Які випускники журфаків потрібні медіаринку?

Фото: Олексій Темченко

Так вважають учасники круглого столу «Актуальні аспекти реформування журналістської освіти в Україні», який на початку лютого організувала ГО «Телекритика» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. В обговоренні взяли участь редактори ЗМІ, медіаексперти, випускники та викладачі українських факультетів журналістики.

Головні питання, які обговорювали: чи є сенс у журналістському бакалавраті? чи потрібно взагалі навчатись журналістики п’ять років? як визначити, які саме дисципліни мають вивчати студенти?  Загалом учасники круглого столу дійшли висновку, що реформа журналістської освіти має бути частиною комплексної реформи вищої освіти. По-перше, має бути змінена система фінансування вишів; по-друге, необхідні законодавчі зміни, аби викладачами могли бути люди без наукового ступеня – це б дозволило регулярно залучати практиків до викладання. Також потрібна можливість академічної мобільності студентів – більше свободи у виборі курсів, відвідування дисциплін із інших факультетів.

Представники медіаіндустрії, Тетяна Пушнова та Олександр Мартиненко, наголошували, що журналістам дуже бракує тематичної спеціалізації – особливо це стосується економічної чи судової журналістики: тому простіше найняти фахівця із цієї сфери і навчити його писати чи знімати. Випускники вишів теж погодились, що технічна універсальність має бути, однак  тематична «універсальність» неможлива. Учасники обговорення дійшли висновку, що критично бракує комунікації між викладачами та представниками медіаринку – вони перебувають на різних полюсах, та не знають про проблеми й потреби один одного.

MediaSapiens публікує детальні виступи з круглого столу. 

Олена Кутовенко, викладачка Могилянської школи журналістики, проводила дослідження «Вплив журналістської освіти на професію журналіста в Україні» (з 2012 по кінець 2015 року):

В рамках свого дослідження я проводила фокус-групи з журналістами-практиками — як із тими, хто прийшов у професію з формальною журналістською освітою, так і з тими, хто її не здобував. По-друге, я спілкувалася з університетськими викладачами і тренерами громадських організацій, які проводять курси з неформальної журналістської освіти. І, по-третє, я спілкувалася з представниками медіаринку.

Один із головних висновків — у нас не проводилися дослідження медіаринку, тож маємо ситуацію, коли медіаринок критикує класичну освітню систему журналістики, але ми досі не знаємо, яка потреба ринку щодо кількості журналістів і тих функцій, які вони мають виконувати. Схвальні відгуки були про випускників таких закладів, як Український католицький університет, Могилянська школа журналістики та Харківський університет імені Каразіна. Водночас є критика і з боку викладачів, які зазначали, що медіаринок не готовий із ними співпрацювати та змінювати систему освіти. Також викладачі критикують Міністерство освіти через брак фінансування. Так, вони кажуть, що змінили би своїх курси й адаптували б їх до нових вимог медіаринку, але на це немає грошей. У переважній більшості викладачі знімають із себе відповідальність.

Випускники, які здобули університетську журналістську освіту, здебільшого кажуть про низький рівень освіти, брак практичних знань, прирівнюють журналістську освіту до філологічної. Також зазначають, що медіаринок існує в паралельному світі: приходячи на робочі місця, вони стикаються з тим, що професійні стандарти нівельовані повністю або частково. Крім того, існує цензура на високому або середньому рівні, а частка ЗМІ, які не підпадають під тиск, мала. Тобто журналіст вирішує сам — чи залишатися в професії і працювати під тиском, чи взагалі змінювати професію.

Також журналісти-респонденти доходять висновку, що на журналістських факультетах має бути чіткий розподіл, кого вони готують — або людей, які працюватимуть у сфері піару, або рекламістів, або журналістів. Були пропозиції адаптувати журналістську освіту до моделі ЮНЕСКО, яка вже обговорюється не один рік. І найголовніше — збільшити кількість практики.

Повертаючись до моделі ЮНЕСКО, хочу сказати, що в українських науковців немає можливості брати участь у міжнародних заходах, бо це не фінансується, і фактично позиція України на іноземних конференціях не представлена.

Якщо казати про державу, то єдиним прийнятним проектом був «Паспорт професії» (про нього нижче. — MS). Але чи справді ці стандарти для редакторів і журналістів мультимедійних видань втілюватимуться в життя, — питання відкрите. Якщо в цілому говорити про державу, то немає політичної волі впроваджувати ті реформи, які мають відбутися в журналістській освіті, навіть попри якісь намагання Міністерства освіти це зробити.

