Єгор Соболєв: «Недостатньо описати проблему. Її треба вирішити»

Фото: axessjournalism.com

Журналістські розслідування в Україні зазвичай ні на що не впливають. Щодня десятки або й сотні журналістів пишуть про злочини політків чи бізнесменів, викривають схеми відмивання грошей, роблять інші розслідування. Але це нічого не змінює. Хіба що підкидає зайву можливість заробити працівникам прокуратури. Вони беруть статтю журналіста, йдуть до бізнесмена, про якого в ній написано, і кажуть, мовляв, бачиш, інформація вже просочилася в пресу. Бізнесмен із розумінням киває і платить прокурору хабар – оплачує його подальшу бездіяльність.

Натомість, коли, приміром, бельгійський журналіст пише розслідування про мера великого міста, він знає, що наступного дня здійметься великий скандал і суспільне обурення. В результаті мер або сам призначить розслідування своїх дій, або це зробить інший державний посадовець. Якщо журналіст виявиться правим, для політика це означатиме щонайменше політичну смерть, щонайбільше – відповідний вирок суду. Він піде у відставку. В Україні такого не буде. Це неможливо. Дуже важливо, щоби журналіст це усвідомлював.

Саме тому потрібен новий підхід до журналістики – вона має стати насправді соціально відповідальною. Раніше журналіст працював як повія в публічному домі: до нього приходить людина з проблемою, журналіст про цю проблему пише, і все – більше його ані ця людина, ані її проблема не цікавить. Вже наступного дня він шукає нових героїв та нові теми. Знову для одноразового використання. Головне – написати. Головне – сенсація. При такому підході до справи журналістські розслідування не матимуть ніякого сенсу і результату.

Недостатньо лиш описати проблему. Її треба вирішити. А це вимагає зовсім іншої схеми роботи журналіста, більше часу, зусиль та коштів. Для вирішення проблеми потрібно паралельно працювати в трьох напрямках: регулярно висвітлювати тему в мас-медіа, активізувати громадськість, юридично підтримувати справу.

Замало раз написати про проблему, слід постійно відслідковувати розвиток подій. Саме тому «Свідомо» рідко береться за теми, територіально пов’язані не з Києвом. Адже довелося б витрачати чимало ресурсів на постійні відрядження журналіста на місце. До мене нещодавно подзвонив знайомий і каже, мовляв, маю інформацію про те, що дружина Михайла Єжеля, міністра оборони, намагається прибрати до своїх рук один дуже привабливий санаторій у Криму. Я відмовився взятися за розслідування, бо для його ведення потрібна людина в Криму. І не тільки для написання журналістських матеріалів, а й для активізації громадськості. Це є другим етапом.

Сам журналіст не в змозі вплинути на ситуацію. Це теж важливо усвідомити. Адже чимало колег пишуть, бачать, що нічого не відбувається, і опускають руки. Те ж саме стається з громадськістю. Всі вже звикли, що мас-медіа регулярно розповідають про чиїсь злочини і що це нічого не змінює. Тому люди перестають реагувати на таку інформацію. Вже не вірять, що можна якось вплинути на ситуацію. Легше просто її ігнорувати. А це розв’язує руки тим же урядовцям. Тож важливо на власному прикладі показати, що зміни можливі.

Потрібно шукати «спільників» – громадські організації чи окремих активістів, яким теж не байдужа ця проблема. Тих, хто невдоволений тим же, чим і ви, і хоче це змінити. Слід об’єднуватися й діяти. Важливо організовувати акції протесту, мітинги та інші заходи, які б демонстрували стабільне невдоволення громадськості щодо певної ситуації. Якщо це робити систематично, то врешті серед урядовців з’являється людина, яка це помічає. І пропонує своїм, мовляв, а давайте зіграємо в доброго царя – вирішимо одну проблему, безкоштовно отримаємо гарний піар. Приблизно так сталося з книгарнею «Сяйво» і забудовою на метро «Театральна». У першому випадку влада пообіцяла повернути книгарні вкрадене у неї приміщення і зробити власним коштом там ремонт. У другому – побудовану над метро будівлю передати музею історії Києва.

Важливо залучити до справи сильних адвокатів чи юристів. Правосуддя в нашій країні не існує. Відповідно, сподіватися, що суд винесе справедливий вирок у якійсь резонансній справі, марно. Тому потрібно підключати серйозних фахівців, які б не дозволили все зам’яти, надавали консультації. Це коштує грошей. Хто має платити? Не ясно. Так само, як і не ясно, хто має оплачувати саме журналістське розслідування. Це збиткова справа в принципі. Наразі дірка в бюджеті «Свідомо» – сорок тисяч гривень. Ми шукаємо схеми монетизації. Було би добре виходити хоча б у нуль.

Одне журналістське розслідування може тривати кілька років. Напевне, виникає питання: ну і навіщо два роки напружуватися для того, щоби потім якийсь політик на цій справі попіарився? Відповідь є. По-перше, ви отримуєте величезний соціальний капітал, безліч зв’язків та надійних джерел інформації. По-друге, робите справді щось вагоме і суспільно корисне. По-третє, показуєте громадськості, що спільними зусиллями можна щось змінити на краще. Що варто боротися. Так зароджується сильне громадянське суспільство, яке зрештою і має витворити з того, що маємо нині, справжню державу. Бо поки її нема. Ми живемо у квазідержаві, де не працюють ті схеми і закони, за якими живе весь цивілізований світ. І тут питання не у злочинному режимі Януковича, Тимошенко чи ще когось. Так було з самого початку. Бо незалежність одного дня просто звалилася на нашу країну. І всі ті державні відносини, закони, інститути дісталися нам від Радянського Союзу. Їх трохи «припудрили», але сутність системи не змінювали – вона цілковито антилюдська. І в неї не можна вписуватися. Її треба змінювати. Саме тому журналіст в Україні не має права бути просто журналістом. Так само як і художник, інженер чи будь-хто інший.

 

Записала Лєра ЛАУДА

comments powered by Disqus