«Це потенційно найбільша криза на нашому континенті з часу кривавих балканських воєн», – пише про Крим автор видання The Independent Ян Біррел. Кореспондент перебуває в Україні три тижні – спочатку в Києві, тепер у Криму: «Коли дивишся, як Росія посилює свій тиск, складається враження, що ці події були ретельно продумані для світових медіа – придумані злим генієм піару: люди з кулеметами позують, козаки йдуть маршем, кораблі заблоковані, снайпери у чагарниках… Навіть досвідчені аналітики визнають – неможливо передбачити довгостроковий план Путіна».

Останніми днями президент Росії справді став головним героєм публікацій світових ЗМІ. Хоча події розгортаються в Україні, на всіх обкладинках не Крим, а Путін – у різних образах. Політологи й журналісти не втомлюються розгадувати його плани й прогнозувати подальші дії. Увага приділяється й путінській пропаганді – її методам і завданням. А провідні видання в редакційних колонках формулюють свою позицію щодо російсько-українського конфлікту. Більшість пише про те, що Європа і США мають реально застосувати економічні санкції проти Росії, а не просто говорити про них і вдаватися до символічних жестів – таких як скасування візиту великої вісімки в Сочі. Якщо європейські лідери та США об’єднаються й домовляться про жорсткі санкції, вони завдадуть серйозної шкоди Володимиру Путіну, пише Washington Post у редакційній статті. «Олігархи з оточення Путіна мають інвестиції на Заході та мільярди в банках. Російський флот очікує поставки збудованих у Франції кораблів. Крим отримує постачання води, енергії та їжі з материка», – нагадує видання, але зазначає, що питання в тому, чи готові західні лідери до втрат, яких зазнають їхні громадяни та економіка в разі такого кроку. Але якщо зараз не вдатися до жорстких санкцій, втрати в майбутньому можуть бути ще більшими: «Якщо не спинити Путіна в Криму, він спрямує свій погляд на інші частини України, а можливо, й на інші колишні радянські країни, де є російськомовні меншини. Це може призвести не лише до економічної розрухи, але і до війни».

New York Times висловлює схожу позицію в статті «Покарання для містера Путіна»: мовляв, річ не в тому, «кому дістанеться Крим», а в тому, що Путін воєнною інтервенцією кинув рукавичку Заходу. Окупація Криму незаконна за міжнародним законодавством, і зараз час для Європи і США довести, що вони не толеруватимуть такі дії: «Росія не має імунітету до тиску, і її фінансові ринки це засвідчили минулого тижня».

Путінське ярмо та помилки ЄС

У більшості статей переважає думка, що західні лідери не мають втручатися воєнним шляхом, головний інструмент – економічний тиск на Росію. Однак Financial Times у редакційні статті радить Європі зробити висновки із загострення ситуації в Криму та нарощувати оборонну здатність. Оскільки останніми роками уряди країн значно скоротили витрати на озброєння і це було помилкою. «Зрозуміло, що ні США, ні Європа не будуть реагувати на дії Росії в Україні воєнними методами. Але один із головних ризиків у цій кризі в тому, що Кремль подумає, начебто члени ЄС і далі будуть вагатися, як реагувати на агресію з боку у Росії біля своїх східних кордонів». Причому автори статті радять у першу чергу переглянути своє ставлення до витрат на оборону саме Великобританії.

Навіщо Заходу та США перейматися через далекі події в Криму – пояснює Forbes у статті «Чому світ має свою ставку в Україні».: «Багато країн мають значні російські меншини, які там залишилися ще з часів Сталіна. Якщо він [Путін] це може зробити в Україні, то зможе зробити будь-де, підриваючи систему міжнародного права, яку ми збудували ще з часів Другої світової війни». Автор пише, що зараз російський президент може виглядати сильним удома тільки завдяки «своїм шовіністичним кампаніям та хрестовим походам в ім’я великої Росії». А якщо він не зустріне заперечень, то буде продовжувати дестабілізувати Європу. Forbes також акцентує увагу на фінансових ринках та економічних санкціях, до яких Росія дуже вразлива. Автор зазначає: зараз часто можна почути думку, що Україна зі своєю катастрофічною економікою не варта того, аби Захід витрачав на неї зусилля. Однак перешкоджає розвитку цієї економіки якраз Росія: «Як би виглядала Україна, якби не була в путінському ярмі? Просто подивіться на сусідню Польщу, що має з Україною глибокі культурні, історичні та економічні зв’язки, – і вам стане зрозуміло, який надзвичайний потенціал є в України». Автор підкреслює, що приклад Польщі свідчить: Україна теж зможе подолати корупцію.

Втім, деякі іноземні журналісти оцінюють можливість застосування санкцій проти Росії дуже скептично. Про це йдеться в колонці Financial Times «Знову національні інтереси розхитують Європу». Автор Вольфганг Мюнхау пише, що в ЄС немає єдності стосовно Росії, оскільки члени союзу дуже залежать від російських грошей та газу. Пишучи про Ангелу Меркель, автор зауважує: «Не можу собі уявити, що вона погодиться на якісь жорсткі санкції, окрім тих жалюгідних жестів, про які домовилися минулого тижня. І не можу уявити, як влада Великої Британії конфіскує фінансові активи в Британії. Країни симулюють обурення з приводу того, що сталося в Україні. Але через нездатність виробити дієву позицію вони перетворюються на найбільш ефективних спільників Путіна». Автор зазначає, що найбільша помилка членів ЄС у тому, що їм не вдалося створити єдиний енергетичний ринок, а замість цього вони поодинці укладали угоди з «Газпромом».

