Репортаж – розповідь про те, що відбулося насправді

Репортаж – розповідь про те, що відбулося насправді

00:00,
27 Грудня 2011
23520

Репортаж – розповідь про те, що відбулося насправді

00:00,
27 Грудня 2011
23520
Репортаж – розповідь про те, що відбулося насправді
Репортаж – розповідь про те, що відбулося насправді
Чому репортер не повинен бути байдужим, навіщо йому власний архів і чому зайві три крапки – у майстер-класі від польських журналістів Маріуша Щигела та Войцеха Тохмана.

За комунізму друковане слово слугувало для приховування правди. Якщо талановитий репортер хотів в офіційній пресі поділитися своїми спостереженнями, він шукав для цього складніших способів. Перехитрування влади започаткувало велику літературну гру.

Не можна було писати про саму систему, тож репортери описували долі окремих людей. Не можна було писати загально, тож писали про деталі. Не можна було писати про те, що видно в дзеркалі, тож описували те, що видно в уламку дзеркала.

«Репортаж називали мистецтвом, яке дозволяє побачити в краплі води море», – написав Адам Міхнік. Читач знав, що в банальних надзвичайно моральних картинах приховано істотний діагноз системи. Після 1989 року, коли вже можна було писати про все, здавалося, що репортаж зникне. Що витіснить його так звана чиста інформація. Один із талановитих репортерів перестав писати взагалі, бо – як переконував – «історія після обвалу комунізму набрала такого поспіху, що репортаж, властиво літературний, здається, не встигатиме за подіями». Немає нічого більш помилкового.

Репортаж змінився. І далеко не тому, що впав комунізм. Добрий репортер здатний написати текст одразу після повернення з події. Але сьогодні справжні репортери віддають першість своїм колегам кореспондетам. Час оперативного газетного репортажу закінчився. Про це казав Ришард Капусцінський. Не можемо конкурувати з радіо, телетрансляціями, з інтернетом, і навіть із «блискавками» на перших шпальтах газет. Розвиток електронних ЗМІ змінив роботу репортера і змінив репортаж.

Новина досі дає нам тему, але сьогодні в репортажі важливішим є те, чого в новині вже немає.

Сьогодні репортаж не може бути лише простим звітом. Для чого писати через декілька днів після події про щось, що наші читачі вже десь читали, чули по радіо, бачили по телебаченню? Репортаж повинен сягнути туди, куди не досягне мікрофон і камера кореспондента – під поверхню події. Він має бути зануреним в особисті емоції та рефлексії автора. В репортажі світ пахне, смакує, є прохолодним або гарячим, світлим або темним. Побуджує спокій, ненависть або страх.

Коли хочемо близько пізнати нашого героя, то не можемо їхати колективно. Не можемо його бачити і слухати колективно. Світ нюхати колективно не вдасться, смакувати колективно, боятися колективно – теж ні. Писати теж можна тільки двома руками. Репортаж є жанром авторським: особистим, індивідуальним, камеральним, приватним. На нашу думку, хорошого репортажу зробити колективно не вдасться. Деколи його вдається зробити удвох, але репортаж, написаний кількома авторами – газети інколи так роблять, – зазвичай виходить блідим і є швидше видом рапорту, ніж репортажу. За текст, написаний колективно, ніхто не несе відповідальності.

«Це неминуча драма нашої професії: перманентна самотність, – казав колись Рішард Капусцінський до свого колеги Войцеха Гєлжинського. – Їдеш кудись у світ, ганяєш цілий день, живеш у жахливій напрузі, потім повертаєшся до готелю і залишаєшся сам, не маєшіз ким поділитися своїми думками, сумнівами, переживаннями. Майстерність життя в самотності, освоєння самотності є найскладнішою річчю».

Добрий репортер віддається своїй праці цілком, бо репортаж мусить випалити автора, витягнути з нього всю енергію. Тоді є шанс, що текст буде чогось вартим. Репортаж не можна писати малим коштом, без сильного заанґажування, на півцвяшка. Коли репортер готується до теми і коли займається своїм героєм, нічого іншого його не має хвилювати: тільки він і їхня справа. Цей стан абсолютного занурення в роботу сприяє репортажу.

Тема

Приходить лист: «Рятуйте мою дитину».

