ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА В ІНТЕРНЕТІ: ДЕ, ЩО І ЯК

 

У час, коли інтернет став реальним простором інтелектуального, духовного та навіть побутового існування значної (і що важливо – молодшої та більш діяльної!) частини українців, інформатизація суспільства принесла літературі для дітей не лише нові виклики, а й нові можливості: з’явився універсальний інструмент творення та поширення інформаційного продукту для дітей і гуртування тих, кому це не байдуже.

 

Власні інтереси в мережі та різної якості ресурси мають видавці, розповсюджувачі, бібліотекарі, методисти, журналісти, письменники, перекладачі, редактори, художники, які працюють для дітей, і навіть діти, які пишуть для ровесників. Тож відповідь на сакраментальні для багатьох дитячих письменників питання «Чому не читають?» чи «Чому не друкують?» значною мірою криється в тому, наскільки той чи інший автор присутній у мережі. Адже саме там проводять чималу частину часу як платоспроможні громадяни, так і політико-економічна та культурна еліта країни, менеджери, науковці, видавці, вчителі, бібліотекарі та інші корисні письменникові люди.

 

Чимало розмов-тем навколо цього точиться на різних форумах («Дитяча література в Україні» на «ЛітФорумі», «Улюблена дитяча книжка» на «Українському форумі». Попри свою хаотичність, вони не минають марно: так, підтримувана мною дискусія на «ЛітФорумі» стала джерелом низки публікацій у мережі та пресі (на жаль, «цитуючи», автори забували вказувати джерело). Водночас, аналіз обговорень на форумах та інтерактивних зустрічей із письменниками у ЗМІ засвідчив, що старше покоління українців підсвідомо живе в межах сформованого за радянського часу російськомовного дискурсу («Мойдодыр», «Чудо-Дерево» та іже з ними) та заідеологізованих критеріїв поцінування текстів (у вимогах до книжки домінує не її художній рівень, а «правильний» ідейний зміст та «виховне значення»). Натомість молодше не має постійної спонуки та джерела інформації про обшири україномовного читання для дітей та ще й втратило навички користування бібліотеками як формою вільного безкоштовного цілеспрямовано зорганізованого доступу кожного до інформації.

 

Першими до інформатизації й оновлення форм і методів залучення дітей до читання взялися бібліотеки. Ще 1992 р. Національна бібліотека України для дітей приступила до роботи в автоматизованому режимі, а на 2008 р. середньодобова відвідуваність її сайту становила вже 2043 відвідувачі! Нині більше 35 бібліотек для дітей мають власні сайти чи сторінки. Ще частина створила блоги чи присутня в мережі в інших формах. Саме спеціалізовані дитячі, юнацькі та частково шкільні бібліотеки створили на сьогодні найбільш розгалужену, тематично та інформативно багатогранну постійно поновлювану систему електронних ресурсів, де зосереджено більшу частину доступної в українському сегменті інтернету достовірної, грамотно згрупованої та відредагованої інформації щодо книжкового репертуару видань для дітей, дитячих письменників, ілюстраторів тощо. Вони ж провадять ефективну комп’ютеризацію найвіддаленіших куточків України, забезпечуючи читачів безоплатним доступом до мережі, навчанням їх як інтернет-користувачів та приваблюючи до книгозбірень цікавими заходами (клубна робота, електронні дитячі видання, виставки). На мій погляд, саме бібліотечні інтернет-ресурси є найперспективнішим засобом гуртування сил навколо дитячого читання та книговидання для дітей, координування зусиль держави, громади й окремої родини шляхом забезпечення неперервного продуктивного діалогу письменника, ілюстратора, видавця, критика, керівника дитячого читання, вченого та ін. між собою та з читачем. (Дещо застарілий огляд основних позицій містить стаття: Марченко Наталія. Інформація на сайтах дитячих бібліотек, 2009).

 

Водночас, за останнє десятиліття в мережі з’явилося чимало сайтів видавництв(«Грані-Т», «Видавництво Старого Лева», «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Навчальна книга – Богдан», «Теза» та ін.),котрі також містять анонси, посилання на рецензії, стислі відомості про авторів та ілюстраторів книги для дітей. На жаль, вони не зацікавлені в критичному осмисленні ситуації та фактично виконують лише ознайомчу роль. Хоча окремі («Грані-Т», «Видавництво Старого Лева») не без успіху намагаються активізувати увагу потенційних покупців і авторів, організовуючи конкурси та спілкування з читачем. Як на мене, дуже не вистачає повноцінного сайту видавництва «Веселка», котрий би не лише відображав сьогочасну діяльність єдиного в Україні національного видавництва, а й гідно представляв би ретроспективу книговидання для дітей у країні.

