Таке-сяке (в межах читання наукової літератури і газетних статей) знання англійської мови в сучасному світі не тільки дає беззаперечні переваги, а й створює певні проблеми. Скажімо, коли читаєш деякі статті про Україну в західних (британських!) мас-медіа.

От перед нами стаття Джека Лоша, кореспондента в Донецьку такого знаного видання, як The Independent. Її назва така: «Ukraine crisis: Soldiers accuse commanders of lying as both warring sides make repeated claims of victories and broken ceasefires» («Українська криза: Солдати звинувачують командирів у брехні, водночас обидві воюючі сторони повторюють заяви про перемоги та порушене перемир’я» – MS.) Загалом стандартна для західних медіа формула: «Українська криза». Так само, як у 1938 році стандартною формулою було інше словосполучення – «Судетська криза». Начебто й нормальні, незаангажовані (бо бойові дії ведуться на території України, а Судети розташовані на чеській території), а водночас й украй брехливі формулювання, які грали тоді та грають нині виключно на руку агресорам – Гітлеру та Путіну. Наче «Судетська криза» мала внутрішній характер, наче вона могла виникнути без багаторічної ідеологічної обробки «співвітчизників» відомством Геббельса, наче есесівці не навчали місцевих нацистських штурмовиків і не очолювали їхні загони, зрештою, наче не вдерся з Німеччини у Судети – після провалу заколоту місцевих наці – багатотисячний «Судетский німецький добровольчий корпус», сформований із «відпускників» – армійців й есесівців… Невже ж історія не здатна навчити журналістів, що слід бути дуже точними зі своїми формулюваннями, бо наслідки їхнього впливу на громадську думку можуть стати фатальними?

Читаємо перше речення статті: «Rebels and government soldiers in Ukraine have both accused their respective commanders of lying about one of the most significant battles to erupt on the front line in months» (Як повстанці, так і урядові солдати в Україні звинувачують своїх командирів у брехні стосовно одного з найбільших боїв, що мав місці на передовій останніми місяцями – MS). Цілком імовірно, що «урядові солдати» й звинувачують своїх командирів у брехні стосовно боїв під Старогнатівкою (і не тільки вони, а й чимало вітчизняних журналістів); але вживання терміну «rebels» («повстанці», «бунтівники») поряд із «government soldiers» наочно засвідчує, м’яко кажучи, відверту нечесність як редакції видання, так і кореспондента The Independent. У тексті, до речі, фігурують куди більш точні терміни «rebel fighters with Donetsk’s Russian-backed army» («бойовики з проросійської армії Донецька») чи «pro-Russian rebels» («проросійські повстанці»), але чому вони не винесені в заголовок? І ще: у статті щонайменше дивний термін «pro-Kiev soldiers» («прокиївські солдати» мирно сусідить із цілком точним «Ukraine’s military» («військовики України»). І, можете не сумніватися, у статті відсутня навіть згадка про тих росіян, які воюють на Донбасі й про участь яких (на різних рівнях) у боях за Старогнатівкою писали українські мас-медіа й говорили українські генерали. А щодо генералів є «відмазка»: вони «брешуть», тому їхні слова можна не наводити. Ну а як щодо слів колег-журналістів?

Загалом же стаття побудована цілком грамотно, але за принципом «чума на обидва ваші доми», за саркастично загостреною формулою, виведеною щодо позиції сучасних авторів французьким філософом Філіпом де Лара: «П’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера». Як і чимало (якщо не більшість) інших матеріалів у західних ЗМІ про Україну.

Але ця стаття – лише «квіточка» у порівнянні з «ягідкою» – фоторепортажем у теж знаному і теж британському таблоїді Daily Mail з гучною назвою «Shocking pictures from inside neo-Nazi military camp reveal recruits as young as SIX are being taught how to fire weapons (even though there's a ceasefire)», що означає: «Кадри, які шокують, зняті всередині неонацистського військового табору, де виявлено шестирічних новобранців, яких вчать поводитися з вогнепальною зброєю (попри чинну угоду про припинення вогню)». Тут вуха путінської пропаганди, помножені на журналістську некомпетентність (чи навмисну брехню) стирчать за милю. По-перше, на момент написання статті давно вже не існувало ніякого «Azov battalion, the far-right militia», ще торік «Азов» отримав офіційний статус полку патрульної служби міліції особливого призначення МВС України, а потім (також минулого року) він був переведений до складу Національної гвардії України і зараз розгортається в окрему бригаду спецпризначення. Ну а чого варті «угоди про припинення вогню», краще розпитати у батьків, удів й осиротілих дітей тих чотирьох сотень українських вояків, які загинули на фронті після підписання перших і других Мінських угод (а сюди ж не входять померлі від ран – через тиждень, через місяць, через півроку).