Телефонує редактор: «З досліджень виникає, що поляки визнають Івана Павла ІІ за особу Святої Трійці».

Знаходимо на звалищі списаний зошит, а в ньому перше речення: «Коли з ним познайомилась, була найщасливішою особою на земній кулі», і останнє: «Краще б ніколи про нього знала, хай би його пекло забрало».

Телефонує знайома: «Сестра розповіла, що садівник під Млавою тримає дві невільниці з України».

Чуємо в телевізійних новинах: «Три мільйони поляків заробляють забагато, щоб отримувати субсидії, але замало, щоби взяти кредит».

Читаємо в пресі: «Автобус зі старшокласниками по дорозі до ікони Матері Божої в Ченстохові зіткнувся з вантажівкою».

Деколи, маючи справу з якоюсь інформацією в газеті, телевізійним кадром, вирішуємо про це написати.

Чому?

Бо цей кадр поставив нам запитання, але не дав на нього відповіді.

Проблема в тому, щоби це питання вловити.

Один із нас написав про матір загиблої в горах гімалаїстки Ванди Руткевич, коли побачив про неї фільм, який тільки ковзав по поверхні; про здеформованого хворобою хлопця дізнався з інтерв’ю, яке дала телебаченню його прийомна мати, але патологічно бридкого обличчя хлопця не показали; про справу Ґжеґожа Пшемика читав різні тексти багатьох авторів, але усі вмудрялися щось пропустити; про смерть культового журналіста Томаша Бексінського читав у всіх музичних журналах, але не знав, що привело його до самогубства. (Спираємося на власний досвід і тексти не тому, що вважаємо їх за єдині й зразкові, а тому, що знаємо їх найкраще і вони нам найближчі).

Часом зачіпаємо теми, які були гучними, але не бачимо в цьому загрози. Проте мусимо бути впевненими, що розкажемо їх по-своєму. Що не повторимо тільки того, що вже публічно роповідали. Часто виявляється, що журналісти, які писали раніше на певну тему, не перевірили основних фактів, були мало вникливими чи не помітили якоїсь особливої аури довкола теми. Бо репортер не може тільки прийти і д і з н а т и с я, репортер мусить також зануритися. На це ніхто сьогодні не має часу. Репортер мусить його мати.

Інколи джерелом теми може бути жарт. Пьотр Ліпінський, коли написав у Gazecie Wyborczej репортаж про Юзефа Циранкевіча, а потім про маршалка Ролі-Жимєрського, згадав собі жарт, який характеризував кар’єри трьох видатних осіб Народної Польщі: «Циранкевіч – від фраєра до прем’єра, Жимєрський – від газової маски до маршалківської ласки, Бєрут – від конфідента до президента». Автор зрозумів, що описав уже дві постаті з анекдоту і залишилася йому ще одна. Вирішив тоді дослідити, чи твердження, що президент Бєрут був конфідентом або ж співробітником НКВД, спирається на якісь факти. Так з’явилась ідея репортажу, якого репортер початково не збирався писати, але який після написання став одним із найдовших репортерських циклів, а потім ще й книжкою.

Спочатку

На роботу потребуємо часу. В першу чергу, щоб приготуватися до теми. Перечитати про те, що будемо дізнаватися – найкраще все, що до цього моменту з’явилося: книжки, газетні тексти, інші документи. Аби розуміти, що ми своїм новим текстом додамо до теми. В чому будемо іншими. Чи є сенс, щоб ми входили в цю тему?

Бо «інколи людині здається, що дійшов ув подорожі до якогось відкриття, – казав Капусцінський. – Однак під час вивчення виявляється, що на цю думку хтось натрапляв уже раніше! І потім треба піти в іншому напрямку, аби не повторюватися, не писати банальностей».

Завдяки чужим текстам набирєшся певності, що твій текст не буде передбачуваним та очевидним. Очевидність є джерелом нудьги.

Із героєм

Потім (після прочитання) їдемо в подорож: щоб розмовляти з людьми, супроводжувати їх, слухати, оглядати їхній світ, смакувати, вдихати, пережити те, що й вони переживають. Наблизитися до їхньої біди, до їхнього горя, старатися його зрозуміти.