Варто сказати, що між журналістською освітою в Києві та регіонах є значна різниця, це прірва. Не існує комунікації між самими викладачами з різних вишів. Я вважаю, що шляхом розв’язання цієї ситуації було би налагодження комунікації між викладачами, представниками медіаринку, громадськими організаціями та самими журналістами.

Галина Каплан, міжнародна кореспондентка телеканалу ICTV; закінчила бакалаврат Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та магістратуру в Університеті Оребро (Швеція) — магістерську програму Master of Art in Global Journalism:

Я закінчила журналістський бакалаврат, хоча визнаю тепер, що це було неправильно. Однак не можу критикувати себе за такий вибір — у мене були прекрасні студентські роки, але дуже бракує фахових знань після завершення. Наскільки я знаю, тепер в ІЖ впроваджується тематична спеціалізація — якщо це справді працюватиме, буде чудово. Якщо вже людина вступила на журналістській бакалаврат, там обов’язково має бути спеціалізація: політика, економіка, право — інакше випускники будуть філологами. Й викладати ці предмети мають викладачі з інших факультетів.

Щодо магістратури з журналістики. З одного боку, це чи не найкращий варіант. З іншого боку, я дивлюся на людей, які приходять, наприклад, у Могилянську школу журналістики, і вони часто нічого не знають про журналістику. Я в свої 22 роки могла працювати, вони ж приходять у професію трошки пізніше. Не знаю, добре це чи погано, бо, з одного боку, вони втрачають роки, але з іншого — можливо, виходять кращими спеціалістами.

Під час навчання у Швеції в нас було всього 3–4 курси на семестр, тобто не було цієї скатертини, як зазвичай у нас буває. Іспитів не було — наприкінці курсу кожен студент писав есе, над яким потрібно було довго попрацювати. Поки ти напишеш це есе (а його ще й дуже ретельно перевіряли на плагіат), то ти вже вивчиш усе необхідне, немає потреби в іспиті.

Розповсюджена була практика, коли приходили гостьові викладачі. Не важливо було, чи є в нього певний ступінь, головне, щоб це був практик із потрібної сфери. Наприклад, у нас був предмет Advance Journalistic Writing (досконале журналістське письмо), його викладав кореспондент ВВС. Він точно знав, як правильно й гарно писати англійською мовою. Очевидно, що при нашій бюрократії залучення практиків дуже важко організувати. Загалом не так багато було саме журналістських курсів. Був курс Reporting Europe, який дуже допоміг зорієнтуватися в усіх інституціях ЄС. На мене найбільше враження справив курс, який називався War and peace journalism (журналістика миру й війни), його ми їздили вивчити в Осло (оскільки там була співпраця трьох університетів Норвегії, Швеції та Фінляндії), його викладали люди, які багато років пропрацювали саме в цій сфері. Тоді ще не сталося анексії Криму, всі їхали висвітлювати військові конфлікти подалі — в Афганістан, наприклад, тож серед викладачів були журналісти, які працювали в таборі «Талібану».

Олександр Власенко, незалежний експерт, викладач Могилянської школи журналістики:

Під час реалізації проекту «Паспорт професії» («Паспорт професії: журналіст та редактор мультимедійних видань», реалізований за підтримки Міністерства науки та освіти, Британської Ради, СКМ, Конфедерації роботодавців України та аналітичного центру «Бест» у 2011–2014 рр. У рамках проекту було опитано представників медіаринку та освітньої сфери, на основі отриманих даних мало бути вироблено освітньо-кваліфікаційні характеристики професії, які би лягли в основу освітніх стандартів. — MS)ми провели багато круглих столів, почули думку медіаринку про те, що він не задоволений якістю освіти. Почули думку й викладачів університетів про те, що вони не задоволені участю медіаринку в освіті. Опитали журналістів і редакторів, що вони роблять, як вони виконують ті чи інші функції, і потім це все підсумували і зробили перелік знань та вмінь, необхідних випускнику вишу. Ми хотіли стати місточком від одного берега на інший. Однак я вважаю цей проект невдалим, бо закінчився він не так, як було заплановано. По суті, він не завершився: ми розробили паспорти професій і розробили професійні стандарти, але ніяких освітніх характеристик на базі наших стандартів не з’явилося.

