«Реформи й кураж» — цими двома словами окреслює редакційну політику свого видання головний редактор «Платформи» Юрій Марченко. Це означає, що, намагаючись розважити й зацікавити свого читача, сайт раз у раз пропонує йому матеріали про зміни в країні, про нове бачення майбутнього та можливості для саморозвитку. Як пояснив Марченко, виступаючи перед спільнотою Школи журналістики Українського католицького університету у Львові, «Платформа» має на меті бути стартовою сторінкою для так званих нових активних: людей із амбіціями змінювати щось у країні. Й це, як Юрій сказав в інтерв’ю, зовсім не те саме, що хіпстери.

Про хіпстерів, збалансованість і мовне питання

Юрію, «Платформа» й «Радіо Аристократи», де ви зараз працюєте, мають славу медіа для хіпстерів. Дехто вважає, що це є ознакою такої собі поверховості, інші ж, навпаки, стверджують, що такі медіа — носії культурних змін. «Хіпстерщина» — добре чи погано?

Наскільки я розумію, хіпстер — це людина, яку зовнішнє турбує більше, ніж внутрішнє. Тобто той, хто заради образу йде на якісь жертви, аби нічого, по суті, не робити. Як мені здається, «Платформа» й «Аристократи» — не зовсім про це. На «Аристократах», наприклад, є блискуче розумне шоу Кошмана, програма Мар’яни Головко тощо. І хочеться вірити, що на «Платформі» ми теж несемо в суспільство якийсь зміст, а не тільки публікуємо смішні гіфки.

Працюючи й змінюючи «Платформу», на кого рівнялись? Які хороші риси переймали в інших успішних проектів і впроваджували в себе?

Ніяково зізнатись, але коли мене покликали створювати журналістський розділ, то наводили приклади західних видань, як-от Fast Company, Monocle тощо. Я кивав головою й казав: «Так, хлопці, це справді хороші приклади й слід на них орієнтуватись». Але насправді я їх ніколи нормально не читав. Більше того, я й досі їх не особливо читаю. Та й узагалі не стежу за якимось конкретним ЗМІ, лише переходжу кудись із Facebook. Тому особливих прикладів для наслідування в мене не було, лише бажання зробити щось хороше.

А керуєте «Платформою» за якимись конкретними правилами з книжок? Чи в основі лежить радше власна інтуїція?

В мене немає журналістської освіти, а отже й теоретичної бази, тому немає чим керуватися. Тож тут більше грає роль інтуїція та практичні вміння, які я отримав у «Коммерсанте» впродовж дев’яти з половиною років роботи. В них була хороша школа — всі журналісти мусили дотримуватися стандарту достовірності, давати слово другій стороні, що дуже важливо. Цих принципів я стараюся дотримуватись і на «Платформі». Вони ж універсальні, це про журналістику в будь-якому форматі.

Стосовно збалансованості — в останньому своєму інтерв’ю ви сказали, що передусім українським медіа бракує саме її. В умовах війни теж потрібно давати слово протилежній стороні, тобто ворогу?

Давати слово ворогу, щоб він розповідав про укропів, які ріжуть немовлят, — маячня. І всі це розуміють. Однак альтернативний погляд має звучати, бо інакше це не журналістика. Журналіст не може бути «нашим» чи «не нашим». Він — за правду. Він просто має описувати все так, як є, при цьому не відбілюючи й не очорнюючи нікого. Звісно, в умовах війни дуже хочеться змінити цю парадигму і зсунути все в бік возвеличення «наших». Але тоді це буде пропагандою. Якщо ми звинувачуємо Росію, що вона використовує пропаганду, то й самі не маємо цього робити.

Деякі українські медіа свідомо обирають російську мову, аргументуючи це тим, що так можна заробити більше грошей. «Платформа» ж двомовна. Чи відчуваєте ви різницю в активності навколо українських і російських матеріалів? І яка стратегія, на ваш погляд, є кращою — публікації мовою оригіналу чи дві перекладені версії сайту?