Жодних хілтонів, мерріотів, натомість дешеві готельчики, бідні помешкання, хатини. Там маємо спати. Якщо довкола є інші журналісти – мусимо втікати від них подалі, щоб не займатися стадною журналістикою. Нам це ніяк не допоможе, радше зашкодить. Тому що контакт з іншою людиною вимагає тиші та часу. Тоді маємо шанс здобути її довіру та зрозуміти її.

Треба бути собою, нічого не вдавати, оскільки герой завжди це відчує.

Якщо щось нас зворушує, не приховуймо цього. Але репортер не може бути більше зворушеним, ніж його співрозмовник. Якщо співрозмовник не плаче, то репортер тим більше не може плакати. Було би щось у цьому недоречне. Один із нас працював протягом багатьох років у Боснії. Не раз і не два ставав над братською могилою разом із матерями, які шукали кістки своїх убитих синів. І треба було гамувати емоційні реакції. Бо це їхнє горе. Тих матерів. Вони там стояли і мали кам’яні обличчя. То була їхня трагедія.

Можна однак на цю ситуацію дивитися дещо по-іншому: герой живе зі своїм горем певний час. Його біль скам’янів. А на нас він падає раптово. І тоді важко стримувати емоції. Можливо, наш плач, який свідчить про наше співчуття героєві, наблизить нас до нього і покаже йому, як сильно ми є з ним.

Людина, з якою розмовляємо, швидко орієнтується, чи маємо відносно неї чесні наміри, чи справді намагаємося її зрозуміти й відчути те, що й вона відчуває. Словом, бачимо ми в ній тільки тему чи, перш за все, людину.

Це той момент, коли співрозмовник вирішує – часто на підсвідомому рівні – чи можлива подальша щира розмова з репортером. Чи буде ця розмова з журналістом, який прагне крові, чи з іншою людиною, яка хоче щось зрозуміти. Автор, який цього не розуміє, швидко зникне. Люди не хотітимуть із ним щиро розмовляти. Його тексти будуть слабкими, дерев’яними.

Питати, аби не боліло.

Питати, аби боліло.

Це дві школи. Кожен питає на власну відповідальність.

Одне з правил каже, що найважчі питання треба залишати на кінець. Коли співрозмовника роздратує складне питання, і він захоче завершити розмову, ми вже матимемо більшість матеріалу.

Найкраще було би питати прямо. Однак часом краще поставити складне запитання так, щоби наш герой мав відчуття безпеки, не почувався атакованим і міг уникнути обов’язкової відповіді.

Коли важкохворий на рак співрозмовник каже нам, що написав своїм близьким листа, який мають отримати після його смерті, не мусимо робити ґвалту й питати: «А що в цьому листі?». Можемо сказати самому собі, вголос замислитися: «Цікаво, а що би я написав в останньому листі?» Тоді співрозмовник, може, поведеться на виклик, але не зобов’язаний цього робити. Оскільки запитання не стосуватиметься особисто його, він не почуватиметься приставленим до стінки. (З нашого досвіду випливає, що найчастіше на виклик реагують і розповідають про свого листа.)

Але якщо відповідь на запитання про передсмертний лист має тільки заспокоїти нашу (читачів) цікавість і нічого більше – не пишімо того репортажу.

Інколи треба помовчати.

У зґвалтованої в Боснії жінки не можна запитувати, як виглядав ґвалтівник.

У матері, дітей якої вбито на війні, не треба запитувати про їхній день народження. Але можна і треба питати про все інше: які діти були, чим бавились і як навчалися. Мертві діти мають бути майже присутніми між репортером та матір’ю, яка їх оплакує. Треба їй нагадати. Треба так розмовляти, аби вони там були. І тоді матір буде про них розповідати зі своєрідною втіхою.

Диктофон практично завжди знічує співрозмовника. Краще від нього відмовитися. Ще й тому, що запис розмови позбавляє репортера першої селекції матеріалу. Коли репортер нотує, він одразу може відкинути інформацію, яка видається йому неістотною для тексту. Може теж – чого співрозмовник не зауважить – записати, який образ висить на стіні або про яку важливу деталь повинен пам’ятати при написанні.

Записувати на диктофон можна політиків, якщо вони нам для чогось у репортажі потрібні, а також щоби мати доказ, якщо б вони відмовлялися від своїх слів.

Із занотовуванням теж пропонуємо бути обережним.