Ми передали вишам свої розробки. Але потім я зрозумів, що ми наступили працівникам вишів на найболючіше місце — на кишеню. Можна багато говорити, що треба більше вишів або менше, але є закон ринку — попит і пропозиція. Якщо попит не задовольняє пропозиції, виникають приватні школи телеканалів — це бізнес, на чому можна заробляти. Держзамовлення — це теж бізнес, бо це кошти, які надходять в університет. В університету завдання — заробити гроші, а якість освіти — це вже буде видно після того, як людина закінчить виш. Якщо вона закінчила й виявила, що нічого не отримала, то стисне плечима й житиме далі, а гроші залишаться в університеті.

Я не сказав би, що протягом цього проекту не було волі з боку Міносвіти — вона начебто була, але мав місце саботаж вишів. Бо ми вважали, що зможемо знайти середню ланку викладачів, націлених на зміни, ми навіть задля цього зробили освітній проект, який реалізовувався Фондом Ріната Ахметова і Могилянською школою журналістики «Цифрові медіа в університетах» — щоби знайти людей, які були би провідниками змін усередині університетів. Але система така, що викладачі, націлені на зміни, виявляють таке собі прометейство — вони зникають, не можуть пробити стіну бюрократії.

Ця система може змінитися тільки зсередини й лише тоді, коли у виші перестануть надходити гроші лише за красиві очі. Тобто: хоче сто людей вчитися в Шевченка — гаразд, Міністерство дає замовлення на сто людей; ніхто не хоче вчитися в Кіровоградському університеті — не давати жодної копійки. Тоді вони будуть змушені пропонувати щось унікальне, що не зможе запропонувати інший виш, будуть щось змінювати, аби підвищити якість освіти. Тоді буде розуміння, що треба звільнити п’ять викладачів, які працюють за конспектами 70-х років, ніж робити нещасними сто людей, які приходять на ринок праці зовсім не підготовленими.

Перше, що було би добре зробити, — це академічна мобільність студентів протягом хоча би перших двох років. Щоб у людини була зацікавленість — потрібна можливість обирати те, що вона хоче вчити. Якщо економіку, то вона піти на економічний факультет і вчити математику, здобути потрібні знання. Якщо вона зрозуміла, що економіка — це не її, вона буде вивчати юриспруденцію тощо. І таким має бути бакалаврат, коли людина сама обирає собі курс, який їй цікавий. Замість полотна незрозумілих предметів, має бути таблиця, де про кожен курс написано, які знання студент із нього отримає, які навички має продемонструвати, що має зробити за підсумками заняття. Тоді студент розумітиме, наскільки проводження часу в цьому місці відповідає його планам.

По-друге, має бути вироблення з першого дня навчання власного портфоліо з матеріалів (тексти, відео, аудіо), з яким людина потім виходить на підсумковий іспит.

По-третє, було б добре, якби медіаспільнота створила певну сертифікаційну раду, яка буде приходити на іспити, оцінювати ці портфоліо. Хай це будуть люди, які мають ім’я, і їхня оцінка буде як сертифікат якості диплому. Він означає, що випускник прийде завтра на робоче місце, і його не треба буде вчити наново, він або вона добре працюватиме.

Артем Захарченко, кандидат наук із соціальних комунікацій, викладач Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, головний редактор сайту «Бізнес.ua»:

Найбільша проблема, з якою зіткнулася ініціатива «Інститут журналістики по-європейськи» (яку ми розпочали з кількома випускниками, студентами і кількома викладачами), була в тому, що ніхто не хотів визнати факту, що освіта неякісна. Основна відповідь була така: критикують навчання ті, хто не ходив до нас на пари, то що ж вони можуть знати про нашу освіту. Це при тому, що ми можемо ґрунтуватися не лише на розповідях студентів, а й головних редакторів, які часто кажуть, що людину з ІЖ не візьмуть.

Коли ми намагалися спілкуватися з викладачами, чули, що «найголовніше для журналіста — навчитися гарно писати. Він перші два роки не зможе гарно писати, потім випишеться і почне писати гарно». При цьому немає розуміння, що потрібно ще багато комунікативних і технічних навичок. Власне, на них зовсім не спрямовані конкретні навчальні програми.

