Медіамистецтво сьогодні існує у безлічі форм – це відеоарт, інсталяції та перфоманси, медіаскульптура і net.art, science-арт і навіть sms-арт… Між теоретиками мистецтва часто виникають суперечки щодо жанрової приналежності творів митців нового покоління. Це пов’язано з надшвидким розвитком цифрових технологій і появою нових медіа, в результаті чого арт-продукт одночасно існує на різних платформах.

Цікаво, що хоча термін «медіамистецтво» з’явився в середині ХХ століття, мистецтво нових медіа існувало протягом усього розвитку людства. Оскільки нові технічні винаходи для кожної епохи були своїми: зрештою, і станок Гутенберга теж був новим «медіа», завдяки йому активніше почав розвиватися такий вид мистецтва, як література. Можна згадати й фотографію чи кіно, де праця хіміків чи оптиків згодом поєдналася з образним відтворенням світу. Художники, або, точніше, митці, в усі часи намагалися залучати до своєї творчості нові винаходи, і самі також виступали одночасно як інженери чи винахідники.

Найстарішим жанром медіаарту в сучасному розумінні (медіаарт – вид мистецтва, для створення якого залучаються інформаційно-комунікаційні технології) вважається відеоарт. Він почав бурхливо розвиватися у 60–70 роках XX століття.

Поява цього нового жанру пов’язана з двома важливими передумовами. По-перше, це вагомі технологічні зрушення: у 1965 році з’являється перша портативна відеокамера (її випускає Sony). У вільному продажу такі камери з’явилися в 70-х роках. Звісно, камера була громіздка і незручна, проте давала андеграундним митцям унікальну можливість – працювати з відеоматеріалом.

А феномен телезображення цікавив художників завжди. Найвідомішими роботами раннього періоду є інсталяції «дідуся» відеоарту, американсько-корейського художника Нам Джун Пайка – він створював унікальні відеоскульптури та експериментував із екранним зображенням.

Наприклад, його інсталяцію, яка складалася з 12 телевізорів, було представлено на виставці Exposition of Music-Electronic Television у 1963 році. В інсталяції використано магніти, вони змінювали і спотворювали зображення. Таким чином, за допомогою магніту «руйнувалися» рекламні ролики, які транслювалися в цей час на екрані.

Вражаючими були скульптури Нам Джун Пайка, які згодом стали візитівкою художника. З робочого матеріалу – увімкнених телевізорів – будувалися різні фігури: роботи, музичні інструменти.

Віолончель

Робот

Інсталяція «ТВ-Будда», статуя Будди медитує на своє телезображення.

У 1988 році до Олімпійських ігор у Сеулі Нам Джун Пайк зробив уже справжню відеоархітектуру – башту «Більше, краще» (The More the Better), що складалася з 1003 телевізорів.

«Більше, краще» (1988)

Відеоексперименти митців протиставлялися традиційному кінематографу. Наприклад, це робота Вольфа Фостеля (який, так само як і Нам Джун Пайк, входив до руху «Флуксус») «Сонце у твоїй голові» (Sun in your head, 1963). Відеоколаж із «телесміття» – кадрів, які монтажери зазвичай викидають – зіпсовану плівку. Перегляд створює своєрідний візуальний ефект, схожий на перемикання каналів, але без звуку.

Інші новаторські твори – це відеоарт Майкла Сноу, зокрема, робота «Довжина хвилі»: зйомки людей, що входять і виходять із будинку. Або Енді Воргола – «Їжа», де протягом 40 хвилин глядач спостерігає за чоловіком, який їсть.

Окрім зацікавленості в нових технічних засобах, медіамитці мали й іншу мотивацію створювати відеоарт. Причиною була все більша роль телебачення: телевізор буквально став центром життя людей, основою формування масової свідомості. Художники звертали увагу, що комерціалізація кінематографу призводить до вихолощення духовних цінностей у творах кіномистецтва, до зниження якості.

Через це медіамитці створили нову показову річ у візуальному мистецтві ХХ століття – саморефлексію на телебаченню, тобто художню критику. Недарма одним із популярних гасел стало «VT is not TV» («Відеокасети – це не телебачення»), проголошувалася некомерційна сутність відео, його протилежність розважальному характеру масового телебачення.