Нотуймо, коли сидимо з нашим героєм за столом і п’ємо каву. Спочатку витягуємо зошит і кладемо на столі, не записуємо відразу. Коли виникає якесь прізвище, число – тоді занотовуємо. І відкладаємо записник. Коли знову постає якась конкретика, яку треба занотувати, беремо записник знову. Й тоді вже його не відкладаємо на стіл, а сміливо нотуємо.

Коли ж герой виводить нас на вулицю, щоби кудись відвести, щось нам показати, не нотуймо ідучи. Це створює ненатуральну і смішну ситуацію, ускладнює спонтанну розмову. Те, що почули, а не занотували, потрібно записати відразу після прощання з героєм. Якщо ми про щось забудемо – значить, це не було важливим і не слід шкодувати.

Щоби перевірити зібраний матеріал, можна спитати співрозмовника: «Хто ще це бачив? Хто може підтвердити те, що ви розказуєте?» – і піти до цієї особи.

Але щоб співрозмовник не почувався незручно через те, що репортер сумнівається в його правдивості, можна сказати (що й буде правдою): «Йдеться про те, щоби хтось додав ще якихось цікавих деталей».

Інколи не вдається перевірити матеріал, тоді буде безпечніше зацитувати співрозмовника від першої особи. Нехай говорить герой. Читач одразу матиме чіткий сигнал: це версія того, хто про це розповідає.

Документація

Власний архів. Один із нас має зошит, який називає «горищем». Там є стружка – непотрібні думки і розповіді, які колись можуть стати в нагоді. «Горище» стосується Чехії й автор завжди його бере зі собою в поїздку до цієї країни. Коли знаходить у чеських ЗМІ якусь цікаву розповідь (особливо якщо це стосується життя в колишній Чехословаччині), записує найцікавіше речення, з приміткою, хто це сказав, коли і де. Траплялося так, що людина, про яку почули випадково, ставала головним інформатором у певній темі.

Власний архів – це також газетні вирізки. Інколи в чужому тексті можна знайти тільки одне слово, після якого в нашій голові утвориться цілий океан асоціацій та можливостей.

Репортер Капусцінський не міг жити без вирізок на теми, які його цікавили. Восени 1999 року в його дерев’яному стелажі посеред кабінету, де зберігав газетні вирізки, були такі тематичні теки:

Сілезія,

Налечув,

Життєпис,

Росія,

Австралія,

Футбол,

Сумління,

Іслам,

Бідність,

Кінець століття,

Мозок,

Постмодернізм,

Націоналізм,

Диявол.

Якщо описуємо когось, хто брав участь у певних історичних подіях або чиє життя хочемо вставити в історичний контекст, маємо знайти книжки, в яких ідеться про цікавий нам період. Наприклад якщо хтось розповідає нам про окупацію, варто знати, що дуже детальну «Хроніку років війни й окупації» день за днем записував Людвіг Ландау; завдяки його запискам достеменно знаємо, наприклад, які повідомлення транслювали у Варшаві німецькі гучномовці (змісту повідомлень не нотували навіть німці. Записки Ландау сьогодні є, ймовірно, єдиним джерелом). Найкраще питати істориків, що варто перечитати про тему, яка нас цікавить.

Форма

Форма є важливою. Аби читача утримати, треба знайти найліпшу форму. Як каже Ганна Краль, наприклад сум, позбавлений форми, є безсоромним.

Тепер треба називати справи своїми іменами, а не гратись у тонкі описи світу. Сьогодні в репортажі не мусимо вже писати між рядків. Треба вживати потужніших барв, грубших, відважніших контурів, гучніших звуків. Бо надмір інформації про людське горе є настільки великим, що це горе знецінюється. Бачимо кров по телебаченню і нас це не хвилює. П’ємо чай, їмо вечерю. Отже, треба писати так, щоб читач втратив апетит. Щоб йому заболіло, щоб він почув страх, холод або сморід. Щоб забруднився, поблював або поплакав з безпорадності. Добре було б, якби читач хоч на хвилину ввійшов у шкуру героя. Щоби здригнувся і подумав: зі мною це теж може статися.

Важливою є структура тексту, композиція. Перш як почати писати, робимо собі план (такий, якого нас учили в школі – план побудови тексту).

Як має виглядати зачин, як наступні частини, як кульмінація. Яка інформація з’явиться спочатку і за яких умов, яка потім.

Чи витримає читач? Чи не знудимо його?