Але, з іншого боку, хочу заперечити, що навчання можна звести до двох років і цього достатньо. Звісно, можна готувати журналістів і таким чином, але повинна бути все-таки класична університетська освіта. Хочу навести такий приклад — у 2005 році, коли я був ще молодим журналістом-практиком із невеликим досвідом, в одній із редакцій, де я працював, на планерці головний редактор згадав Вотерґейтський скандал. І я був єдиний серед присутніх, хто знав, що це (будучи випускником Інституту журналістики). Тобто ринку й державі потрібна якась частка журналістів, які знають, що таке Вотерґейтський скандал. А за два роки це навряд чи вивчиш, бо за такий час повноцінної освіти не даси.

Ми почали опитування з прицілом на конкретні потреби студентів інституту. Запитували студентів, яких знань та вмінь їм бракує (оскільки більшість уже працюють), а також цікавилися, в яких медіа вони мріяли би працювати. Наступним етапом буде опитування саме цих медіа, яких професіоналів вони потребують, щоби зрозуміти чого мають навчати студентів. Це опитування проводимо під егідою Інституту журналістики, воно просувається повільно. Мушу сказати, що попередні наші ініціативи, які ми пропонували або починали запроваджувати, переважно наражалися на профанації або не мали жодного відгуку.

Була вимога з боку студентів запровадити деякі нові предмети, наприклад, замість простої фізкультури віддати частину часу на курси поводження в екстремальних ситуаціях для журналіста чи, наприклад, додати медіаекономіку. Керівництво начебто погодилося, але поки ніякого руху в цьому напрямі немає.

Практиків, які не мають певного наукового ступеня, ми не можемо повноцінно залучати до викладання. Я запрошую на конкретну пару конкретну людину прочитати лекцію. Але з тим, щоб їй заплатити за п'ять — шість занять, виникає дуже багато бюрократичних складнощів. А такі курси справді необхідні, тому думаю, про цю проблему треба говорити на рівні Міністерства. На Заході це постійна практика — залучати викладачів із різних галузей, у нас у державних вишах це нагальна проблема, яка потребує зміни законодавства. Потрібна реформа не конкретно журналістської освіти, а комплексна реформа освіти. У неї треба включати й академічну мобільність студентів, і залучення різних викладачів.

Марія Дачковська, журналістка сайту MediaSapiens; закінчила бакалаврат Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, навчається на другому курсі Могилянської школи журналістики:

В Могилянській школі журналістики до мене прийшло усвідомлення того, наскільки багато можна було вивчити за чотири роки навчання в ІЖ. Існує маса цікавих та необхідних сучасному журналісту дисциплін, як-от «Документальне кіно», «Анімація», «Журналістика даних», «Інфографіка» (яка є частиною журналістики даних), «Робота з основ програмування». Цікаво, що в ІЖ, коли від нас вимагали фінальну роботу — телесюжет або радіосюжет, — ми мали її зробити, як правило, не володіючи основами монтажу або операторської майстерності. Це було бар’єром для тих, хто міг потенційно зробити хороший сюжет, але мав освоювати програму за вечір.

Було багато не дуже потрібних теоретичних курсів. Проблемою є й те, що після певних курсів залишаються фрагментарні уявлення про конкретну сферу, але ж дуже важливо, щоби пазли складалися в картину. Тим не менш, світоглядні дисципліни (такі як філософія чи релігієзнавство) все одно потрібні — щоб бути ерудованою людиною, розвивати критичне мислення. Інша річ, що викладання цих дисциплін повинно мати інший формат.

Дуже потрібно залучати гостьових викладачів, як це й відбувається в Могилянській школі жрналістики, але важливо, щоби ці гостьові курси були ґрунтовними. Щодо майстер-класів із певних предметів — якщо їх проводити, то вже після того, як студенти отримали базові знання та вміння. Коли до нас приїхав журналіст із Washington Post, який займається інфографікою, було добре, що частина з нас уже пройшла курс із цього предмету, тож могла вдосконалюватися й узяти максимум від майстер-класу. Тематична спеціалізація важлива — економіка, політика, культура. Але водночас журналіст точно має бути універсальним у технічному плані, незалежно від того, в якому напрямі він працює.

Мені зараз складно сказати, чому би я віддала перевагу — класичній системі чи системі, коли ми маємо бакалаврат із конкретною спеціальністю, а потім журналістську магістерку. Не обов’язково має бути щось одне, головне — що ми вкладаємо в ці курси.

