«Журналіст – громадянин країни Об’єктивності»

Фото: g1.dcdn.lt

2009 року Лінас Бальсіс залишив престижну роботу кореспондента у Брюсселі, щоб долучитися до виборчої кампанії кандидата в президенти Литви Далі Ґрибаускайте, а після її обрання стати прес-секретарем і головним радником глави держави. Чому? Каже, це було цікаво, він підтримував цього політика і сподівався змінити щось на краще в житті своєї країни. За два роки, коли їхні політичні погляди розійшлися, пан Бальсіс написав заяву про звільнення, зібрав речі й просто пішов. Каже, перестало бути цікаво, працювати ж через силу для нього неприйнятно.

Тепер 51-річний Лінас Бальсіс викладає журналістику та піар в університетах Вільнюса та Каунаса, займається громадською діяльністю, очолює Інститут зеленої політики, пише критичні статті з економічної тематики й готується балотуватися до парламенту. На запитання ж про свого наступника всміхається: «Його немає». Понад півроку президент Литви обходиться без прес-секретаря.

Брюссельський шок

В Україну екс-прес-секретар литовського президента приїхав на запрошення магістерської програми з журналістики Українського католицького університету. Мовного бар’єру між литовським гостем та студентами не виникло: Лінас Бальсіс розуміє українську, вільно говорить російською, англійською, французькою, знає й інші мови. Адже для роботи в Брюсселі знання мов дуже важливе. Втім, каже пан Бальсіс, навіть важливіше – розуміти суть європейських та євроатлантичних інституцій та вміти добувати в них інформацію.

У бельгійській столиці сконцентровано керівні органи Євросоюзу та НАТО. Коли журналіст, особливо непідготовлений, вперше потрапляє до столиці євробюрократії, він може пережити професійний і культурний шок. Незабаром він усвідомлює, що ті теми, які були такими важливими для аудиторії його рідної країни, тут геть не мають значення. Необхідне повне перепрофілювання: із бурхливих потоків інформації доводиться вчитися виловлювати саме те, що цікавить редакцію та аудиторію. «Адже журналістика – це мистецтво створення новин. Факти самі по собі – це лише факти, їх повно, але з однакових фактів різні журналісти творять різні новини, – пояснює пан Бальсіс. – Для журналіста-міжнародника дуже важливо не тільки знати та використовувати офіційні джерела інформації, а також мати власні, неофіційні, але й розуміти ті факти, які він отримує з тих чи інших джерел».

Близько 1500 кореспондентів найбільших світових медіа, постійно акредитовані в керівних європейських органах, чудово орієнтуються в тамтешньому розмаїтті доступних шляхів отримання новин. А от журналістів, які приїжджають до Брюсселя в пулі з політиками, їхні колеги, які живуть і працюють там постійно, жартівливо звуть «валізами». Мовляв, їх привезли, вони потупцяли на місці, щось зняли й поїхали.

Журналістська солідарність

Серед журналістів, які працюють у Брюсселі, дуже розвинена професійна солідарність. «Це тому, що між ними немає конкуренції, – припускає Лінас Бальсіс. – Хіба що між найбільшими новинними агенціями на зразок CNN або BBC. Кожен працює для своєї країни, тому змагатися немає сенсу. Зазвичай усі діляться даними, які вдалося роздобути, адже знають: сьогодні ти допоміг іншому, завтра інші допоможуть тобі. Якщо хтось із журналістів запізнився на чиюсь важливу заяву або спонтанний брифінг, він запитує в тих, кому пощастило більше: хто був, що казав? Допомагають не лише фактами й цитатами, але часом і відеоматеріалом». У Литві, – як, утім, і в Україні, – такої солідарності між журналістами немає.

Та є в журналістської самопомочі й зворотний бік: якщо хтось із журналістів спробує порушити умови off the record, колеги рішуче стануть на заваді. Завдяки «зливам», неформальним зустрічам із політиками, прес-секретарями та експертами журналіст може бути добре поінформованим про залаштункове життя європейських інституцій, а отже, його запитання до політиків будуть кваліфікованішими.

«Наші міністри часом уникали мене, бо знали про мою поінформованість», – розповідає Лінас Бальсіс. І наводить показовий приклад: якось литовський уряд оприлюднив одні показники інфляції в країні, а результати підрахунків ЄС виявились іншими, менш сприятливими. Від цих цифр, зокрема, залежало й те, чи приймуть Литву до зони євро. «Я все підрахував і дійшов висновку, що, на жаль, оприлюднені ЄС показники були ближчими до істини. Я кажу “на жаль”, бо я громадянин своєї країни і хочу, щоб Литву прийняли до зони євро. Але як журналіст я не громадянин своєї країни. Журналіст – громадянин країни Об’єктивності. Тому ми тоді зробили критичний репортаж…».

