«Путінізація медіа» як складова гібридної війни: Виступ письменниці Оксани Забужко на National Media Talk

Фото: USAID/Internews, National Media Talk

Я дуже довго й невпинно говорила на тему кризи медій, кризи інформації, кризи екології інформаційної сфери не тільки України, а й усієї сучасної цивілізації. Запрошення бути тут ключовим спікером сприйняла зі змішаним почуттям: я 15 років говорила йписала на цю тему з усе більшим розчаруванням людини, яка говорить, розуміючи, що її не чують. Зараз оприявився розмах і масштаби гібридної війни Кремля не тільки проти України, а й світу.

Чи є шанс у Дарини Гощинської?

Тільки тепер бачу, як змінюється сприйняття до попередньо написаних моїх текстів, які раніше у світлі цієї теми зовсім не прочитувалися. Запрошення бути спікеркою тут збіглося з Міжнародним книжковим ярмарком у Празі, який відбувся в цьому місяці. Там на День Європи вночі по всіх містах країни актори читають уривки із творів провідних європейських авторів. До списку творів цьогоріч потрапив «Музей покинутих секретів». Чехи зрозуміли, що моя книжка про них, про інформаційну війну, про кризу медій, про глибоку трансформу телевізійної журналістики.

Дарина Гощинська, головна героїня роману, ще з 90-х років пристрасно розбудовувала телебачення в Україні. У 2004 році канал, де вона працювала, змінює свою політику на проросійську. Дарина переходить у розважальний формат. Їй пропонують заплести косички і проводити конкурс краси, який виявляється прикриттям для переправки українок у європейські борделі…

Тільки кілька провідних журналістів професійно відреагували на роман, коли він вийшов у 2010 році в Україні, а основна читацька маса не зрозуміла, що весь цей сучасний сюжет — це історія про ту інформаційну війну, яка відбувається тепер. Роман про події станом на початок Помаранчевої революції, коли українське інформаційне поле було вже зачищене.

Реакцію західних журналістів я змогла оцінити з перших рук, коли вони брали в мене інтерв’ю. Вони ототожнювали себе з моєю героїнею. Наприклад, швейцарська журналістка сказала, що це не про Україну, що розмова Дарини з її босом могла трапитися в неї.

Бомбардування новинами

Мені хотілося би говорити про відповідь на таке питання: чи є шанс у незалежної журналістики? Ришард Капусцінський, польський публіцист, перший сказав, що журналістика помирає, й у XXI столітті будуть не журналісти, а media people. Це перехід від репортажу, аналітики, тобто довгих текстів, які пропонують суспільству для обдумування й обговорення, до бомбардування новинами. Інформаційна лавина росте: пересічний індивід отримує більше, ніж спроможний перетравити на аналітичному й емоційному рівнях.

Україна є частковим прикладом цього. Ви як українські журналісти менш захищені, ніж ваші американські та швейцарські колеги, які все ще борються за незалежність своєї професії. Українським media people складніше.

Ще чверть години я говоритиму максимально неприємні речі. На XXI століття в мене немає добрих новин, бо вважаю, що ми вступили в епоху новоерівського тоталітаризму. Тренд переходу від формату журналістики, від формату репортажу до формату новин пов’язаний зі значно глибшими тенденціями. Італійці ще у 1990-ті роки зіткнулися з феноменом Берлусконі — синтезу політики й медіа в маркетологічному форматі. Сільвіо Берлусконі (італійський політик) був в авангарді. Він із Путіним те, що називається «близнецы-братья», але Берлусконі раніше апробував технології.

Термін «путінізація ЗМІ» — італійський термін. Автором його є італійський філософ Паоло Фльорес д'Аркаіс. Я би радила ознайомитися з його статтями початку 2000-х років, де він як семіотик і культуролог дуже уважно аналізував на прикладі Берлусконі те, що відбувається з італійським медіапростором. Це стосується всіх нас без винятку.

«Від гри до карнавалу»

Коли моя Дарина Гощинська боролася за програму на своєму телеканалі, Умберто Еко написав статтю «Від гри до карнавалу», де поставив діагноз нашій цивілізації: вона втратила баланс між працею й відпочинком. Карнавал розваг, забав, інтертейменту, що в попередні епохи було перервою, тепер проникає в усі сфери суспільного життя. Тобто виходить неототалітаризм із карнавальним обличчям.

Це те, що я називаю «синтезом Луб’янки й Голлівуду». Луб’янка з голлівудським обличчям. Маркетологічні та спецлужбівські технології психологічної вербовки, маніпуляції уявою індивіда: «моє завдання змусити тебе, купити і слухати те, що я скажу, чи то жіночі прокладки, чи “Ферарі”, чи президента чи що завгодно». При наявності такого маніпулятивного ресурсу фізичну диктатуру XX століття можна вже мінімізувати.

