Більше, ніж музика: як документаліст Тоні Палмер створив понад 100 фільмів про артистів

Фото Ірини Громоцької

«Я не планував знімати фільми, я планував бути простим викладачем», – каже Тоні Палмер, лауреат численних нагород, зокрема кількох відзнак BAFTA, Emmy та New York Film Festival. Майбутній режисер та музичний критик видань The Observer, The Spectator, The Times та інших учився в Кембриджі. Щоб оплатити навчання, з друзями підробляв вантажником на знімальних майданчиках.

Одного ранку Тоні відносив апаратуру для чергової зйомки і раптом побачив у одній з кімнат художика-абстракціоніста Оскара Кокошку. Той саме малював надзвичайно красиву голу дівчину. «Я побачив цю сцену і спитав себе, невже я дійсно хочу бути викладачем?» – сміючись, згадує Палмер. 

Зустріч із Ленноном і перший успіх

Ще під час навчання в університеті, 1963-го року, Тоні потрапив на концерт The Beatles. Це був час, коли легендарний британский гурт лиш розпочинав свій шлях. Палмер представляв студентську газету на прес-конференції музикантів. Після заходу до Тоні підійшов Джон Леннон і поцікавився, чому той зовсім нічого не спитав. «Я сказав, що мої запитання були надто дурними», – розповідає режисер. Вони розговорилися і Тоні провів Джону екскурсію Кембриджем.

Наступного разу Палмер і Леннон поспілкувалися лиш через три роки, коли The Beatles були вже всесвітньо відомими. «Я жив тоді у Лондоні і працював на BBC. Одного дня до мене почали дзвонити різні люди і повідомляли, що зі мною хоче поговорити Джон Леннон. Що за ідіотські жарти?! Я лаявся і кидав слухавку», – згадує Палмер. Після чергового дзвінка він все ж зв’язався з Ленноном і вони зустрілися за ланчем. «Джон дав мені список виконавців, про яких варто було зняти фільм, – каже режисер. –  У списку були The Who, Джимі Гендрікс, The Animals, Pink Floyd та багато інших. Він пояснив, що фільм повинен показати, якими є насправді ці люди. Адже в суспільстві немає віри в те, що музиканти не просто безтурботно співають і пишуть пісні – їм є що сказати про цей світ і про те, на що ми всі повинні звернути увагу».

Це були часи В'єтнамської війни. Як згадує Палмер, тоді, в 60-ті роки, люди вірили, що зможуть врятувати світ. «Ми зробили цей фільм, і він назавжди змінив думку суспільства про поп-музику», – каже режисер про стрічку «All My Loving», що вийшла 1968 року. Фільм викликав велику хвилю обговорень, бо показав цінності артистів, розповів, як вони дивляться на світ. Режисер розповів, що тоді був переконаний, що серйозні газети розкритикують його стрічку. Але після останнього показу фільму у Британії The Guardian написала велику статтю про його значення.

Натхнення від Кубрика

«All My Loving» стала другою стрічкою в режисерській кар’єрі Палмера. Роком раніше він  випустив фільм про британського композитора Бенджаміна Бріттена. Під час роботи над ним режисер дуже сперечався з редактором Дейвом Кінгом через постійні зміни у монтажі. Врешті редактор повністю довірив процес монтажу Палмеру. «Я гадав, що це дуже легко. Але після 12 тижнів роботи не зробив практично нічого. Після цього Дейв дуже мудро оголосив "перерву на чай"», – згадує Тоні.

Тоді він узяв тижневу відпустку, а в кінотеатрах саме відбувалася прем’єра стрічки Стенлі Кубрика «2001: Космічна одіссея». Це був травень 1968, і Палмер згадує, що передивився фільм кілька разів. Його вразило, що перші 32 хвилини стрічки не звучить жодного слова, а лише музика і зображення. Після цього режисер повернувся до монтажу «All My Loving» і вже знав напевне, що саме має робити: розказати історію тільки за допомогою музики і зображення.