Те, що має бути написано в інформаційній частині, а є нудним, краще не ставити на початок, оскільки читач піде після перших речень. Те, що важке, краще приховати десь усередині тексту і подати легко розмитим, пронизаним якимось анекдотом, а не в одному компактному, монолітному абзаці. Ми називаємо це «випусканням повітря».

Інколи форма може залежати від ідеї тексту. Треба знати, чому про щось пишеш, бо це впливає на те, як матеріал виглядатиме, який матиме розмах, чи буде скромною оповідкою, чи великою фрескою.

Часто репортер до фактів, які хоче описати, додає якусь власну ідею. Основну думку, яка зорганізує йому тему. Рефлексію – інколи одним реченням, інколи невисловлену буквально в тексті – але таку, яка ушляхетнює факти і надає їм значення.

Описуємо історію десяти осіб, які в цьому році скаржилися на щось до Управління представника громадянських прав. Може, в нас вийде Збірка цікавих випадків або Каталог скарг. У найкращому випадку – якщо наш редактор має талант і зуміє так це назвати – Рейтинг кривд. Однак якщо скажемо собі, що це буде репортаж про Кривду польську – точно зберемо матеріал по-іншому й інакше напишемо текст. Якщо після збору матеріалу дізнаємося, що поляків кривдить практично все – напишемо його ще інакше. Якщо відкриємо, що це розповідь про те, що в Польщі тільки кривда є морально виправданою і тільки скривджені не винні ні в чому – це буде ще інший текст.

Коли нашими керівниками були Ганна Краль та Малгожата Шейнерт, часто після самостійних роздумів про суть репортажу обдумували разом – про що буде ця розповідь.

Але не можна підходити до теми з наперед готовою тезою. Маємо право хіба що з гіпотезою.

Початок

Початок мусить зацікавити, але не повинен одразу розповісти про все. Часом перша частина є як потиск: «Шлюбіце – це криваве та злодійське місто» (Влодзімєж Новак, «Адам з Евкою жили у раю»).

Інколи через хвилину є непоспішною, зовсім банальною розповіддю: «Того дня, як завжди, Зенон К. вийшов із будинку вранці. Покрутився по ринку Рожицького. Потім постояв на Торговій. З неба падав сніг. Повз сунуло життя: люди серйозні та радісні, самотні або парами, деякі пари тримались за руки, інші сміялися. Він не пасував до цього місця. Сів у автобус і поїхав до похоронного бюро. Угода на його похорон була вже готова». (Ірена Моравська, «Покій для чужоземця»).

На початку можна поставити на факт і почати з основного: «Понад сорок років влада обіцяє мешканцям села Мисцова, що на його місці з’явиться озеро», – але багато читачів цією інформацією обмежиться, бо зрозуміє, що решту історії може собі уявити.

Можна почати інакше: «Ядвіга Новак із села Мисцова 40 років живе на вулкані», – але метафора вулкану як відповідника життєвої ситуації героїв вже є заїждженою.

Можна сказати ще інакше: «Ядвіга Новак каже, що 40 років є жінкою в ліквідації».

Але має бути дві умови, за яких перше речення може саме так звучати:

а) Ядвіга Новак мусить саме так сказати;

б) ми мусимо мати слух, щоб нам вдалося це почути.

Репортаж має затягувати. Кожен наступний абзац має бути несподіванкою.

Якщо не маємо чим здивувати читача, облишмо писати репортаж. Напишімо газетну замітку – їм належить право занотовувати очевидні речі.

Особлива деталь

У репортажі важливою є особлива деталь. Вона будує текст, є його основним полотном. Особлива деталь є міркою людини, допомагає їй запам’ятати історію. Особлива деталь привертає увагу читача.

Узагальнення – це вбивці репортажу. Щоби зрозуміти, якою важливою є деталь, достатньо перечитати речення, які розповідають про ту саму ситуацію:

1. Познайомилися на роботі.

2. Познайомилися на фабриці.

3. Познайомились у фортепіанному цеху, де працювали в одному відділі.

4. Познайомилися під час полірування клавіш.

Третє речення – це потрібна інформація, однак без витонченості. Четверте речення власне має ту деталь, яка притягує. Містить образну інформацію. До нього, звісно, треба додати, що історія відбувалася на фабриці фортепіано.