 

Ще однією ознакою часу є сайти книгарень і спеціалізовані інтернет-магазини. За малим винятком (книгарня «Є», «Арт-Вертеп») вони безликі, не містять відомостей про авторів, демонстраційних версій видань, рецензій тощо, бо господарі не спішать співпрацювати з письменниками та критиками, сподіваючись, що «народ і так купуватиме». Хоча той-таки «Арт-Вертеп» містить письменницькі сторінки (з дотичних до дитячого дискурсу – Андрія Кокотюхи, Любка Дереша).

 

Містить літературні сторінки з можливістю «виставлення» та «обговорення» текстів (зокрема й для дітей) фактична більшість так званих родинних («МамаТато», «Світ мам», «Киевский семейный портал» тощо) і «дитячих» («Малюк», «Соняшник») сайтів, а також фахові журналістські ресурси (на зразок першої соціальної мережі журналістів «ХайВей»). На жаль, вони рясніють сумішшю відверто графоманських текстів і невивірених відомостей. Є тематичні сторінки (зокрема, присвячені письменникам, ілюстраторам, видавцям) у «Вікіпедії». Та вони, здебільшого, теж потребують редагування, як і подібні матеріали на «педагогічних» сайтах (скажімо, «Українська література»).

 

Існує також чимало електронних бібліотек, наповнених випадковими книжками різного часу та якості, дібраними за принципом «я читав». Хоча серед них трапляються дуже симпатичні проекти, що містять достойні тексти та належно дібрану достовірну інформацію. Скажімо, «Читанка» (дитяча публічна онлайн-бібліотека) має не лише архів нині малопоширених книжок і часописів, а й колекцію ілюстрацій до дитячих видань 690 художників! Зразком живого модерного середовища, що не лише забезпечує доступ до текстів і відомостей, а й підтримує жвавий діалог із користувачем, є «Читальня Слоника Дзвоника». Гарно заявили себе вузькоспеціалізовані тематичні сайти «Весела абетка», «Загадки» та «Українська казка».

 

Варто згадати також електронні версії періодичних видань, зокрема адресовані дітям. Порівняно з паперовими, вони дають змогу безпосередньої участі читача в обговоренні і творенні матеріалів, інколи доповнені інтерактивними конкурсами тощо. Серед кращих – сайт «Країна ангелят», що відображає часописи «Ангелятко» та «Крилаті», сайти «Пізнайка» та «Казкового вечора», «Острів знань». Живим залишається сайт «Соняшника», де розміщено всі номери нині закритого однойменного видання. На жаль, «старожили» ринку – «Малятко» й «Барвінок» – не сподобилися навіть на власну сторіночку чи блог.

 

На цікаві знахідки можна наштовхнутися серед блогів, частина з яких місить рецензії щиро залюблених у дитячу літературу людей, котрі пишуть про книжки, куплені для власних дітей (на момент заснування «спільноти блогів про культуру» «СУМНО» там з’являлося одна-дві рецензії на дитячі видання на рік, а нині їх – три-чотири на місяць!). Серед блогерів зустрічаються не лише традиційні автори, котрі розміщують уже публіковані рецензії, а й доволі оригінальні типи, як-от «шпигун культурного фронту» «Олесик 007», чиї стилізовані під дитячий текст провокаційні зауваження викликають то обурення, а то захоплення. Окремі блоги є авторськими книгозбірнями, супроводжуваними суб’єктивними роздумами про ті чи інші тексти: скажімо, блог «Книженя. Дитячі книги для дітей і дорослих» Марії Семенченко, «Книги для дітей і підлітків» (авторка – melle), «Всі мрії» Жені Пірог (Гладкової) чи православно зорієнтована «Книгогризка» Зої Жук.

 

Мають власні блоги й дитячі письменники: на гарному рівні підтримує «Дискурс» у «Живому журналі» Іван Андрусяк, заявлено блог Лесі Ворониної. Однак таких ресурсів неприпустимо мало, як і авторських сторінок (Галини Малик) і повноцінних сайтів дитячих письменників («Словограй» Ігоря Січовика, сайти Івана Андрусяка, Тамари Коломієць (призупинений), братів Капранових, персональна сторінка Наталки та Олександра Шевченків, Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів). Вони, на жаль, є здебільшого електронною добіркою творів автора, а не засобом самовираження чи спілкування з аудиторією. Крім того, часто такі сайти належать далеко не найвідомішим письменникам і містять слабкі тексти.

