У вересні 2015 року на сайті «Медуза» з’явилася гра «Дорога к храму». Додаток не потребував ніяких спеціалізованих навичок і не забирав багато часу. Колишній редактор «Медузи» Галина Тимченко називає цю гру реакцією суспільства на втручання РПЦ в суспільне життя росіян. Нагадаємо, що гра з’явилася після скандальних заяв РПЦ про заборону мистецьких продуктів, як-от опери «Тайнгейзер» чи виставки картин в московському Манежі «Скульптуры, которых мы не видим». Так російський портал проілюстрував абсурдність заяв РПЦ. Гравцеві потрібно не дати служителям церкви втрутитися в життя театру, кіно, концерту, школи й музею. Для цього йому треба натискати мишкою на священиків, які виходять із храму і прямують до нецерковних структур. Після цього вони пригадують дорогу до храму й повертаються.

Це не єдина гра, яку можна знайти на сайті. Минулого року, за кілька днів до церемонії нагородження премії «Оскар», на «Медузі» з’явилася гра під назвою «А был ли Оскар». Читачам дається 60 секунд і підбірка фотографій акторів, з яких треба вибрати тих, хто отримував золоту статуетку. В кінці можна порівняти результати — свій та інших гравців — і поділитися ним у соціальних мережах.

Подібні ігри яскраво відбивають суть процесу «гейміфікації», тобто залучення ігрових механік у медіа. Ігри популярні серед аудиторії, оскільки прості у використанні, вимагають залучення читача, створюють штучну напругу завдяки часовим обмеженням. Ба більше: ігри є вірусним контентом, змушують грати знову і знову, щоби поліпшити результат. Найголовніше, чим чіпляють такі ігри — це прив'язка до конкретного інформаційного приводу, актуальність і злободенність тем.

Медіаменеджер Тамара Бабакова в інтерв’ю «Телекритиці» сказала, що медіа вже не конкурують між собою, вони змагаються з відеоіграми, серіалами та соціальними мережами за свого споживача. Тож щоби повернути читачів до новин, редакторам доводиться придумувати все нові способи для того, щоби зробити медійну продукцію конкурентоспроможною порівняно з альтернативним контентом. Під страхом втратити аудиторію медіа починають освоювати нові формати, й ігри стають найефективнішими. Так народжується жанр «новинних ігор».

«Новинні відеоігри» як феномен у журналістиці

Newsgames, або новинні ігри почали розвиватися в журналістському світі з 2011 року. Одними з перших експериментувати в цьому жанрі наважилися The Guardian, The New York Times, BuzzFeed. Ігри доповнюють журналістику, оскільки можуть пояснювати важкі взаємозв’язки й поглиблюють інтерес користувачів. Про типи ігор у журналістиці та історію їхнього розвитку MediaSapiens уже писав у статті «Ігри, в які грають журналісти».

До розробки новиннєвих ігор долучаються не лише ЗМІ, а й ігрові компанії, які розробляють ігри на актуальні теми. Щоправда, в них не завжди виходить не переступати межу «вимислу» і зберігати сенс повідомлення. Наприклад, гра Whack Osama («Вдар Усама») до новин не має ніякого відношення. Гра стосується колишнього лідера «Аль-Каїди», одначе не інтерпретує ніяких подій, не несе конкретної інформації, не пояснює принципів роботи терористичної організацій чи маніпуляцій громадською думкою тощо.

Хоча є й позитивні приклади роботи ігрових студій у сфері newsgames. Наприклад, гра «Виживання-125». Розробник — Live 58. Гравець перевтілюється в 26-річну жительку Індії, мати чотирьох дітей, яка заробляє на життя укладанням цегли за $ 1,25 на день. Щоби зобразити труднощі життя в умовах крайньої бідності, гра надає користувачам низку завдань із декількома варіантами рішення. Наприклад, чи варто дозволяти дочці погоджуватися на роботу, яка може привести до того, що її продадуть із метою сексуальної експлуатації. Гра закінчується, коли рішення гравця призводить до того, що в героїні закінчуються гроші.

Нарахування податків на соціальні виплати — найболючіша тема робочого класу Америки. The New York Times створив гру «Хто постраждав від фінансової безвиході? Вам вирішувати», яка автоматично визначає доходи сімей із урахуванням усіх витрат. Для цього гравцеві потрібно вказати, як він ставиться до податкових і бюджетних питань в Америці. Алгоритм простий, усе зроблено у формі анкети. Гра викликала бурхливе обговорення у Твіттері і швидко набула популярності.

Українські приклади 

Поки в Україні цей жанр тільки починає розвиватися. Із-поміж більш ранніх прикладів цікава гра «Тушколов», яку запустила «Лига.NET» напередодні виборів 2012 року. Завдання гравців — не дозволити «тушкам» проголосувати за абсурдний законопроект чужими картками. Користувачі, яким не до душі перебіжчики й голосування «за себе й того хлопця» в парламенті, можуть отримати від гри майже терапевтичний ефект — вона дозволяє фізично припинити нелегітимне голосування. Зупинити «тушок» можна тільки одним способом — накинувши на них сітку і поваливши на підлогу. Від рівня до рівня їхня швидкість та кількість збільшується. Незмінною залишається тільки людина за трибуною з піднятою рукою, яка дає відмашку на голосування.

Нині ігри в медіа найкраще представлені у сфері вікторин чи інтерактивних, жартівливих тестів. Лідер у цьому напрямі — «Платформа». Наприклад, у вікторині на знання творчості Пауло Коельйо автори Юрій Марченко та Юлія Саліженко зробили підбірку цитат філософів та Пауло Коельйо і запропонували своїм читачам спробувати відрізнити висловлювання Канта чи Шопенгауера від цитат бразильського письменника.

«Сражение за кресло» — ще одна гра, яка вийшла під час виборів у виданні «Лица», і присвячено її виборам 2015 року мера Дніпропетровська. Автори переробили всім відомий фартинг «Мортал Комбат» під стилістику українських політиків. У битві беруть участь п'ять кандидатів: Борис Філатов, Анатолій Крупський, Загід Краснов, Максим Курячий и Олександр Вилкул. У кожного з них є суперудар: скажімо, Філатов може кидатися кропом, а Крупський у своєму фірмовому ударі використовує слюсарські інструменти.Справжнім хітом останніх місяців стала гра від Texty.org.ua «Гроші, метри, два авта. Вгадай місячну зарплатню чиновника за його статками». В ній пропонують вгадати, скільки українські чиновники заробляють на місяць, та порівняти цю суму зі справжніми статками.

Гра є прикладом, коли ігрова форма спонукає читача замислитися над важливими соціальними чи політичними процесами.