Одне враження справляє речення, що комуністичний режим заборонив відомій письменниці писати і примусив її працювати на м’ясокомбінаті, а інше – що примусив четвертувати курей.

Автор мусить знати, чому пише: «Цілувались під кіоском», а чому: «Цілувалися біля кіоску з цибулею».

Проте не можна переборщити з кількістю деталей. Читач, якщо з початку тексту має справу з деталями, несвідомо намагається їх запам’ятати. Бо підсвідомо вважає, що вони йому будуть потрібні під час читання. Думає, що репортер дає надмір деталей з певною ціллю. Якщо тої цілі нема, якщо репортер не знає, для чого вставив аж стільки деталей (а безпорадність автора в господарюванні над матеріалом легко відчути), читач знеохотиться і може відкинути текст.

Деталі – так. Але найважливіші. Найнесподіваніші. Вони мають радше просочуватися, аніж бути вилитими. У найкращих деталях буває метафора.

Ришард Капусцінський в «Імперії» (зазирни! Розділ «Транссибірська, 58») розповідає про пересипання крупи митниками із Забайкалля. Про дріб’язковий контроль кожної зернини, що перевозять через радянський кордон.

Зернятко крупи як метафора тоталітарної держави.

На питання, що потрібно для написання доброго репортажу, можна відповісти, що слуху, вміння поєднувати факти, доброї пам’яті, великої працьовитості, але перш за все – як повторює Ганна Краль – організму, який може виробляти співчуття.

Кульмінація

Один із нас написав репортаж про чеського філософа Егона Бонді, який заснув із цигаркою і згорів разом із ліжком. Найбільше чеське інтернет-видання написало про подробиці смерті та про те, що філософ був альтерглобалістом, не мав телевізора, мобільного і стаціонарного телефону, нехтував благами цивілізації та споживацтвом. Під тією заміткою-некролом комп’ютерна система автоматично вмістила посилання: «Ліжка онлайн», «Чудовий вибір ліжок», «Шукаєш ліжка або матраси?». І це була найкраща кульмінація репортажу.

Кульмінація є чимось, що надає текстові сьоме дно (так ми говоримо 20 років, відколи є журналістами). Добра кульмінація повинна на хвилину змусити читача завмерти.

Коли бідний перечитає останнє речення тексту (цитуємо когось, не пам’ятаємо кого), мусить думати про гроші, а спраглий – про воду.

Ось приклади кульмінацій трьох різних репортажів одного з нас:

«Не ходить до місцевого костелу. Боїться, що сяде біля вбивці. Скаже йому: доброго дня. На знак миру потисне йому долоню».

«Залишили собі кістку того пана, є в наших музейних колекціях. Може, комусь вона ще буде потрібна».

«Затримка серцебиття. Кінець. Тиха ніч».

Етика. Емоції. Суб’єктивізм

«Важливо зберігати здатність до переживання, аби існували речі, які можуть тебе здивувати, викликати шок. Важливо, аби не дійняла тебе страшна хвороба – байдужість», – занотував Ришард Капусцінський. Він відкрито писав про своє виснаження, біль, страх, про те, як йому холодно (гаряче) або як він дивиться в очі смерті.

Капусцінський казав, що репортер мусить бути людиною. Можна це викласти дещо по-іншому: репортер, по-перше, має бути людиною, а по-друге – людиною конкретної професії. Буває так, що це між собою конфліктує. Репортер інколи багато знає і хоче все написати, але, як людина, чує власний голос: зупинися, цієї інформації не давай до тексту, бо вб’єш цим свого героя.

Писати так, щоб не нашкодити. Весь секрет справжнього вартісного репортажу полягає у тому, що репортер не є диктофоном. Репортер збирає факти, зберігає кольори, враження, смаки, запахи, але перш за все емоції: людський страх, неспокій, жаль, лють, огиду. І людські сумніви. Цим усім репортер заповнює порожній простір, який має в собі саме для справи, про яку має писати. Тоді він теж має шанси на власні інтимні емоції: на особисте співчуття, неспокій, страх.

Емоції репортера, якщо вони не перетворюються на екзальтацію, можуть прислужитися текстові, дати йому необхідну напруженість. Це все, що репортер збирав разом і за чим спостерігав, врешті дозріває. Інколи це триває довго. Репортаж робиться протягом місяця або цілого року. Буває, що й довше. Це залежить від масштабу теми та об’єктивних труднощів. І лише коли справа в репортерові дозріє, те, що він пізнав, обдумав та пережив, пропонує читачеві.