 

В останнє десятиліття відбулося також значне зміщення інтересу науковців у бік літератури для дітей, зокрема, у Львові засновано «Центр дослідження літератури для дітей і юнацтва», постійними стали представницькі тематичні наукові форуми у різних регіонах країни (Львів, Київ, Бердянськ, Тернопіль) тощо. Ці зміни позначилися в мережі створенням відповідних електронних ресурсів і появою низки вузькофахових інтернет-публікацій (скажімо, сторінки окремих дослідників, як-от Наталі Шевченко). Окремо хочеться сказати про появу найближчим часом у мережі Українського національного біографічного архіву (УНБА), над яким нині працює Інститут біографічних досліджень НБУВ спільно з Українським мовно-інформаційним фондом НАН України. Там міститимуться вивірені відомості про діячів у царині книговидання для дітей, а також вказівки, як саме і в яких мистецьких творах для дітей того чи іншого персонажа українського буття відображено.

 

Щодо критики, то пожвавлення її уваги до видань для дітей засвідчує не лише постійність публікацій у мистецьких виданнях, а й поява спеціалізованих електронних ресурсів. На початку року на знаному сайті «ЛітАкцент» відкрилася сторінка «Літачок», присвячена критиці та популяризації дитячої літератури, а на сайті Національної бібліотеки України для дітей – електронний ресурс «КЛЮЧ» («Краща література юним читачам»), задуманий як спільний для дітей і дорослих простір, покликаний активізувати увагу суспільства до дитячої книги як унікального соціокультурного явища і дати змогу кожному взяти участь у серйозній розмові про конкретні книги й долі дитячої книжки загалом. Водночас, увагу чималої кількості любителів і фахівців привернув авторський проект Марії Семенченко – електронний журнал про дитячу літературу та ілюстрацію «BOOKа».

 

Та якщо «Літачок» достойно втілює популяризаторську концепцію, на загал закладену в «ЛітАкценті», «BOOKа» розкриває суб’єктивний погляд свого засновника, то «КЛЮЧ» розгортається як багатовимірне тематичне середовище, єдине поле взаємодії науковця, критика, письменника та керівника дитячого читання з дитиною та її родиною. Насамперед він відкриває доступ до новинок книговидання для дітей в Україні, вміщуючи звернені до юних читачів широкі анотації, доповнені рецензією, адресованою «Дорослому читачеві», та «Додатковою інформацією». Також ресурс має розділи: «Забуті книжки» (цікаві, але призабуті твори українських авторів для дітей), «Знакові книги» (видання, що стали визначальними для української книги для дітей і культури загалом), «Слово письменникові» (роздуми дитячих письменників про специфіку та сучасний стан літератури для дітей, колег), «Під ключ» (книги, не варті уваги чи й небезпечні для дітей), «Наукові дослідження» (добірка суто наукових публікацій, малодоступних загалові) та «З погляду викладача» (роздуми та статті викладачів, які читають тематичні курси у вишах і школі, а також напрацювання керівників дитячого читання). Всі матеріали супроводжуються посиланнями на інші електронні ресурси, що дає змогу відчути багатоголосся поглядів і прочитань того чи іншого тексту. Є на «КЛЮЧі» й «Дискусійний клуб», що дає змогу у вільному режимі обговорювати проблеми та здобутки вітчизняного книговидання для дітей, анонсувати цікаві події. Розгортаючись, структура ресурсу поступово поєднує нині розпорошені напрацювання всіх тих, кому небайдужа доля книговидання для дітей в Україні, й робить здобутки кожного (письменника, ілюстратора, укладача, видавця, вченого тощо) надбанням усіх. Водночас, це доступний інструмент творення й поширення інформації про видання для дітей, оскільки у межах «КЛЮЧа» легко зорганізувати тематичний конкурс чи опитування, налагодити діалог із читачами (інтернет-конференції, віртуальні уроки тощо), презентувати книжку чи автора.

 

Нині книговидання для дітей в Україні, попри явну комерційну спроможність, залишається своєрідною «комірчиною під сходами» вітчизняної культури, де ніким не помічена невтомно трудиться на загальне благо незмінна Попелюшка сучлітпроцесу – література для дітей. Змінюються владні структури, покоління, «вектори» й «еліти», а ні доброї тітоньки-феї, ні принца на білому коні до неї так і не з’явилося. Гадаю, саме час лишити сподівання на диво та самостійно шукати виходу у великий світ, до людей і повноцінної успішної конкуренції зі «старшими сестрами». Щиро переконана, що саме «КЛЮЧ» відкриє нарешті двері роками «замкненої» для вільного суспільного діалогу «комірчини» й живі думки та бажання маленьких читачів і дорослих поціновувачів, учителів і керівників дитячого читання, письменників, критиків і науковців, ілюстраторів і видавців перетворять любу всім нам Попелюшку дитячої літератури на повноправну Королеву безмежного світу української духовності.

 

Наталія Марченко, кандидат історичних наук, книгознавець, критик, автор-координатор ресурсу «КЛЮЧ» Національної бібліотеки України для дітей

comments powered by Disqus