Скажімо, око постійно перечіпається об словосполучення «військові дії». Так саме ці слова дратують слух, особливо коли їх вимовляють не політики, а журналісти, навіть коли йдеться про нинішніх депутатів чи президентських радників із числа журналістів колишніх. Бо ж в українській мові «дії» завжди «воєнні» (від слова «війна»), а от маневри чи уніформи — «військові».

З іншого боку, негоже називати «військовими» наших вояків. Це калька з російської, де в силу історичних причин нерідко замість іменників уживалися прикметники: «военные», «крепостные», ба навіть «русские». В українській мові в цих випадках завжди вживаються іменники; є гарне й точне літературне українське слово «військовики», яке в радянські часи вважалося «буржуазно-націоналістичним», потім відродилося, але зараз знову підзабулося новим поколінням журналістів.

Не менше, а ще більше ріже око в різного роду текстах словосполучення «військове обладнання». Воно з’являється здебільшого там, де йдеться про передачу чогось для армії Україні західними державами, де перекладаються чи то формулювання документів, чи то чиїсь виступи англійською мовою. Але ж military equipment (так воно в оригіналі), вжите в такому контексті, — це не «обладнання» й не «устаткування» (довелося натрапити пару разів і на таке), а «оснащення» чи «техніка». Узагалі-то це поняття, якщо його не уточнено, охоплює як нелетальний військовий обладунок (каски, бронежилети, рації тощо) плюс транспорт, в тому числі й броньований (куди його віднести?), так і летальний обладунок (зброя легка і важка, несамохідна і самохідна, а на додачу засоби наведення та контролю за полем бою і, ясна річ, боєзапаси).

Ну а про плутанину в тих випадках, коли те чи інше військове формування називають то «частиною», то «підрозділом», і говорити не доводиться. А тим часом — це не дрібниці. Це — точність визначень, особливо важлива, коли йдеться про справи військові. Додає плутанини й забудькуватість цілої низки представників журналістського корпусу. Досі нерідко на телебаченні, по радіо і в соціальних мережах добровольчий полк особливого призначення «Азов» називають «батальйоном». А полк — це не тільки більша чисельність особового складу, а й інше озброєння, інші бойові можливості тощо.

Можна продовжити список зауважень стосовно вживаної значною кількістю українських журналістів термінології, пов’язаної з військовими справами та воєнними діями, але, мабуть, і цього поки що досить, щоб аргументувати необхідність постійно поповнювати свої знання й відповідально ставитися до точності кожного терміну. Це стосується й газетярів, і телевізійників, і всіх інших. Бо ж, як казав ще Гегель, «річ має відповідати своєму поняттю», а французькі екзистенціалісти якраз у часи Другої світової війни, коли всі вони пішли до Руху опору, закликали «називати речі своїми іменами». Бо це одна з передумов перемоги над противником (нехай і сильним), який перебуває в полоні тоталітарної міфології, — він уникає правди й заміщує процес мислення комбінаціями «словесних шлакоблоків» (Мераб Мамардашвілі), які роблять світ навколо зручним і звичним, але заважають у ньому орієнтуватися.

А в нас якраз триває війна. Ніяка не «АТО». І війна не «внутрішня» і не «громадянська», як про це кажуть деякі політологи, що впритул не помічають ані російських вояків (включно з генералами) на українській території, ані численної бойової техніки новітніх зразків, яка наразі ніде, крім російського війська, на озброєнні не стоїть, ані численних повідомлень про «двохсоті вантажі», які прибувають до Росії. Одне слово, війна «гібридна». Термін багатозначний, але він цілком прийнятний як робочий — адже сам позначений ним об’єкт теж багатовимірний і, сказати б, химерний.

А на війні — як на війні, без журналістики не обійтися. Тим більше, якщо війна ця «гібридна» і включає в себе як надзвичайно важливий чинник пропаганду, інформацію та дезінформацію за допомогою мас-медіа всіх ґатунків і соціальних мереж (останнє — те, що принципово відрізняє нинішню «гібридну» війну від її найпершої попередниці у 1917–18 роках, коли російські більшовики в боротьбі проти УНР задіяли майже все, що їхні спадкоємці використовують сьогодні, аж до масових безплатних газет і проголошення маріонеткової «Донецько-Криворізької республіки», от тільки інтернету в них у розпорядженні не було, але були контрольовані згідно з воістину геніальним ленінським наказом «пошта, телеграф, телефон»).

Та це загальник, який показує, що ставки сьогодні так само високі, як і в ті роки. В тому числі — і для журналістики, яка прагне бути вільною. Гадаю, не треба спеціально пояснювати, що на контрольованих «кремлівськими чекістами» та їхніми маріонетками територіях — від Москви до самих до околиць — більш-менш вільна журналістика допущена тільки на кількох сайтах, заблокованих у самій Росії. Все ж інше — тільки її фантом, включно з нинішніми «Дождем» і «Новой газетой». Відтак для того, щоб вижити як суспільно значущий феномен, українська вільна журналістика повинна стати воюючою, не втрачаючи при цьому своєї об’єктивності. Це — не квадратура кола, якої не можна розв’язати; це — шлях, який успішно пройшла у 1939–45 роках журналістика Великої Британії включно з таким флагманом світового значення, що донині у багатьох сенсах є взірцем для нас, як ВВС.

А ВВС, крім усього іншого, у своїх класичних зразках воєнного часу, — це точність і виваженість формулювань і термінів, що надавало можливість інформувати практично всю Європу (хоч офіційно за слухання британського радіо нацисти карали на смерть, але навіть Геббельс постійно звертався до нього), — але інформувати, не виказуючи військових таємниць. Тут головним чинником була не цензура (хоча вона — обов’язкова супутниця воєнного часу, тож не треба ремствувати щодо її існування), а відповідальність журналістів.

Відповідальність же ця зовсім не полягає, як вважає дехто, в користуванні лише офіційними джерелами інформації, в добровільній відмові від збирання альтернативних даних та від аналітики на їхній основі, в запереченні права журналістів використовувати соціальні мережі для поширення неприємних для влади й генералітету повідомлень тощо. Ба більше: деякі ревні патріоти з числа, до речі, професійних журналістів уже вимагають, щоб була припинена «деморалізація армії», щоб не з’являлося «викривальних публікацій щодо Іловайського котла або Донецького аеропорту», щоб до тих, хто розповідає «про продажність командирів своєї армії, приходили, щоб узяти із собою, військові поліцейські». Як на мене, такі журналісти-патріоти передають куті меду та хочуть, щоб Українська держава перетворилася на таку собі копію «путінського рейху», тільки з іншими прапором, мовою й назвою…

Отже, доводиться ще раз повторити: на війні — як на війні. А війни бувають різними. Одні — загарбницькі, інші — визвольні, одні — за незмінність стану речей у світі і в державі, інші — за зміни, в тому числі й за зміни на краще. Будь-яка війна — річ страшна. Але іноді мир страшніший за війну. Банально? Можливо. Та проблеми війни й миру — надто серйозні речі, щоб довірити їх виключно політикам і військовикам. Відстежувати, осмислювати, шукати й контролювати розв’язання цих проблем не в останню має громадянське суспільство, неодмінною складовою якого є вільні і професійні мас-медіа.