«Покоління протесту». 25 років потому

Фото: cossackland.org.ua

«Покоління протесту. 25 років потому. Чого можна в нього навчитися?» – таку назву мав вечір-дискусія, що відбувся 23 січня в Києві. Під поколінням протесту мається на увазі об’єднання національно свідомої молоді кінця 80-х – початку 90-х рр. У першу чергу це українські журналісти, своєрідним маніфестом для яких став текст Олександра Кривенка «Маргінальна моя Україна». Привід для такої зустрічі – знакові дати, що будуть незабаром: у травні виповниться 50 років від дня народження Олександра Кривенка, а в квітні – 10 років від дня його смерті. Як відомо, нещодавно була ще одна сумна річниця – 10 років із дня загибелі відомого журналіста й дисидента Сергія Набоки.

У камерній атмосфері в стінах музею Тараса Шевченка зібрались українські журналісти й публіцисти, в тому числі ті, хто працював свого часу з Кривенком у «Post-Поступі» – це Володимир Павлів, Дмитро Стус, Тарас Кузьмов, Ігор Ткаленко, Вахтанг Кіпіані, Володимир Мостовий, Ігор Слісаренко та інші. На зустрічі продемонстрували «Антологію публікацій з газети “Post-Поступ” за 1991–1994 роки». Це фактично останній проект Олександра Кривенка, завершений ним незадовго до смерті, сюди він відбирав найкращі, на його думку, статті з газети. Наприкінці антології – перелік журналістів, редакторів, які брали участь у створенні видання.

«Це умовне покоління протесту, яке виступало проти радянської, комуністичної дійсності, пізніше проти посткомуністичної і виразником цього середовища був “Post-Поступ”, – зазначив Володимир Павлів. – Це покоління, яке не хотіло жити за сценарієм, підготовленим для нас радянською владою… “Post-Поступ” було явищем скоріше суспільним, ніж журналістським. Половина працівників не мали журналістської освіти, і сьогодні Комісія з журналістської етики нас би лінчувала за дві третини текстів».

Володимир Павлів

Головне питання, яке обговорювали учасники дискусії – чи може в сучасних умовах у журналістиці сформуватися таке середовище, яке можна було б порівняти за впливом із генерацією «Рost-Поступу»? Одна з проблем сучасної студентської молоді – брак знань про попередні покоління журналістів, вважає Дмитро Стус: «Сучасні діти опинились у ситуації табула раси. У нас всіх прізвище, наприклад, Набоки викликає певні асоціації. Якщо ж прийти на перший, другий, п’ятий курс журналістики і назвати такі прізвища, як Набока чи Кривенко – ніяких асоціацій і уявлень, хто це, взагалі немає».

Цю ж думку підтримав Володимир Павлів: «Пишу на дошці імена таких постатей, а журналісти не мають зеленого поняття, хто це. Як ви можете опановувати професію, якщо не знаєте, хто був до вас за останні років 20?».

Але навряд чи можна звинувачувати самих студентів у тому, що вони мало читають чи не займаються самоосвітою. Адже, наприклад, на парах «Історії журналістики» в Інституті журналістики акцент робиться на журналах ХІХ – початку ХХ століття, а якраз новітня історія не згадується. Тому не дивно, що в студентів – і молодших, і старших курсів – буде більше знань про Франка і Грушевського, «Основу» чи «Киевскую старину», а не про Олександра Кривенка і «Post-Поступ».

Вахтанг Кіпіані, головний редактор «Історичної правди», навів приклад зі свого досвіду викладання – він регулярно приносить студентам зразки старих газет за 1986–1991 рр., таких як «Поступ» чи «Голос відродження». На його думку, розповідати потрібно не про стилі чи жанри цих видань, а про редакторів – хто були люди, які безпосередньо робили такі газети. Крім того, Вахтанг Кіпіані закликає самих журналістів час від часу, бодай раз на рік, писати статті про такі постаті як Олександр Кривенко, Володимир Панкеєв, Сергій Набока. «Цього року буде 50 років від дня народження Кривенка, і є ідея зробити на “Історичній правді” сторінку, присвячену “Поступу” та Олександру Кривенку – відсканувати газети, зібрати матеріали тих часів», – сказав Вахтанг Кіпіані.

Вахтанг Кіпіані

Учасники зустрічі також із ностальгією згадували романтику «покоління протесту» – як самі розносили газети, як збиралися на квартирах та у кав’ярнях, причому вся організація й пошук однодумців відбувався без мобільного телефону чи соціальних мереж. «Це було покоління дії, а не покоління декларацій, – вважає Володимир Павлів. – Тобто будь-яка дія була пов’язана з фізичним вчинком: щоб видати газету або організувати акцію протесту, треба було самому вийти на вулицю. Вже відомий жарт:  якби сьогодні була Помаранчева революція,  то 200 людей було б на майдані, а 200 тис. у Facebook сиділи б і лайкали. Якщо щось має змінитися, то нічого не зміниться через Facebook, – тільки через дії».

Як вважає Вахтанг Кіпіані, звинувачувати молоде покоління в тому, що воно байдуже і не може бути протестним – несправедливо: «У них просто немає мети. В нас вона була. Якщо вони сформулюють кращу мету, то можуть бути протестантами і досить успішними. Наприклад, як стали доволі успішними протестантами люди, що об’єднались під прапорами партії Свобода. Подобається ця мета чи ні, але вона є і вона відмінна від мейнстріму».

Тарас Кузьмов зауважив, що окрім протестних напрямів у поколінні 90-х були особистості, яких сьогодні не вистачає: «Нонконформісти в журналістському середовищі виконували роль тих приладів у літаку, які дають зрозуміти, коли ти небезпечно низько летиш. Можна сказати, що Кривенко був одним із тих приладів – він брав на себе сміливість казати: ще трішки в такому напрямі, хлопці, і розіб’ємось, або трішки сюди – і, може, злетимо. В нього було якесь внутрішнє відчуття таке, хоча подібну роль йому ніхто не нав’язував. Він звідкись знав, що це його роль чи роль журналістики в цілому».

З історії.«Поступ» – це газета, що видавалася «Товариством Лева» у 1989–1990 роках. Її виготовляли як класичний періодичний самвидав, тиражування перших чисел відбувалось у Вільнюсі за сприяння Литовського руху за незалежність «Саюдіс», розповсюджувалася газета по всій Україні. Головним редактором був Олександр Кривенко. Навесні 1991 року почали випускати продовження газети – суспільно-політичний часопис «Post-Поступ», але вже офіційно зареєстрований (головний редактор — Володимир Панкеєв). У 2006 році газету було відновлено як щомісячну, а редактором став Юрій Винничук. У газету в різні роки дописували відомі українські журналісти та публіцисти: Олег Базар, Євген Глібовицький, Ярослав Грицак, Тарас Возняк, Ольга Бурда, Сергій Дацюк, Олег Онисько, Андрій Павлишин, Володимир Рубан, Олександр Харченко, Олексій Шалайський та багато інших. Багатьох уже нема в живих: Вадим Бойко (†1992), Мар’яна Чорна (†1999), Вадим-Сава Галиновський (†2009), Сергій Набока (†2003), Михайло Коломієць (†2002), Георгій Гонгадзе ((†2000).

Фото автора

comments powered by Disqus