Ми бачимо, як це на прикладі Росії. Когось посадили за перепост, всі ЗМІ це перепостили й досить цього одного прикладу для морального застрашення. Всі взяли в цьому участь тим, що написали й поширили.

Еко говорить про розбещення мас оцим безперервним карнавалом і каже, що тепер сподівання Маркса щодо повстання трудящих можна поховати, бо тепер пролетаріат боїться втратити своє улюблене шоу, серію свого улюбленого реаліті-шоу, він голосує за тих, хто забезпечує йому шоу.

Як казав Умберто Еко, попереду в нас веселий апокаліпсис, тобто людство буде гинути весело, якщо «тільки історія не подбає про нас сама і не запропонує симпатичну світову війну — тоді все доведеться починати спочатку». Саме це я мала на увазі під «путінізацією» — перехід на рейки маніпулятивної розважальності, це заплетені косички моєї Дарини Гощинської.

Жодного співчуття до аудиторії

Якщо ще в 1990-ті було таке поняття як newsworthy (гідний висвітлення), то в цьому столітті ми говоримо не про те, що варте новини, а йдеться про engaging (залучення). Не йдеться про правду чи неправду. Можна кинути матеріал без фактчекінгу, й не тільки в Україні, а потім вибачитися. І хто ж там стежить. Ефект від першої новини значно сильніший, ніж від вибачення.

Для мене поворотним пунктом «путінізації медіапростору» став вересень 2000 року. В «Шоу Ларрі Кінга» гостем став Владимир Путін. Його запитували з приводу катастрофи на підводному човні «Курск». Це стала перша катастрофа, за загибеллю людей, котрих можна було врятувати, весь світ стежив у реалі. І ось Лаорі Кінг, король медіахолдингу, ставить запитання, яке має ввійти в історію людства: «Що трапилося із субмариною?» Відповідь Путіна така кагебістська — всезнаюча, цинічна ухмилочка: «Она утонула». Ларрі Кінг казав потім в інтерв’ю російському каналу, що це прекрасна відповідь, мовляв «з точки зору телевізійних технік це було прекрасно».

Як елегантно потролив голова держави, який більше не потребує вдавати, що його турбує вся ця трагедія. Яких би негідників не налічувало XX століття, але принаймні була певна вимога удавати, що долі загиблих людей їх турбують. Вперше виявилося, що можна показати, що тобі плювати, й це engaging, це мірило успіху. Король телебачення й голова диктатури, керованою спецслужбами, зрозуміли один одного. Вони зійшлися, вони обидва маніпулятори. Їхня професій — маніпуляція, при якій виключається емпатія: презирство до загиблих є презирством до аудиторії.

Мода на цинізм. Ми в позиції, де нарізаємо січку для бидла. Союз Ларрі з Путіним є те, що найбільше блокує шанси на майбутнє для умовної Дарини Гощинської, для всієї професії та всього людства.

Солідарність журналістів — єдиний шлях

Сьогодні media people відформатовані в оцій цивілізації путінізованих медіа, розрахованих на маніпуляцію широкими масами, де аудиторія сприймається як об’єкт навіювання, інсталювання їй картини світу, яка вигідна власникам каналу.

У нас зовсім не було помічене інтерв'ю болгарського інтелектуала, філософа Ангела Гранчарова «Путінізація Болгарії йде через медіа», його опублікував у травні 2012 року «Детектор медіа». Болгарський інтелектуал розповідає, як у 1990-ті роки ще була свобода ЗМІ і як відбувався перехід до «олігархічно-кагебістської мафії». Всю історію моєї Дарини Гощинської він розказує на болгарських прикладах. Типологічна картинка може бути застосована до України з поправкою на специфіку місцевості. Уже йшла війна. Інформаційна складова цієї війни.

Єдиний ресурс на майбутнє — журналістський рух, солідарність працівників медіа, підкуплених тим, що кожен із них успішний і вірить, що має вплив, а на ділі він поставлений нарізати січку.

Внутрішнє звільнення журналістського цеху й солідарність журналістського цеху ізсередини проти тоталітарного формату. Це може звучати як проекція неомарксистської реакції або аналогії до робітничого руху XX століття, але це є та парадигма, яку я бачу.

Конференцію National Media Talk організував проект «Медійна програма в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і впроваджується міжнародною організацією Internews, у тісній співпраці з Незалежною асоціацією мовників, ГО «Детектор медіа» та Інститутом масової інформації.

comments powered by Disqus