«Політики говорять те, що їм вигідно»

З політиками журналістові слід мати добрі стосунки, але дружити з ними не варто. Втім, і сваритися теж. Їх слід сприймати як джерела інформації. «З ким ти п’єш, про того погано не пишеш, тож журналісти найчастіше п’ють із іншими журналістами, – жартує литовський гість. – Політики говорять те, що їм вигідно, і правильно роблять. А чому вони повинні говорити те, що їм не вигідно? Це ваше завдання, ваша професія – відкопати правду».

Прес-секретарі – ті люди, які часом полегшують, а часом ускладнюють журналістам це завдання. «Як прес-секретар я можу перелічити вам сто способів, як говорити півгодини й нічого не сказати, – розповідає пан Бальсіс. – Повідомити погану новину так, щоб вона сприймалась як добра – це, мабуть, найголовніше мистецтво прес-секретаря».

До зміни професії Лінаса Бальсіса підштовхнула журналістська цікавість і віра в те, що в команді Далі Ґрибаускайте йому вдасться зробити свій внесок у перетворення країни. «Прес-секретар повинен бути однодумцем політика, якого він представляє», – наголошує гість. Треба дуже чітко розуміти позицію політика, адже одне з головних завдань, яке постійно доводиться виконувати прес-секретареві – пояснювати, що насправді мав на увазі і що хотів сказати його шеф.

Бути підготовленим краще за журналіста

Поєднання посад головного радника та прес-секретаря виявилося вигідним. «Якщо ти просто прес-секретар, то переказуєш чужі думки та рішення, але не береш участі в політичному процесі, – пояснює пан Бальсіс. – Коли ж ти сам виконуєш частину політичної роботи, тобі легко бути спікером». А ще, коли ти прес-секретар і радник в одній особі, ти весь час прив’язаний до політика і повинен усюди його супроводжувати. Адже поруч завжди має бути людина, яка може оперативно щось порадити. «Бували моменти, коли президент просто забувала слово, і я їй підказував. Коли ми з президентом проходили повз журналістів, вона питала мене: зупиняємося чи ні? Швидко! Вирішуй! І я повинен був вирішити», – розповідає Лінас Бальсіс.

Щоби приймати правильні рішення за умов цейтноту, треба бути підготовленим. Підготовка прес-секретаря повинна бути на порядок ґрунтовніша за журналістську. «Я маю знати журналістів, які збираються ставити запитання моєму президенту. Чи вони місцеві, чи зарубіжні, чи є серед них хтось із наших, литовських. Уявляти, які приблизно запитання вони можуть поставити, – розповідає гість. – Тому коли, наприклад, у президента була зустріч тет-а-тет, на яку мене не пускали, я йшов спілкуватися з журналістами. З кожним треба познайомитися, довідатися, що їх цікавить, як їхні справи, як сім’я, як діти…». За два роки роботи прес-секретарем у Лінаса Бальсіса не було конфліктів із журналістами.

На зустріч із зарубіжним колегою президент бере шпаргалку на півсторінки. Та за цим концентрованим текстом стоїть величезна робота й цілі томи обробленої інформації, адже це підказка, що допомагає політикові казати правильні речі. «До речі, в Саркозі не буває ніяких аркушиків – він усе тримає в голові. А Берлусконі взагалі може говорити годинами, він пам’ятає всі цифри. Берлусконі дуже цікавий. За вечерею може говорити, а потім, коли слово бере співрозмовник, раптом секунд на п’ятнадцять затуляє обличчя руками. Ми не знаємо, що з ним – чи йому стало зле, чи заснув… Виявляється, що він утомлюється, особливо ближче до вечора, і це його спосіб відпочити. Ці секунди він ніби дрімає. Коли ж виходить із цієї медитації, продовжує там, де зупинився», – згадує Лінас Бальсіс.

Президенти без мигалок

Загалом, логістика пересування президента – дуже складна праця. Все має бути узгоджено з поліцією, спецслужбами, охороною. Кортежі з мигалками та сиренами, перекритий на час проїзду політиків дорожній рух, як у Мінську чи Києві – це неповага до власних громадян і вияв радянської ментальності. В Брюсселі, на щастя, суворо регламентована кількість супроводу політиків. «Коли на саміт у Брюсселі приїжджають двадцять сім глав держав, ніхто не перекриває доріг. Адже довелося б перекрити все місто. Мінімальний кортеж супроводжує місцева поліція на мотоциклах. Єдиний випадок, коли перекривають вулицю, як в Україні чи Білорусі, – коли прилітає американський президент», – розповідає Лінас Бальсіс.

Працюючи з Далею Ґрибаускайте, Лінас Бальсіс познайомився з президентами багатьох держав. Україна – не виняток. На прохання порівняти попереднього та чинного президентів нашої країни гість замислюється: «Ющенко інтелігентніший, комунікабельніший. Він нас уважно слухав. А Янукович від початку поводився зверхньо, як великий начальник. Сидів із виразом обличчя “не треба мене вчити”. Янукович не був із нами відвертим».

Юрій Опока, студент магістерської програми з журналістики УКУ

Фото Олени Клименко

Інтерв’ю з Лінасом Бальсісом читайте незабаром на MediaSapiens.

comments powered by Disqus