Оригінальним художнім телекритиком був Йозеф Бойс – німецький художник, автор так званих хепенінгів. Це надзвичайно харизматична особистість в історії мистецтва, біографія та епатажні витівки якого заслуговують на окрему розповідь. Для створення своїх витворів мистецтва він залучав різні матеріали, які шокували його сучасників: сало, фетр, повсть, мед. Відеоарти й перфоманси – лише одна ділянка його творчості. «Повстяне ТБ» («Filz TV», 1973) – це невеликий фільм, у якому Бойс протистоїть засилюю телебачення та мас-медіа – там він конструює телекоробку з цього матеріалу і потім б’є сам себе боксерськими рукавичками.

Фрагмент із фільму «Повстяне ТБ» Йозефа Бойса

Найбільш епатажні телекритики – група «Мурашина ферма» (четвірка художників та архітекторів Чіп Лорд, Хадсон Маркес, Дуг Майклз і Кертіс Шрейер). Вони влаштовували публічні вистави, спрямовані проти комерційного телебачення. Одного разу ці художники виклали на автостоянці штабель із телевізорів, а потім врізались у нього на старій машині – кадилаку – символу процвітання Америки. Цей хепенінг називався «Медіабум».

«Мурашина ферма», «Медібум», 1972

При цьому лобове скло машини закрили металевим щитом, відеокамеру встановили на високий «плавник» позаду машини, при керуванні орієнтувалися на встановлений усередині машини телемонітор. Актор, який зображав Джона Кеннеді, виголосив жартівливу промову про згубну залежність американців від телевізора. Потім кадилак врізався у телевізори, облиті гасом.

«Телебачення постачає людей» (Television delivers people, 1973) – таку назву має ще одна важлива в розвитку відеоарту робота, автор – Ричард Серра. Хоча як для сучасного глядача вона виглядає дуже просто – знятих відеокадрів немає, акцент лише на вербальних повідомленнях. На екрані з’являються лаконічні вислови, що характеризують природу комерційного ТВ. Наприклад, «проект телебачення – це аудиторія», «телебачення постачає людей рекламодавцю», «комерційне телебачення означає, що за хвилину можна доставити 20 мільйонів людей», «у комерційному телебаченні глядач платить за привілей бути проданим».

Необхідно зазначити ще одну роботу цього періоду, вже згаданого Нам Джун Пайка – «Глобальний кайф» (Global Groove, 1973). За словами Пайка, «це своєрідний швидкий погляд на телеландшафт майбутнього, коли можна буде увімкнути трансляцію з будь-якої телестанції світу, а телепрограма буде такою самою товстою, як мангеттенський телефонний довідник».

«Глобальний кайф» можна розуміти як іронію на одержимість людей масовою культурою, це своєрідний електронний колаж – мішанина зі звуку й зображень. Тут використано кадри з кіно й відеокасет інших медіаартистів, уривки з інтерв’ю, голосові повідомлення, поп-музику, рекламу тощо. Нам Джун Пайк вдався до вже відомого прийому – спотворив зображення за допомогою магніту, в результаті отриманий «сюжет» нагадує чудернацький кислотний кліп.

Роботи цих медіаартистів стали відправною точкою для розвитку відеоарту. Можливо, сьогодні перегляд їхніх творінь викликає спантеличення, оскільки майже через півстоліття розвитку телебачення, такі експерименти виглядають дещо спрощеними чи дивними.

Тим не менш, цікаво, що головні ідеї залишаються актуальними й сьогодні: масова культура, яка в той час лише зароджувалася, нині розквітла. Як бачимо, пророцтва Нам Джун Пайка теж здійснюються. Медіамитці своїми роботами намагалися вивести глядачів із «телегіпнотичного», пасивного стану, в першу чергу вони провокували мисленнєвий процес глядача, «погляду збоку» – це спрямування залишається визначальним і в сучасному відеоарті.

Про ще один різновид сучасного медіамистецтва – нет-арт, читайте в матеріалі MediaSapiens «Net.art.Мистецтво у вікні браузера»

У статті використано матеріали з лекції медіатеоретика Яніни Пруденко «Мистецтво нових медіа», що проходила в рамках лекційного курсу «11 ключових питань сучасного мистецтва» (організатори – Мистецький Арсенал та «Культурний проект»).

Фото – Dallasbiennial, PaikStudios, Culturenet, bernardyenelouis.blogspot, SweetStation, niklasgoldbach.blogspot, Teterin.ru