Навіщо демонізувати Україну?

Фігура Путіна – його політика, минуле, сучасне й майбутнє, його філософія – аналізується з різних боків. The Wall Street Journal публікує статтю в оригінальній формі – листа від Ніколо Маккіавелі до Путіна – «Дорогий Володимире! Вітаю, ви прочитали мою книгу» (автор – Джозеф Джофе, редактор Die Zeit у Гамбурзі). Автор посилається на книжку «Державець» і пояснює принципи політика Путіна: «На Заході Меркель назвала вас людиною, яка живе в “іншому світі”. Так, ви справді живете в ХІХ столітті – у світі ігор, де може бути тільки один переможець, де програш суперника – це ваша перемога, де влада – це володіння, де “хто кого” переважає над взаємною вигодою. Захід живе в ХХІ столітті, де добробут важливіший за війну, а закон стоїть вище державних інтересів».

«Володимир Путін – божевільний? Навряд чи» – заголовок статті Маші Гессен у виданні Los Angeles Times. Авторка пише, що поведінку Путіна на останній прес-конференції не можна назвати божевільною – він поводився як завжди: як «забіяка з дитячого майданчика». «Перевірена стратегія залякування: явна брехня знесилює опонентів», – зазначає Гессен. Загалом, дії Путіна роблять його схожим на диктаторів ХХ століття – Гітлера, Сталіна. Проте в його поведінці є дещо відмінне – зазвичай диктатори намагаються переконати себе та інших, що вони прагнуть чогось доброго; а створена Путіним політична культура заснована на тезі, що світ прогнив наскрізь. Путінське оточення запевняє, що корупція притаманна всім урядам, а російська просто не настільки лицемірна. Він також вважає, пише Гессен, що всі уряди хотіли би саджати своїх супротивників за ґрати і вторгатися в сусідні країни, але їм не вистачає хоробрості. А його опонентами рухають не переконання, а вигода. «Для американської культури, яка покладається на віру у велике добро та людяність, такий світогляд неможливо сприйняти. Це справді інший світ. Але це не означає, що він божевільний».

Про помилку Путіна пише Христя Фріланд у статті «Росія вже програла війну» (New York Times). А саме – він [Путін] помилково вважає, що російськомовні та україномовні громадяни України роз’єднані до межі братовбивства, а всі російськомовні чи ті, хто голосував за Януковича, захочуть стати громадянами путінської Росії. Насправді це не так, зазначає авторка, ефект від путінської агресії виявився протилежним від запланованого: «Втручання Путіна у зовнішню й торгівельну політику України спровокувало повстання, а його вторгнення, як не парадоксально, підвищило шанси на успіх цього повстання». Автор зазначає, що, можливо, українську революцію ще загубить некомпетентність чи міжусобиця, але кремлівське вторгнення поки що лише сильніше об’єднує українців, яких раніше об’єднала ненависть до Януковича.

«Чому Путін боїться Україну – це альтернативна Росія», пише Метью Камінскі у Wall Street Journal. На думку автора, Путіну потрібно демонізувати Україну, оскільки правда про неї наводить на нього жах. Оскільки тут відбувся «крах політика радянського типу, створеного за його зразком». І те, що Яценюк полетів у Брюссель економ-класом – це перші паростки прозорості в Україні: «Путін воює не з тим, чим є Україна, а з тим, чим може стати».

«Багато влад, як мінімум Британія, Франція та США, іноді порушували міжнародне право. Але Путін спустошив закон смислу, спотворивши реальність, аби вона означала все, що він захоче», – пише The Economist у статті «Викрадено Кремлем». Видання зазначає: Путін заявляє, начебто російському населенню в Україні загрожують фашисти, а загони солдатів навколо українських баз – не російські, і що Будапештський меморандум не має чинності, бо в Києві стався державний переворот. «Такі абсурдні заяви не розраховані на те, що їх будуть сприймати за чисту монету. Замість цього вони артикулюють ту істину, яку багато звичайних росіян знають надто добре: закон не для того, щоби стримувати владу – він для її обслуговування. Безперечно, це дозвіл на російську агресію».