Великі драми мусимо представляти стримано – це основне правило доброго писання.

Екзальтувати та виливати емоції може в тексті наш герой, але не ми.

Якщо пишемо про незвичайну історію двохсот польських дітей, викрадених гітлерівцями для розмноження арійської раси, які ніколи не повернулися до своїх родин, а нам вдалося кількох з них, через шістдесят років після війни, знайти – подумаймо, чи справді хочемо вжити в цьому тексті прикметника «незвичайний».

Якщо дехто з цих людей не хоче з нами розмовляти, то не пишімо, що «хоче, аби над їхньою пам’яттю лягла найважча плита, аби рана перестала кровоточити і спогади більше ніколи не проникали до свідомості» (оригінальна цитата). Напишімо, що перед нами грюкнули дверима. Або попросили доглядача, щоб сказав, що вони тут більше не живуть.

Читач витягне для себе власні висновки з поведінки наших героїв.

Літературна цінність Біблії – як стверджував Ісаак Сінґер – полягає в тому, що вона розповідає про те, що люди робили, а не про що думали.

«Слухаючи про їх воєнні поневіряння, нависаєш над прірвою страху і жахіття, голоду та насильства» (оригінальна цитата). Читач завдяки нашій розповіді має відчути, що нависає над «прірвою жахіть», не маємо йому говорити, які почуття він мусить мати. Читач теж розумний.

Не пишімо також, що «життя кожного з них є неймовірною розповіддю, яка не поміститься у крихітному форматі газеті» (оригінальна цитата), оскільки ми своєю розповіддю маємо доводити, що вона є неймовірною. Таке визначення має народитись у голові читача, а не в описі нашого репортажу.

А якщо чиєсь життя не вміщається у «крихітному форматі газети»? Тоді ми не вміємо для цієї газети писати.

Ще про екзальтацію.Якомога менше трьох крапок!

У винятковому обґрунтованому випадку – у кінці речення. Коли хочемо стишити голос.

Три крапки в середині речення – це якби ми зітхали і переривали нашу розповідь якимось ах-ох.

Збігнєв Р. помер два роки тому, на що він має… відповідні документи.

Збігнєв Р. помер два роки тому, на що він має відповідні документи.

Показує своє… свідоцтво про смерть.

Показує своє свідоцтво про смерть.

Три крапки в середині речення – це так, ніби ми кричимо: «Увага! Зараз несподіване закінчення!».

Три крапки в середині речення виявляють наш літературний смак.

Писання – це холодна точність. Кожне слово мусить бути зваженим без жодних почуттів, кожне слід вжити свідомо.

Немає об’єктивного репортажу. Репортаж мусить бути суб’єктивним.

Коли Gazeta Wyborcza восени 1992 року закінчила друк розділів «Імперії», репортери газети зустрілися з Ришардом Капусцінським у його кабінеті, очікуючи, що дізнаються про залаштунки цієї подорожі. Автор захотів почути коментарі про майбутню книжку. Не всі погоджувались із його баченням колишнього СРСР, наводили приклади, аби довести тези, абсолютно протилежні до тих, які представив письменник.

«Це правда, – підтакував ввічливо Капусцінський. – Маєте рацію, – погоджувався. – Але я Росію бачу так, як написав», – додавав люб’язно, пояснюючи, що в цій професії не існує нічого важливішого, ніж суб’єктивне сприйняття. «Імперія» це особистий звіт із подорожі.

Ернест Хемінґуей у репортажі «Лист із Куби» пише, що жодну історію (в науковому розумінні) не написано чесно. Тож репортаж ніколи не буде фотографічним записом фактів, завжди буде суб’єктивним.

Додамо: але потрібно писати його чесно.

Автори: Маріуш Щигел, Войцех Тохман

Текст перекладено з хрестоматійного видання для молодих журналістів Biblia dziennikarstwa (Znak, 2010) за редакцією Анджея Сквожа та Анджея Нізьолка, у якій зібрано практичні поради щодо професії від найбільш авторитетних та професійних журналістів Польщі.

Переклад: Тарас Назарук

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: FotoTips.ru
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду