Уперше маніфест Пьотра Черського було опубліковано 11 лютого 2012 року в газеті Dziennik Bałtycki. На хвилі протестів проти законопроекту ACTA текст набув популярності. Його переклали щонайменше 17 мовами. Наприкінці того ж року низка інтелектуалів підготувала власні рефлексії щодо тексту Пьотра Черського, що були зібрані в антологію «Ми, діти мережі: довкола маніфесту».

МediaSapiens публікує переклад цього маніфесту, сподіваючись, що він спровокує і в Україні інтелектуальну дискусію щодо нової філософії буття та нових культурних цінностей, як це сталося в Польщі.

Немає, мабуть, у медійному дискурсі іншого такого зношеного слова, як «покоління». Я колись спробував порахувати покоління, які було проголошено за останні десять років, від часу гучного тексту на тему «Покоління Ніщо» – було їх близько дванадцяти. Поєднувала їх одна риса – вони існували виключно на папері. Реальність досі не принесла нам жодного правдивого, вагомого, незабутнього імпульсу, спільний та неминучий досвід якого став би показником нашої відокремленості від попередніх генерацій. Поки ми його шукали, непомітно прийшла вирішальна зміна – разом із дротами кабельного телебачення, які обплели країну, зміною стаціонарних телефонів мобільними, а головне – поширенням доступу до інтернету. Лише сьогодні, коли озираємося на останні 15 років, можемо зрозуміти, як багато змінилося.

Ми – діти мережі, які виростали з інтернетом та в інтернеті – є поколінням, що відповідає критеріям цього поняття трохи навпаки. Ми пережили не поштовх від реальності, а зміну самої реальності; нас об’єднує не спільний окреслений культурний контекст, а почуття свободи його вибору та самовизначення.

Пишучи ці слова, я розумію, що перебільшую, вживаючи займенник «ми». Оскільки наше «ми» плинне, нечітке, згідно з давніми категоріями – тимчасове. Коли пишу «ми», то розумію «багато з нас» або «дехто з нас». Коли пишу «ми є», то розумію «ми буваємо». Пишу «ми» тільки для того, аби мати змогу взагалі написати про нас.

-1-

Ми виростали з мережею та в мережі. Це творить неочевидну з вашої перспективи, однак істотну різницю: ми не «серфуємо», а мережа не є для нас «місцем» чи «віртуальним простором». Мережа не є для нас чимось поза реальністю, а її рівноправним елементом – невидимим, однак постійно наявним шаром, що проникає через фізичний простір.

Ми не використовуємо мережу, ми в ній і з неї живемо. Якщо б ми мали пояснити вам, аналоговим, наш bildungsroman (з нім. «виховний роман». – Прим.) – у кожному досвіді, що нас формує, існував природній елемент інтернету. В мережі ми зав’язували дружбу, сварилися, в мережі ми готували шпаргалки на контрольні, в мережі домовлялися про вечірки та спільне навчання, в мережі ми закохувалися й розлучалися. Мережа не є для нас технологією, якої ми мусили навчитися і в якій нам вдалося віднайти себе. Мережа – це процес, який відбувається й постійно змінюється на наших очах; з нами та завдяки нам. Технології виникають, а потім зникають на марґінесах, сервіси з’являються, розростаються та гаснуть, але мережа триває, бо мережа – це ми. І ми спілкуємося природнім для нас способом, найбільш інтенсивним та ефективним за всю історію людства.

Виховані в мережі, ми думаємо дещо по-іншому. Вміння знаходити інформацію є для нас чимось таким же звичайним, як для вас уміння знайти вокзал або пошту в чужому місті. Коли ми хочемо щось дізнатися – які перші ознаки віспи, чи не є рахунок за воду підозріло високим або чому затонула «Естонія» – діємо з такою ж упевненістю, з якою водій автомобіля користується GPS-навігацією. Ми знаємо, що потрібну нам інформацію ми знайдемо в багатьох місцях, ми вміємо до них дістатися, можемо оцінити їхню достовірність. Ми звикли до того, що замість однієї відповіді ми знаходимо багато різних. І ми вміємо витягнути з них версію, яка ймовірно є найбільш слушною, відкинувши при цьому ті, які виглядають не надто достовірними. Ми селекціонуємо, фільтруємо, запам’ятовуємо. Й ми готові замінити запам’ятовану інформацію, коли з’являється її нова краща версія.

Мережа є для нас чимось у стилі спільної зовнішньої пам’яті. Ми не мусимо запам’ятовувати непотрібних деталей: дат, сум, прикладів, параграфів, назв вулиць, детальних визначень. Нам достатньо загальних рис, інформації, зведеної до своєї сутності, придатної до відтворення і поєднання з іншими інформаціями. Якщо ми потребуватимемо деталей, то зможемо за кілька секунд їх перевірити. Ми теж не мусимо все вміти, бо знаємо, де знайти людей, які вміють те, чого не вміємо ми, і яким можемо довіряти. Людей, які поділяться знаннями не для вигоди, але через спільне для всіх нас переконання, що інформація живе в русі, хоче бути вільною, що ми всі виграємо від обміну інформацією. Щодня: під час навчання, на роботі, при вирішенні щоденних проблем, розвиваючи вподобання. Ми можемо та любимо між собою конкурувати, але наша конкуренція, прагнення бути кращим базується на знаннях, вмінні інтерпретувати й відтворювати інформацію – а не на монополії на неї.

-2-

Участь у культурі не є для нас чимось святковим: глобальна культура – це основні цеглини нашої ідентичності. Вони важливіші для самовизначення, ніж традиції, історичні процеси, соціальний статус, походження, та навіть мова, якою розмовляємо. З океану культурних цінностей ми виловлюємо ті, які відповідають нам найбільше, починаємо з ними діалог, оцінюємо їх, записуємо оцінки в спеціально створених для цього сервісах, які підказують нам, які ще альбоми, фільми чи ігри повинні отримати наше визнання. Деякі фільми, серіали чи відеокліпи ми дивимося разом зі співробітниками або знайомими з іншої півкулі, визнаємо успіхи інших разом із групою людей, яких, можливо, ніколи не зустрінемо в реальному світі. З цього походить наше відчуття одночасної глобалізації та індивідуалізації культури. З цього походить наша потреба вільного доступу до неї.

Це не означає, що ми добиваємося, аби всі культурні блага були в безкоштовному доступі. Хоч самі, створивши щось, просто пускаємо це в обіг. Ми розуміємо, що попри розвиток раніше недоступних загалу технологій запису відео та аудіо, творчість вимагає ресурсів та зусиль. Ми готові платити, але гігантська націнка дистрибуторів нам видається чимось недоречним. Чому ми маємо платити за дистрибуцію інформації, яку можна блискавично та ідеально скопіювати, не зменшуючи при цьому вартості оригіналу ані на йоту? Якщо ми отримуємо саму лише інформацію – ми хочемо, аби ціна була співмірна з нею. Ми можемо заплатити більше, але тоді ми хочемо отримати додаткову цінність: цікаву упаковку, ґаджет, кращу якість зображення, можливість перегляду тут і зараз, без очікування на завантаження файлу. Ми спроможні бути вдячними й хочемо винагороджувати авторів (після того, як гроші перестали бути банкнотами, а стали рядком цифр на екрані, оплата набула рис символічного обміну, з якого черпають вигоду обидві сторони), однак нас зовсім не цікавлять досягнення результатів, які корпорації закладають у планах продажів. Це не наша вина, що їхній бізнес у наявній формі втратив сенс, а вони замість конкурувати й прийти до нас із чимось більшим, ніж ми можемо мати безкоштовно, вирішили окопатися на наявних позиціях.

І ще одне: ми не хочемо платити за свої спогади. Фільми, які ми пам’ятаємо з молодості, музика, яка була з нами десять років тому, в зовнішній мережевій пам’яті є просто спогадами, звернення до яких, а також обмін ними й відтворення є для нас чимось настільки ж очевидним, як для вас спогади про «Чотирьох танкістів». Мультфільми, які ми дивилися в дитинстві, ми знаходимо в мережі та показуємо нашим дітям так само, як ви розповідали нам казку про Червону Шапочку або трьох козенят. Ви можете собі уявити, щоби хтось із цього приводу звинуватив вас у порушенні закону? Ми теж не можемо.

-3-

Ми звикли до того, що наші рахунки оплачуються самі, якщо в нас є кошти на рахунку; що для створення банківського рахунку або перенесення номеру телефону до іншого оператора достатньо лише заповнити онлайн-форму й підписати угоду, принесену кур’єром; що навіть подорож на інший край Європи з пересадкою та прогулянкою містом на половині шляху можна організувати за дві години. Як користувачі держави, ми щоразу більше дратуємося через архаїчність її інтерфейсу. Ми не розуміємо, чому податкова звітність складається з кількох формулярів, основний із яких має понад сто полів. Ми не розуміємо, чому для обов’язкової прописки в одному місці, самої по собі абсурдної, спочатку потрібно виписатися в попередньому, так ніби одне відомство не могло порозумітися щодо цього з іншим без нашої участі.

В нас немає цієї покірної згоди, що виникає із залякування та властива нашим батькам, переконаним у надзвичайній значущості урядових справ та пафосній взаємодії з державою. Ми не відчуваємо тієї поваги, яка виникла через дистанцію між окремим громадянином та величними вершинами «влади», які проглядаються десь за хмарами. Наше бачення суспільної структури є, зрештою, іншим, ніж ваше. Воно є мережевим, а не ієрархічним. Ми звикли до того, що майже з кожним журналістом, міським головою, професором університету або відомим співаком ми можемо спробувати поговорити й не потребуємо для цього уповноважень суспільним статусом. Успіх взаємодії залежить лише від того, чи зміст надісланого повідомлення буде розцінено як важливий та вартий відповіді. А оскільки завдяки співпраці, постійній дискусії, гартуванню поглядів у горнилі критики ми маємо відчуття, що наші погляди в багатьох аспектах є просто кращими, то чому ми не можемо очікувати серйозного діалогу з владою?

Ми позбавлені набожного ставлення до «демократичних інституцій» у їхній сучасній формі, впевненості в їхній аксіоматичній ролі, яка характеризує тих, для кого «демократичні інституції» є пам’ятником, поставленим самому собі. Ми не потребуємо пам’ятників. Ми потребуємо системи, яка відповідатиме нашим очікуванням: буде прозорою та ефективною. А ми звикли до того, що зміни можливі: що кожну незручну у використанні систему можна замінити, що її замінюють на нову, ефективнішу, краще пристосовану до наших потреб, із більшими можливостями для діяльності.

Найважливішою для нас цінністю є свобода: слова, доступу до інформації, культури. Ми відчуваємо, що завдяки цій свободі мережа є тим, чим є. І що захист її вільної форми є нашим обов’язком перед наступними поколіннями, таким самим як охорона довкілля.

Можливо, ми про це ще не сказали, можливо, самі ще цього не усвідомлюємо, але те, чого хочемо, є, мабуть, звичайною банальною демократією. Демократія, яка, можливо, не снилася навіть нашим публіцистам.

*заголовок запозичено з культового блогу mydziecisieci.

Оригінал маніфесту. Перекладено на підставі ліцензії Creative Commons.

Переклад: Тарас Назарук