадянином РФ і не приховує, що робив усе задля нищення Української держави. І це можна пояснити. По-перше, за цей рік драматичні й трагічні події неодноразово засвідчували, що український патріотизм та особиста російськомовність ефективно поєднуються не в десятках чи сотнях, а в мільйонах випадків. По-друге, у владному середовищі (де число питомо україномовних депутатів та урядовців зросло на порядок, але все одно вони залишаються в меншості) досягнуто певного консенсусу: «мовні проблеми - не на часі, то потім, коли стане краще...». По-третє, діє така потужна сила, як інерція, а зупинити її і спрямувати в інший бік - на це потрібні й час, і гроші. І так далі, й таке інше. Наочні результати цього кожен може побачити, ввімкнувши телевізор - й у випусках новин, і в репортажах із Верховної Ради, й у виступах депутатів-комбатів, й у розважальних телешоу.

Інакше кажучи, утворився певний якщо й не консенсус, то щось схоже на нього навколо мовної проблеми. Тож суспільство й журналісти як його медіатори воліють не чути аргументів тих, хто справді утаємничений у значення мови як домівки буття. Йдеться не про тих полум'яних патріотів і патріоток, які в часи комсомольської юності навчали студентів з Африки в «клубах інтернаціональної дружби», що діяли під омофором «контори глибокого буріння», любити радянську систему, а про зовсім інших людей.

«Ми не маємо підтримки на Заході також тому, що багато туристів спілкується між собою російською, бо робить це у побуті в себе вдома. А іноземці ідентифікують людину за мовою... І не кажіть про кремлівську пропаганду, до якої прислухаються німці, французи та інші народи. Кожен турист чи гість з України є дипломатом, обличчям своєї країни. Від нього залежить, як ставитимуться до його батьківщини у світі. Я не бачу у ЗМІ жодного поступу в бік свідомої українізації. Вони й далі воюють російською проти Росії, заграючи з тими, хто ще вагається, на чий бік пристати. І ігноруючи право тих, хто хоче читати повідомлення і коментарі державною мовою... Їхнє право спілкуватись у побуті як їм зручно, але чому свідомі українці повинні страждати від мовної шизофренії, отримуючи повідомлення мовою окупанта? І під солодкий спів захисників свободи слова слухати і читати аналітику, блоги мовою ворога під час війни?... Вибір мови має кармічні наслідки як для окремої людини, так і для всього народу. Третя світова почалась не через нафту, не через території, а через мову, якою намагаються колонізувати інші країни. Якщо ми будемо воювати з ворогом його ж мовою, то ніколи не виграємо цієї війни». Це - Галина Пагутяк, одна з найвитонченіших і найчутливіших до «струн буття» українських письменниць. З нею можна погоджуватися, можна не погоджуватися, але не дослухатися до неї, як на мене, не можна.

Ось продовження її роздумів.

«Тепер уявіть, що війна закінчиться, патріотизм пригасне, і залишаться ті самі газети й телебачення російською мовою, почнуться знову балачки про братів. І політичні біженці з Росії стануть мріяти про «новий руський мир». І розпочнеться черговий виток пекла для української мови».

Ясна річ, що письменниця каже передусім про мову. Але ж у наші часи за мовою справді йдуть танки, «русский мир», як вважають його адепти, існує всюди, де хтось розмовляє російською. Ясна річ, що це маячня, але хіба не маячня лежала в основі ідей Третього Рейху і Третього Інтернаціоналу? І хіба під час торішньої масштабної зустрічі інтелектуалів України й Росії, що її організував у Києві в квітні Михаїл Ходорковський, серед останніх (дуже ліберальних, між іншим, персонажів!) не фігурувала ідея - а почнімо-но будувати «справжню», «демократичну», «істинну» Росію в Києві?

Звісно, як на мене, твердження Галини Пагутяк про російську мову як «мову ворога» - це лише часткова правда. Адже мова Олександра Герцена і Льва Толстого, Андрія Сахарова і Сергія Ковальова, Валерії Новодворської і Бориса Нємцова - це не мова ворога. Попри все, мова ворога - це не мейнстрім класичної російської культури. Левко Боровиковський показував Олександру Пушкіну свої переклади віршів генія російської культури - і той не заперечував проти цих перекладів, вважав уже тодішню літературну українську мову, хоч і недостатньо розроблену, придатною для передачі найтонших сенсів і відтінків поетичного слова. Але мова ворога - це російська офіційна й офіціозна мова, мова «чорної сотні» й більшовицької партії, «совєтський соціолект» (А. Новіков) і пострадянський бізнес-блатняк.

Історично склалося так, що саме ця мова в усіх її інваріантах практично завжди домінувала в Росії-СРСР-Росії. І домінує зараз. А тому, якщо зважати на тонкощі та нюанси, на відтінки й інтонації, подобається нам це чи ні, але дуже мало російськомовних журналістів вивільнили себе від отого «совєтського соціолекту» (охочі можуть перевірити себе: скільки разів у своїх текстах вони використовують сталі словосполучення й образи часів Сталіна-Брежнєва, навіть цього не усвідомлюючи)...

І це продовження домінування в українському смисловому «домі буття», умовно кажучи, «мови Путіна», тобто всієї сукупності символічно-знакових одиниць та правил з'єднання їх у цілісність, має наслідками те, про що не з меншою тривогою пише інший знаний літератор - Юрій Андрухович. Він зазначає, що буквально отетерів, почувши, як у якійсь тернопільській ресторації місцеві музики взяли й «українізували» пісні заповзятого барда російського імперіалізму Олега Газманова - замість «Господа офицеры» співаючи «Офіцери, панове»... «Як (умовно кажучи) визволити Донбас, не визволивши передусім власної свідомості? Тобто не тільки тернопільські лабухи вперто намагаються, ще раз умовно кажучи, перекладати Газманова. І хіба не президент Порошенко у котрійсь зі своїх промов назвав усе це нинішнє випробування "Вітчизняною війною"? І хіба не лідер «Правого сектору» назвав його ж "нашою Великою Вітчизняною"? - пише Юрій Андрухович. - Журналісти й активісти, депутати і блоґери, спікери і спічрайтери, в уніформах і по-цивільному. Саме вони своїми висловами формують найважливішу компоненту цієї війни - смислову. Тож який у чорта мінстець підказує їм порівнювати "кіборгів" із "захисниками Брестської фортеці"? Донецьке летовище називати "нашим будинком Павлова"? Останню транспортну артерію, що з'єднувала Дебальцеве з українськими територіями - "дорогой жизни"? І що невдовзі (хай Бог милує) писатимуть про Маріуполь - "наш блокадний Ленінград"? І де виникне "наша Курська дуга"?... І зауважив я таке: щойно в нас якусь місцину з чимось таким патріотично-радянсько-російським порівняють, як ми її програємо. То, може, обережніше з усіма цими сталінградами-ленінградами й іншими фетишами? Може, в цьому якась недобра закономірність?»

Так, закономірність існує, і вона справді недобра. Бо йдеться про специфічне мовомислення (Олександр Потебня) з його вельми специфічним ціннісним підґрунтям та світобаченням: «Мы за ценой не постоим!». Наслідки відповідні - Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве... Далі буде?

Утім, тут є ще один, не менш важливий вимір проблеми. Не буду цитувати виступи російських лідерів і документи, де стверджується, що «русский мир» - усюди, де присутня російська мова. І хоча зараз це поняття офіційними особами Росії вживається значно рідше (очевидно, тому, що «русская весна» виявилася в очах Заходу тим, що засвідчувало російську агресивність), але воно міцно вкоренилося у плоть і дух російського буття, у підсвідомість переважної маси росіян (85-87%, що схвалюють політику Путіна, - це вони).

І тому коли в російських медіа звучать слова, про те, що багато українських громадян користуються російською, але при цьому є патріотами України, то ставлення до них одне - «зрадники». Ось фрагмент однієї з програм Першого каналу РФ, куди запросили народного депутата України Олексія Гончаренка. Крім загальної атмосфери божевілля й хамства, яке панує у студії з подачі ведучого, варто звернути увагу: коли одесит Гончаренко каже про свою російськомовність і російськокультурність, то йому кричать: «Предатель!»

Так сприймають ситуацію не лише учасники «дискусії» у студії, а й ті 85-87% росіян, які схвалюють політику Путіна й підтримуватимуть його агресію проти України й убивство «предателей». Аякже, «іноземний легіон НАТО», «найманці Америки», «агенти Заходу»... Що там ще обожнюваний майже всією російською нацією - від плебеїв до академіків - ВВП наговорив?

А що роблять зі зрадниками справжні росіяни? Вони їх безжально знищують. І тому війна на Донбасі проти «зрадників» (це російськомовні українці), «укропів» (це україномовні) та «жидобандер» (це всі інші) триватиме за підтримки основної маси росіян рівно стільки, скільки буде потрібно Путіну. І що більше буде в українських медіа, доступних у Росії, українського патріотизму та просто нейтральних тверджень, висловлених російською мовою, тим більшим буде підкріплення настанови на «знищення зрадників».

Одночасно це і підкріплення настанови на те, що Україна - це «русский мир». От, скажімо, УНІАН віддає перевагу російськомовній аналітиці. Певен, що майже всі ті самі автори могли б написати й українською, але їм «так удобнее». Одним словом, «русский мир». І якби ж то йшлося про дублювання російською текстів на російськомовному варіанті сайту! Але ні - йдеться про «україномовний» варіант сайту УНІАН. Економія коштів? Так. Але реально - робота на «русский мир», хоч і несвідома.

Цю настанову підкріплюють і ті журналісти, які, здавалося б, мають голову на в'язах. От, скажімо, Анатолій Стрєляний розповідає у різних ЗМІ про свою «теорию, согласно которой Украина - та же Россия, но чуть-чуть все-таки не та».

І їдуть на Донбас російські легіонери з Кузбасу й Уралу захищати «русский мир», оскільки «Украина - та же Россия», там усі розмовляють російською, а те, що вона ледь-ледь не така, що хтось «хохляцькою» варнякає і хоче до «гейропи», то це дуже легко виправляється «Градами» та Т-80.

А от, з іншого боку, Погребінський, Бузина чи Гужва - вони в очах російського телебомонду і плебейства (це, власне, сьогодні дві сторони однієї медалі - як і в СРСР за часів Сталіна й Брежнєва, як у Німеччині за Гітлера) зовсім не зрадники. Вони - щось на кшталт тих «людей доброй воли», серед яких кожен «русский бы выучил только за то, что им разговаривал Путин», або ж, якщо хочете, це Volksdeutsche, вже внесені російським обивателем до Deutsche Volkliste, щоби після майбутньої окупації України «ввічливими зеленими чоловічками» користуватися особливим статусом, мати захист і матеріальну допомогу адміністративних органів, право займати відповідальні посади у поліції, місцевих адміністраціях та мас-медіа тощо.

Але повернімося до головного.

Так, російська мова займала гідне місце на Майдані, в мас-медіа і соціальних мережах, які його підтримували. Так, ця мова домінує у війську, навіть у майже всіх «націоналістичних» добровольчих батальйонах. Але...Річ у тім, що воюють у більшості ті, хто служив у війську в пізні радянські або в пострадянські часи. А тоді команди були російською. А що таке команда? Це те, що виконується автоматично, раніше, ніж запрацювала свідомість. Тут секунда-дві можуть вирішити все, вони - це питання життя та смерті. Для інформації: аж по початок 1930-х включно в фінській армії команди віддавалися російською мовою (а в деяких підрозділах - німецькою). Перехідний період включав усі 1920-ті (коли розроблялася фінська військова термінологія, а офіцери й унтери вивчали її та на собі випробовували нові команди) та першу половину 1930-х. А коли стало ясно, що СРСР найближчим часом не нападе, бо надто зайнятий розкуркуленням та колективізацією, коли пішли масові селянські заворушення, бродіння в Червоній армії, справа «Весна», яка вилилася в нищення колишніх офіцерів царської армії - от тоді перевели на фінську всіх вояків і кілька років муштрували, налагоджували автоматизм виконання команд. Тому нині в нашому війську російська мова в більшості підрозділів і частин - це вимушена норма. Вимушена - бо якби всі команди були українською, то ворожа сторона реагувала б на підслухане по радіо чи почуте на полі бою з запізненням, бодай на кілька секунд, а то й хвилин, і це був би виграш життів (узагалі, найкраще було би під цим оглядом посадити на зв'язок тих, хто досконало володіє лемківською говіркою...). Втім, головне тут інше: ті, хто бився на Майдані й воює на сході, не мають претензій щодо особливого статусу російської мови, в тому числі і в мас-медіа.

Ясна річ, що можуть (і повинні) бути спеціальні програми російською мовою для Донбасу й Криму, ясна річ, що наразі можуть (і повинні в цілому ряді випадків) дублюватися двома мовами сайти і газети. Але, скажімо, не мають право на існування такі телешоу, де ведучі розмовляють російською, себто «городською», «цивілізованою» мовою, а пересічні учасники - українською, «сільською». Це - пряма допомога Путіну і його есесівцям «русского мира».

І взагалі: принципи мультикультуралізму (з усіма його недоліками, але це окрема тема) вимагають на телешоу принаймні пропорційності: дві третини ведучих і тренерів мають говорити українською, третина - російською. Це відповідно до перепису 2001 року (єдині офіційні дані) і без огляду на «гібридну війну». А забувати про неї, про тисячі жертв, про спрямовану про «зрадників» шалену агресивність більшості росіян аж ніяк не випадає.

Звісно, від того, щоб просто механічно перекласти щось українською, нічого не зміниться, і Юрій Андрухович влучно це підмітив. Тому українізація має бути змістовною, і передусім - у мас-медіа, й передусім - на телебаченні та в інтернеті. Автор цих рядків разом із Оксаною Пахльовською та Ігорем Лосєвим ще на початку осені 2013 року запропонували тодішнім опозиціонерам концепт «змістовної українізації» (не від самої мови йти, а від цілеспрямованих і максимально швидких трансформацій соціокультурного буття до мови). На початку року я нагадав про це, про перекодування системи смислів, про забезпечення вільного доступу до всього українського по всій Україні, про широке представлення за допомогою мас-медіа «києвоцентричного» погляду на сучасність, минувшину та майбутнє у «Дні».  Але...

Але, схоже, тих бізнесменів, які зараз отаборилися на Печерську, найменше цікавлять якісь там ледь не метафізичні «перекодування сенсів» та «зміни соціокультурного буття», вони звикли мати справу з фінансовими потоками й основними фондами. А як із журналістами, з експертним середовищем? Ясна річ, в одній статті можна тільки виокремити деякі точки мовно-владного дискурсу, проте для початку, гадаю, вистачить і цього. Не треба впадати в істерику - але не можна і ховати голови в пісок, передусім це стосується російськомовних представників української політичної, наукової та журналістської еліти. Вони мусять розуміти, що на елітарних групах лежить особлива відповідальність за країну, тож слід шукати раціональний вихід із ситуації, а не підігравати (нехай і несвідомо) політиці Путіна і не закладати політико-лінгвістичні міни «нового русского мира» на повоєнний час.

А поки що Путін за неусвідомленого сприяння значної частини медіакорпусу України має можливість вербувати тисячі й тисячі «добровольців» на війну зі «зрадниками» оцього самого «русского мира».