Нарешті, «Азов» - це аж ніяк не неонацистське військове формування; біля його витоків стояв, зокрема, командир єврейської сотні Майдану Натан Хазін, та й нині у ньому служать етнічні євреї…

Та мова про інше. Британський журналіст пише, що дітей «Азов» навчає, мовляв, «in an attempt to entice them into the country's bloody conflict» (тобто «в намаганні втягнути їх у кривавий конфлікт у країні»). Можете не сумніватися, ці хлопчики й дівчатка названі у короткій статті таблоїда «маленькими бойовиками». І вся передісторія та історія «конфлікту в Україні» розписана відповідно…

Насправді все, як то кажуть, із точністю до навпаки. Подобається це кому чи ні, але сусідити з Росією, де навіть такі опозиціонери, як Олексій Навальний, Ігор Чубайс, Альфред Кох чи Юлія Латиніна є імперіалістами, і при цьому не навчати молоде покоління українців добре володіти сучасною зброєю означає провокувати Москву на нові й нові агресивні дії. Колись у Британії були політики й журналісти, які це добре розуміли. Один із них сформулював проблему так: «From what I have seen of our Russian friends and Allies during the war, I am convinced that there is nothing they admire so much as strength, and there is nothing for which they have less respect than for weakness, especially military weakness», що перекладається так: «Із побаченого у роки війни у наших російських друзів і союзників я зробив висновок, що нічим вони не захоплюються так, як силою, і нічого так не зневажають, як слабкість, особливо військову слабкість». Це – Вінстон Черчилль.

Я вже не кажу про те, що табір «Азовець» – це відповідь на дії донецьких бойовиків, які давно вже навчають дітей війні, вимушена, але неминуча. Про це британський таблоїд, ясна річ, мовчить, бо в Донецьку – не «нацисти», а «повстанці»…

Хтось скаже, що про все це не варто писати. Варто, ще і як! Треба раз у раз нагадувати собі, що традиції західної журналістики в умовах свободи слова включають у себе й Völkischer Beobachter (яка з 1925-го по 1933-й виходила щоденно в тоді ще демократичній Німеччині), і L'Humanité (яка з 1920-го по 1999 роки відкрито «підривала капіталістичний лад», наразі ж є «незалежним виданням», але її видавець – сталіністська компартія). Я назвав тільки два зразки преси, пов’язаної з тоталітарною пропагандою, а їх у Європі за останнє століття було сотні, якщо не тисячі. Разом із тим були і такі видання, як паризька газета L'Œuvre, що у травні 1939 року надрукувала статтю Марселя Деа «Помирати за Данциг?». Там йшлося про те, що вимоги Німеччини віддати їй Вільне місто Данциг є справедливими, тим більше що Гітлер після приєднання цього міста вгамує свої апетити. А ще Деа звинуватив поляків (усю націю, не лише її лідерів) в істеричній поведінці та втягуванні Європи в непотрібну війну через відмову піти на угоду з Гітлером і закликав французів не проливати кров за «безвідповідальних польських політиків»…

Висновки? Як на мене, прості. По-перше, «дух Деа» та «дух Мюнхену» (який значною мірою був сформований саме мас-медіа) знову витає над Європою, і на це слід зважати. По-друге, говорячи про «стандарти журналістики», необхідно мати власну голову на плечах і розуміти, що з ними наразі серйозні проблеми не тільки у нас, а й на Заході. По-третє, Міністерство інформаційної політики імені Стеця – це повний нуль, а то й щось гірше, але закривати його не слід – потрібне повне переформатування цього апріорі потрібного під час будь-якої війни державного органу (он в Ізраїлі воно є). І нарешті СБУ мала би скласти список не тільки російських, а й західних персон нон ґрата з числа різного роду неправдивих журналістів і професорів. Бо свобода слова ще не означає свободу апріорі брехливого слова, à la Геббельс, Жданов і С^о.