Безкоштовне дорого коштує
Автор – Кеті Кілі, National Journal
Журналісти люблять розповідати історії, а не бути їх героями. Можливо, саме тому суспільство порівняно мало знає про одну з найкарколомніших і найрізкіших змін нашої доби, що може мати величезні соціальні наслідки: про крах економічної моделі, яка зробила можливою мою кар’єру.
Я не оплакую людей, які вміли заробляти на життя лише олівцем. Але хочу, щоб над цим замислився кожен, хто хоч раз у житті взяв до рук газету і прочитав у ній щось, що його справді зворушило, розважило, або – це ще важливіше – допомогло в роботі, сімейному житті, зробило його більш свідомим громадянином.
Я тридцять років працюю в медіа, і більшу частину цього часу суспільно важлива інформація була загальнодоступною, з’являлась щодня і коштувала копійки. Примірник першої газети, в якій я працювала, коштував тридцять п’ять центів. Зараз – приблизно долар.
Цих монеток, які ви вкидали в газетний автомат, ніколи б не вистачило на оплату праці журналістів, фотографів та редакторів, які творили це «щоденне диво». За все це платили рекламодавці. Рекламодавці, що покинули друковані видання заради кукіз і мікротарґетинґу в інтернеті.
Згідно з Американським Інститутом Преси (American Press Institute), доходи газет знизилися з 59 мільярдів доларів у 2000 році до 38 мільярдів у 2009-му. Надходження від рекламних оголошень, які були головним засобом існування для більшості регіональних газет, впали з 21,4 до 6,2 мільярда. Дякуємо тобі, Craiglist!
Отже, парадокс Інформаційної Доби: що більше – й у більше різних способів – люди споживають новини, то менше стає тих, хто ці новини творить. Загальна кількість співробітників американських газет 1997 року становила 54700, сьогодні – 41500.
Знаю, що скажуть мені на це інтернет-ентузіасти: я не враховую нові медіа. Новини демократизуються. Тепер кожен – журналіст, і навіть важливі події можна висвітлити за допомогою краудсорсингу. Що ж, хай квітнуть мільярди блогерів! Навіщо тоді потрібні професійні журналісти (чи це вже оксюморон)?
Днями Америка відзначила п’ятдесяту річницю Маршу Свободи – громадянського руху за права афроамериканців. Це не лише важлива сторінка в історії правозахисту, але й приклад величезного досягнення так часто зневажуваних нині мейнстримових медіа: тоді вони щодня повідомляли про цей рух на перших шпальтах. У книзі The Race Beat: The Press, the Civil Rights Struggle, and the Awakening of a Nation, що вийшла 2007 року, Джін Робертс та Генк Клібанофф розповідають про те, наскільки важливою складовою успіху правозахисного руху була увага засобів масової інформації.
Що, врешті-решт, змусило Америку змінитись по 200 роках рабовласництва та расових упереджень? Це не було, як у Південній Африці, перемогою пригніченої більшості, яка врешті ствердилась у своїх законних правах. Чорношкіра меншина вимагала й добилась справедливості завдяки журналістам, які наполегливо й самовіддано, часто з ризиком для життя й здоров’я, висвітлювали її злидні та безправ’я. За часів, коли працювали лише три телеканали, а в кожному місті виходила одна, максимум дві газети, від інформації про правозахисників ніде було дітись.
Чи була б можливою сьогодні така поступова, але неминуча революція? Чи переконані расисти просто отримували б усі потрібні новини з місцевого ку-клукс-кланівського блогу – лише ті новини, які їм хотілося б дізнаватись?
Нові технології поширення контенту дають нам змогу розширити свої горизонти до такої міри, про яку ми не могли й мріяти кілька років тому. Я можу слухати паризьку радіостанцію на своєму мобільному телефоні. Після ліквідації Осами бін Ладена мої арабськомовні колеги мали змогу читати миттєві відгуки на цю новину на близькосхідних сайтах і блогах.
Одначе ці самі технології дозволяють із легкістю вдягати шори. Ви, якщо хочете, можете читати лише новини про йогів-веганів. Або, - що вже небезпечніше, - виключно новини від, про і для ненависників Барака Обами, які переконані, що президент не є легітимним, бо народився у Кенії. Або ненависників Сари Пейлін, які вважають, що екс-губернатор Аляски заборонила дитячу класику в бібліотеках штату.
Сайт FactCheck.org, фінансований фондом Анненберґа, спростовує ці та багато інших міфів, що поширюються інтернетом. Виконавчий директор проекту Брукс Джексон казав мені, що його організація робить те, що раніше було справою газет. Але газети вже не мають достатньої кількості людей, щоб виконувати цю місію.
Хто платитиме? Хто звертатиме увагу? Ось питання, що постають перед традиційними ЗМІ, коли їхня стара економічна модель розсипається у порох, і вони мусять винаходити й будувати нову. Питання не лише до журналістів. Коли видання просять читачів платити більше за якісні професійні новини (як це вже роблять наші читачі), споживачі новин повинні запитати себе, яку журналістику вони хотіли б підтримати своїми грішми та увагою.
В наш час, коли новомодні ЗМІ намагаються вирізнитись із-поміж інших переважно за допомогою публіцистики, стало модним ганити журналістську безсторонність та незаангажованість. Авжеж, «об’єктивність» - це недосяжний ідеал. Але ми можемо пересвідчитись у його цінності на прикладі висвітлення, - переважно білими журналістами та редакторами, які виконували свій обов’язок, подаючи всі точки зору, - громадянського руху за права афроамериканців. Технологія відкрила нам новий світ медійного вибору. Тепер від нас залежить, чи наш вибір буде правильним.
