Wikileaks оголив одну з ключових суперечностей демократичного устрою: влада мусить бути спроможною зберігати таємниці, але громадяни хочуть знати, що робиться від їхнього імені, пише письменник і медіафілософ Клей Ширкі у своїй колонці для The Guardian.

- Ці вимоги є такими ж засадничими й несумісними, як суперечності між приватністю та безпекою, свободою та рівністю. Різні країни в різні епохи знаходять різні шляхи для збалансованого поєднання цих конкурентних потреб.

У випадку, коли право держави на таємницю конфліктує із правом громадянина знати, маємо великий ризик: оскільки механізм ухвалення рішення щодо секретності тієї чи іншої інформації сам по собі є секретним, влада завжди має спокусу приховувати дедалі більше значущих для суспільства фактів. Одним із варіантів відповіді на цю проблему є «злив»: ситуація, коли певна людина, маючи доступ до секретних матеріалів, вирішує, що певні ключові елементи політичного життя несправедливо приховують від загалу, й анонімно оприлюднює таємну інформацію. Те, що конфлікт між «зливниками» і владою набув таких великих масштабів і спричинив, за сприяння Wikileaks, такі драматичні наслідки, дозволяє нам стверджувати, що це не новий етап розвитку звичного медіаландшафту, а поява цілком нового.

Ці зміни недооцінюють. Медіа часто говорять про Wikileaks як про серію нещасливих випадків, поодиноких криз і скандалів, що змінюють одне одного. Постать Джуліана Ассанжа заворожує – блискучий, одержимий ідеями типаж лиходія з Бондіани. Преса приділяє набагато більше уваги Ассанжеві як зірці, аніж значенню його винаходу для світу.

Щоб оцінити руйнівний потенціал системи Wikileaks, слід звернутись до її витоків. У 1946 році англомовні держави Антигітлерівської коаліції – Велика Британія, Сполучені Штати Америки, Австралія, Канада й Нова Зеландія – вирішили, що поєднання зусиль їхніх розвідувальних служб було занадто успішним, щоб припинитись із завершенням війни. У результаті було укладено угоду під назвою UKUSA Agreement, яка зафіксувала домовленість про поєднання зусиль зовнішніх розвідок цих держав.

У пакті була важлива умова: шпигувати за громадянами інших країн-учасників угоди не заборонялося.  В угоді були передбачені можливості спільного використання результатів таких спостережень без порушень законів кожної з держав.

Протягом більш ніж півстоліття, з 1946 до 2005 року, це використання міжнаціональної розвідувальної мережі для внутрішніх цілей було асиметричним: влада завдяки цій технології стежила за своїми громадянами, але не навпаки. І тільки поява Wikileaks 2006 року злегка зменшила цю невідповідність на користь громадян. У перші три роки існування ресурсу зміни були радше потенційними, одначе 2010-го,  із публікацією відеокадрів «Супутнього вбивства», документів про афганську війну, а найголовніше – каблограм американських дипломатів, нагляд громадян за державою став реальністю.

Витоки інформації обмежуються не лише небезпекою, що загрожує «зливникам». Під загрозою опинились і ті, хто публікує «зливи». Почасти ці загрози є офіційними, адже в США діє Закон про державну таємницю. Почасти інформаційні – американська преса вимушена зважати на необхідність підтримання співпраці з владою. 

Раніше, до появи Wikileaks,  відносини між державою та ЗМІ були приватною справою, що не виходила за межі країни, і впливали на ймовірність та швидкість оприлюднення «злитої» інформації. Wikileaks є воістину транснаціональною медіаорганізацією. Авжеж, є багато міжнаціональних медіакорпорацій – Бі-бі-сі, «Аль-Джазіра» тощо, але всі вони мають штаб-квартиру, базовану в певній країні. Штаб-квартира Wikileaks – у Мережі. Не існує законів певної держави, які могли би вплинути на Wikileaks, і немає режиму, спроможного змусити цей ресурс замовкнути.

Wikileaks пропонує «зливникам» транснаціональний вихід із-під національного контролю. Тепер «зливникові», щоб поширити таємниці певної держави, не знадобиться підтримка місцевої преси. Навпаки, він уникатиме «зливання» місцевих таємниць безпосередньо в місцеву пресу, яка перебуває під загрозою тиску з боку місцевої влади.

Wikileaks не є чередою нещасливих випадків, а Ассанж не чарівник – він просто вчасно і вдало осідлав хвилю, яка робить таємне явнимі є насправді набагато ширшою. «Аль-Джазіра» й The Guardian створили міжнаціональну спілку для оприлюднення палестинських документів без посередництва Wikileaks. Даніель Домшайт-Берґ запускає Openleaks, ресурс, що надасть можливість публікувати «зливи» всім охочим. Таємниці Москви, Риму чи Йоганнесбургу оприлюднюватимуться через Ісландію, Коста-Рику, або через транснаціональну мережу серверів, обслуговуваних анонімними добровольцями.

Звісно ж, держава боронитиметься. Вона посилюватиме свій контроль за таємницями, активніше стежитиме за потенційними «зливниками» й суворіше каратиме їх, намагатиметься у будь-який спосіб утримувати медіа від публікації «зливів». Але, попри це, «зливники»  почуватимуться вільніше, ніж до 2006 року. Ассанж стверджує, що майбутня історія управління державою нашої ери буде поділена на періоди «до» і «після» Wikileaks. Це твердження перебільшене й передчасне. Але не хибне.

Переклад - «Медіаграмотність»