Придумати паралельну реальність – та втілити її в життя

Російська пропаганда в іноземних ЗМІ існує в двох аспектах. З одного боку – на деяких сайтах працюють прокремлівські агенти, які просувають тези про фашистів при владі в Україні (але відверто це робиться у менш відомих ЗМІ). Вплив цих тез можна побачити в інших статтях, які загалом не є проросійськими. Наприклад, у статті Guardian знаходимо таку фразу: «Можливо, нам слід визнати обґрунтованість обох точок зору, – засудивши фактичну диктатуру Путіна в Москві та присутність фашистів у керівництві європейської країни ХХІ століття». Це стаття постійного колумніста видання Джонатана Фрідленда, і загалом вона досить адекватна. А висновок про фашистів автор робить через те, що прихильники «Свободи» вважають своїм героєм Степана Бандеру, який «співпрацював із фашистами під час Другої світової війни». У Guardian також можна знайти колонки з відвертим повторенням тверджень кремлівської пропаганди «Сутички в Криму – результат західної експансії» . Такі статті не можуть не насторожувати – адже мова про провідні ЗМІ світу. Інший аспект теми російської пропаганди – це намагання іноземних журналістів з’ясувати її механізми та завдання. Варто сказати, що все-таки більшість публікацій у відомих виданнях адекватно її оцінюють.

«Складовою тактики путінської війни ХХІ століття є її віртуальний компонент, – пише Washington Post. – Якщо ми назвемо це пропагандою, то применшимо отруйну та віроломну природу цієї інформаційної війни». Ціль війни, зазначає видання, забезпечити безперешкодний потік російської дезінформації, яка повідомляє про боротьбу з фашистами: «Путін створив свою версію реальності, яку він пропагує, щоб дестабілізувати ситуацію в Україні. Він вирішив, що для досягнення цих цілей йому потрібен етнолінгвістичний конфлікт, потім він розподілив ролі. Тепер його історія розігрується на сотнях фронтів та публікується у соцмережах – це віртуальна трансляція доказів путінської історії про переслідування і страх російського населення України. І реальна ситуація тут не має жодного значення».

«Чи не найбільш тривожна річ про російську пропаганду в тому, що багато хто в Кремлі справді вірить у неї. У грудні російський уряд запевнив Guardian у тому, що київські протестувальники були радикальними маргіналами, і решта міста не мала відношення до їхніх цілей», – пише Guardian в іншій своїй публікації, присвяченій російській пропаганді в Криму. (Автор статті Шоу Уокер, кореспондент, який перебуває в Севастополі. Як бачимо, на сайті видання є протилежні думки щодо того, що відбувається в Україні.)

Найбільш глибокий аналіз російської пропаганди подає історик Тімоті Снайдер. У New York Review of Books вже виходили його статті, в яких він писав, зокрема, чому Росія робить такий акцент саме на «фашистах». Новий розлогий матеріал називається «Путін vs Реальність». У ньому автор пояснює, що пропаганда ще в Радянському Союзі виконувала важливу і глибоку функцію: «Це не просто відредагована версія реальності, а радше необхідний елемент у прагненні створити іншу реальність. Радянська пропаганда не була версією світу, в якому ми живемо, а радше презентацією світу, який має наступити». Снайдер пише: якщо ми будемо розглядати російську пропаганду з цього боку, то зрозуміємо, чому її автори зовсім не переживають через фактичні помилки та суперечності в цій пропаганді: «Вторгнення в Крим не було реакцією на реальну загрозу, а радше спробою активувати загрозу так, щоб виникло насилля, і це б змінило світ. Пропаганда – це частина дії, яку вона виправдовує. З цієї точки зору вторгнення Росії може призвести до реакції українських націоналістів, що зробить російську історію про фашистів, скажімо так, ретроспективною правдою. Якщо Україна не в змозі провести вибори, вона виглядатиме недемократичною. Вибори призначені, але не можуть бути проведені через іноземну окупацію в певних регіонах. У цьому випадку воєнні дії роблять пропаганду правдою».

Огляд іноземних ЗМІ засвідчує цікаву річ: хоча розповідається про події в Україні, у статтях не згадуються українські політики – йдеться про Путіна, Меркель, Обаму, але аж ніяк не про Яценюка чи Турчинова. Фактично Україна виступає як об’єкт міжнародних відносин, а не суб’єкт, що, на жаль, підкреслює її цілковиту залежність від рішень закордонних сусідів у ситуації, що склалася.

По-друге, в більшості провідні видання (принаймні англомовні) адекватно оцінюють інформаційну війну, яку веде Росія. Однак необхідно сказати, що все одно всі видання протягом місяців протесту неодноразово акцентували увагу (часто зайву увагу) на праворадикальних групах в Україні. А зараз, спростовуючи тези російських ЗМІ, журналісти, тим не менш, зазначають: «Звичайно, якийсь відсоток націоналістів є», – і в загальному контексті участь правих сил виглядає перебільшеною. Можливо, тут ще відіграла роль велика кількість повідомлень про українських екстремістів напередодні Євро-2012. Складається враження, що причиною акценту на правих радикалах є не якась змова з прокремлівськими агентами, а недостатня інформованість журналістів, небажання чи відсутність можливості заглибитися в деталі процесів в Україні. А згадування правих сил – це ще й спосіб привернути увагу читачів. Українські науковці вже робили колективну заяву з приводу того, що роль правих сил у зарубіжних медіа перебільшується. Тож у такій ситуації українським журналістам, аналітикам, громадським організаціям слід більше дбати про імідж України у світовій пресі – писати статті до іноземних видань (як дехто й робить) і створювати англомовні джерела, звідки б закордонні журналісти могли отримувати більше правдивої інформації.