Якби мали можливість, ми би перекладали всі матеріали обома мовами. А так у нас виходить приблизно порівну російських та українських текстів. Взагалі мені здається, що проблема двомовності в Україні дуже надумана. В нас половина пенсіонерів отримує копійки від держави, й усе одно, якою мовою вони скаржаться на це. Тобто для мене проблема мови зовсім не на першому плані. Я ставив запитання про мову В’ячеславу Брюховецькому, ініціатору відродження Києво-Могилянської академії, він сказав: «Вивчи українську й говори, якою хочеш». Я українську знаю, часто в побуті спілкуюся саме нею, тому дотримуюся заповіту Брюховецького. Не так давно Енн Епплбаум (американська журналістка, лауреат Пулітцерівської премії. — Авт.) виступала в Україні й сказала, що двомовність — це не наш мінус, це наш плюс, тому що в нас люди з самого початку вже знають на одну мову більше. Я з нею погоджуюся. На «Платформі» нам практично не траплялося такого, що в людей виникали претензії стосовно мови. Хороший текст, хоч якою мовою він написаний, у будь-якому разі проб’ється до читача.

Тоді які тексти на «Платформі» взагалі лайкають і поширюють більше, ніж інші?

Здебільшого розважальний контент, жартівливі матеріали, тести тощо. Але в будь-якому разі, навіть у легковажні матеріали ми намагаємося давати якусь корисну інформацію.

Про реформи й соціальні мережі

Аудиторією більшості сучасних видань, які ставлять собі за мету розвивати суспільство, змінювати країну чи, як у вашому випадку, «перевинайти» її, і так є люди доволі свідомі та прогресивні. Тобто вже розвинені та змінені. Чи не вбачаєте в цьому парадокс? І як тоді змінити пересічного українця й привчити читати хороші медіа й споживати якісний контент?

Мені здається, що це — як кола по воді. Від кожної людини, яка несе в собі якийсь запал і хороші ідеї, розходяться такі кола. Й оточення, навіть якщо воно не цікавиться культурою, мистецтвом та наукою, дивиться й думає: «Гм, цей хлопець наче нормальний, і він читає інтерв’ю з якимсь ученим. А раптом це цікаво?». У неї відкладеться в голові, що крутий успішний хлопець читає такий матеріал, тож це щось значить. І, може, після десяти таких спостережень та людина сама візьме й прочитає. Що більше яскравих людей, які палають, то більше сірих людей довкола теж стануть яскравими.Потрібно запалювати інших.

Нещодавно на «Платформі» вийшов матеріал про стандартні запитання зіркам, на які завжди є стандартні відповіді. Наприклад: «Как вам наш город?», «Нравятся ли Вам наши девушки?», «Ваши творческие планы?» А які запитання ніколи не ставлять, а варто було б?

Це залежить від зірки. Після інтерв’ю з Олегом Ляшком я полюбив одне запитання. Я спитав у нього: «Що буде вершиною кар’єри Олега Ляшка?». Він моментально, навіть не моргнувши, відповів: «Президент України». Тепер я стараюся частіше таке запитувати.

А от якби ви мали можливість провести інтерв'ю з кимось із наших відомих сучасників. Хто б це був, і що б ви його запитали?

В мене є дві кандидатури: Ендрю Ллойд Вебер — визначний британський композитор, який написав «Привид опери», «Коти», «Ісус Христос — суперзірка» й багато іншого. Для мене це — справжня магія, я абсолютно бездарний у музичному плані й не розумію, як можна взяти різні звуки й скласти з них мелодію, яку всі будуть співати. Ще було б дуже круто поговорити з Кім Чен Ином — бо взагалі не зрозуміло, що коїться в голові в цієї людини. Він, наскільки я знаю, навчався у Європі, тобто частково має західне мислення. Але коли він у КНДР, то всі за ним бігають, плачуть і сподіваються торкнутися хоч раз у житті. Тож я б у нього спитав: «Чувак, що робиться у тебе в голові?». Але навіть якби таке інтерв’ю вийшло, боюся, цензура перетворила б його в агітку.

Одним зі слоганів «Платформи» є «після революції — еволюція». Однак часто кажуть, що Україні зараз потрібні не поступові зміни, а шокова терапія. Що ви про це думаєте? Жорсткі реформи чи все ж поступове занурення у «життя по-новому»?