«Я змонтував фільм за 10 днів. Я не порівнюю себе з Кубриком, – каже Палмер. – Але для мене було дуже важливим спробувати створити дещо, чого публіка не очікує».

Зйомки в газових камерах і політика

У 1993-му році Тоні Палмер працював над стрічкою про видатного польського композитора Генрика Гурецького та його «Симфонію жалісних пісень». Гурецький жив у Катовіце, але під час підготовки до фільму він запросив Палмера в Аушвіц. Там композитор розповів історію про те, як ще 12-річним хлопчиком у 1945-му разом із класом він вперше відвідав це місто. Малий Генрик йшов гравійованою дорогою, в якийсь момент зупинився, подивився під ноги і зрозумів, що йде по дрібно потрощених кістках людей. «Саме цей єдиний момент вплинув на все подальше життя Гурецького, на музику, на те, про що він писав. Тож коли ми були у Аушвіці, я намагався занотувати все, наскільки це можливо, – каже Палмер. – Далі Гурецький запропонував мені знімати у газових камерах – і я похолов. Ми справді знімали крематорій. І не було жодного глядача, який би не плакав, дивлячись цей фільм. Це мій спосіб розповісти сучасній аудиторії про ті жахливі епізоди історії. Це моя робота і моя відповідальність – показати, якими речі є насправді. Я повинен слідувати пораді Джона – показувати світ таким яким він є, не брехати».

Тоні Палмер вважає, що артист не може бути поза політикою: «Якщо ти хочеш бути поза нею, ти можеш виїхати кудись на острови та їсти крабів». Сам він вірить у безглуздість кордонів та відстоює думку, що в сучасному світі не має бути ні адміністративних, ні культурних бар’єрів.

Мужність музикантів і секрет дружби з ними

Як Тоні Палмеру вдалося тісно попрацювати зі стількома зірками? «Вони дивним чином довіряли мені, – каже він. – Мабуть, вони мали інстинктивне відчуття, що мені можна довіряти. І я ніколи не зраджував їх. Чи не кожен журналіст запитував мене щось на кшталт: "Яким насправді є Пол Маккартні? Яким насправді був Джон Леннон?"». Тоні дуже інтенсивно листувався як з Джоном, так і з Полом. Але він ніколи нікому не розповідав нічого зайвого. «Треба просто будувати хороші стосунки з людьми – і все», – каже режисер про секрет успішної роботи.

Тоні Палмер знімав фільми про різних митців. Але передусім його цікавлять особистості, які мають мужність: артистичну, філософську, фізичну. Наприклад, так Палмер коментує фільм про Марію Каллас: «Якщо б мене попросили описати цей фільм, я б сказав, що він не про легендарну оперну співачку, а про жінку в жахливих життєвих обставинах, яка крім того є оперною співачкою». Для Палмера мужність Марії саме в тому, що попри всі життєві негаразди, вона виходить на сцену і бездоганно робить свою роботу.

Режисер підкреслює, що мистецтво починається не на сцені, а з того, що хвилює самого митця, що відбувається у його житті і ким він є насправді. Палмер не ідеалізував своїх героїв, а дозволяв їм бути у кадрі хорошими, поганими, але головне – справжніми. Якось Джимі Гендрікс під час зйомки сказав йому: «Я не можу виразити себе. Тому що чоловік на сцені – це все моє життя».      

Ще одне важливе запитання, яке на думку Тоні Палмера потрібно ставити собі під час роботи над стрічкою, – це «Чому мене це цікавить?». У фільмі про Дмитра Шостаковича Палмер знав достатньо про тиск радянського режиму на композитора. Але його цікавило, як Шостаковичу вдалося врятуватися, і що той повинен був зробити для цього. «Якщо ми працюємо із творчими людьми – ми ніколи не знаємо у якому напрямку вони підуть, – каже режисер. – Ми цього не можемо передбачити. Вони неординарні і мають в собі дещо особливе, до чого ми маємо бути дуже уважні. Вони мають бачення, і йдуть за ним. А ми просто йдемо слідом».

Фото Ірини Громоцької

comments powered by Disqus