Я прихильник золотої середини. Жорсткі реформи, але без лінчування всіх незгодних. Мені здається, зараз Україні ну зовсім не треба нових потрясінь — пару років це точно. Краще всім узяти себе в руки, усвідомити, що якщо все й далі так піде, то ми втратимо країну навіть без війни. Й тоді всі остаточно впадуть у депресію й апатію, і нічого з цього не вийде. І буде так, як Росія хоче це показати — failed state, нереалізована держава. Але поки що я дуже оптимістично налаштований і вважаю, що все в нас удасться. Незважаючи на те, що все досить повільно… Але згадайте: нинішнє «повільно» ще декілька років тому було просто немислимим темпом. Я, може, маю трохи деформоване уявлення, бо спілкуюся переважно з людьми, які змінюють Київ і країну на краще. Але мені хочеться вірити, що таких людей багато. І їх таки багато.

Але кредит віри все-таки рано чи пізно вичерпається…

Ну бачите… Натиснули ми на владу — й ухвалили вони ці поправки, необхідні для безвізового режиму. Хай там як, а суспільство зараз має вплив, і у владі це розуміють. Багато політиків офіційно й неофіційно казали: «Ми розуміємо, що раптом щось — і нас винесуть із кабінетів і порвуть». Тому після Майдану страх влади перед простою людиною залишився. І це, думаю, буде мати свій вплив. Тим більше, влада не може не помічати, що пересічний українець усе більше незадоволений — це також тисне на політиків.

Чи буде цей тиск ефективним, якщо він здійснюватиметься через соціальні медіа? Чи все ж необхідно виходити під Раду з плакатами й палити шини?

Думаю, через соцмедіа можна впливати на владу. Згадайте, з чого почався Майдан — з поста Мустафи Найєма на Facebook. Відтоді нові медіа лише набрали ваги, і навіть старі комуністи почали розуміти, що Facebook — це сила. Я свято вірю в силу соціальних мереж. Вони вже підкорили світ, скоро підкорять і українську владу.

Про стартапи й тексти для «Платформи»

Зараз є дуже багато нових стартапів, молоді люди щоразу намагаються придумати щось нове й унікальне. Якби ви були грантодавцем, який гіпотетичний проект ви би підтримали?

Гадаю, це була б мережа сіті-ґайдів для міст-мільйонників. У цих містах, як правило, мало чого відбувається (не беремо до уваги Львів, у цьому плані він дуже успішний). Нещодавно я виступав у Харкові, це був вечір п’ятниці, й перед виступом подякував людям за те, що вони прийшли. Адже у п’ятницю ввечері, напевне, є багато цікавіших занять. І декілька людей сказали, що нічого цікавого цього тижня нема. Сіті-ґайд може не лише розповідати про різні події в місті, а й створювати це життя. Тож мені дивно, чому в містах-мільйонниках немає якісних видань такого типу.

Але кожне регіональне видання має розділ «Афіша», де можна знайти таку інформацію.

Це все-таки не те. Бракує міського журналу, який би схоплював оцей «дух часу» місцевості й розповідав про нього. Так, можна поставити рубрику «Афіша» й розповідати, що відбудеться такий-то концерт. Але набагато цікавіше було би зробити матеріал про підпільні тренажерні зали де-небудь у Львові, чи піти на покер-турнір, програти там квартиру й написати про це.

А якщо до вас на «Платформу» прийде людина і скаже: «Я хочу тут працювати». Як вона має себе показати й довести свої вміння, щоб ви її прийняли?

Оскільки ми — незалежне видання, то вакансій, на жаль, у нас немає і в штат взяти нового працівника не вдасться. Але щоразу моїм критерієм відбору є текст, який надіслала людина. Якщо текст хороший — я з радістю його поставлю. Жоден редактор у світі не відмовиться від хорошого тексту, навіть якщо він написаний слюсарем-сантехніком, який більше не напише жодного матеріалу.

Тобто для вас тексти важливіші за людей?

Так, звісно. Я вчився журналістики в газеті «Коммерсант», де вважалося, що освіта для журналіста є менш важливою за ерудицію та вміння добувати інформацію. Тож якщо вам хочеться висловитися з якоїсь теми і ви вважаєте, що «Платформа» для цього є гідним місцем, — пишіть!

Фото Петра Ткачишина