Вкрай важливо, щоби навчання не було орієнтовано на схему, коли ти маєш відтворити ті знання, які тобі дали під час лекцій — переказати, підійти до трибуни, прочитати її з планшету (як буває нерідко). Навпаки, ти маєш вміти використати отримані знання, тобто презентувати проект, і головне — зробити те, що ти сам вважаєш якісним і цікавим. Важливо, щоб викладач завжди давав фідбек, був включений у студентську роботу, встановлював проміжні дедлайни.

Що в нас справді класно — більшість викладачів практики, це люди, які викладають не заради грошей, а щоб самому не забувати важливих речей, спілкуватися зі студентами. І коли потрібна їхня допомога, додаткове заняття, яке абсолютно ніяк не оплачується, ми можемо зустрітися поза парами, на вихідних, прийти в наш медіацентр і ще попрацювати. Звісно, тут велике значення має технічне забезпечення, щоби в кожного була можливість, на чому працювати — комп’ютер, телестудія.

Тетяна Пушнова, генеральна продюсерка Ukraine Today, викладачка вищої школи Media&Production:

Як редактор у своїй журналістській діяльності я дотримуюся правила: якщо мені дають можливість наймати людей, я намагаюся знайти людей не з Інституту журналістики. Для мене, по-перше, важливо, щоб людина багато читала, а випускники ІЖ читають украй мало. По-друге, важливо, щоб людина зналася на певній темі — наприклад, на економіці або судовій системі (а з судовою журналістикою в нас взагалі великі проблеми). Коли на роботу приходить людина з освітою економіста, її простіше навчити, як знімати сюжет, аніж навчити журналіста економіки. Це навчання, звісно, забирає в редактора десь півроку, зате потім він отримує для редакції професіонала, який може повністю закрити велику тему.

Щодо Вищої школи «1+1 медіа» Media&Production, то там викладачі — співробітники «1+1 медіа», які фактично працюють, щоб допомогти самим собі, навчити журналістів. Крім того, в нас в «1+1 медіа» цікава система стажування, після якої в людини точно є шанс отримати в нас роботу. Стажування триває дев’ять місяців, на вакансію претендує кілька стажерів, поступово залишається один стажер, який врешті приходить до нас працювати на ставку. Треба пояснювати роботодавцям, щоб вони теж робили системно такі речі, оскільки це постійна комунікація з вишами. Наприклад, я хочу відкрити вакансію журналіста. Як я отримую стажерів: роблю презентацію в Києво-Могилянській академії, розповідаю, кого хочу бачити на цій посаді, який буде конкурс, які будуть складнощі. На стажуванні на перших етапах у студентів невелика зайнятість, по дві — три години на день, потім вона збільшується, на останньому етапі навіть з’являється стипендія. Кожного стажера ми приєднуємо до ментора, який його вчить, звітує про результати роботи, пояснює, чому він вибрав цього стажера на другий етап або чому не вибрав.

Проект «Паспорт професії», про який розповідав Олександр Власенко, — це дуже потрібна річ, оскільки це стандартизація, яка допоможе не тільки освіті, але й сприятиме адекватному професійному контролю за інформаційними медіа. Тобто дозволить експертам адекватно оцінювати якість медіа — якщо будуть єдині стандарти, за якими журналісти мають працювати. Нещодавно ми організовували прес-сніданок із журналістами, і я їм розповідала, як працює телеканал Ukraine Today. Вони мене відразу запитали, за якими стандартами працюють журналісти цього каналу. Я поставила питання у відповідь: назвіть сім стандартів професії. Вони колективно спільними зусиллями назвали тільки п’ять, і здивувалися, що є ще інші. Це певний рівень, який свідчить, що та освіта, яка в нас є, не дуже якісна.

П’ять років вчитися журналістики абсолютно непотрібно, бо журналістика — це ремесло. Звісно, це не має бути й технікум, ремесла треба вчитися на якомусь базисі серйозної професії. В нас, наприклад, жахлива ситуація з економічною журналістикою, із юридичною журналістикою. Зараз у вільному доступі можна відкрити будь-яку інформацію про будь-якого політика, але цим мало хто займається, бо журналісти не розуміють, що в тих реєстрах написано, що в них можна взагалі знайти.

Ця дискусія точиться вже не один рік: я була на низці зустрічей, де говорять про те, що журналістська освіта не дотягує до вимог ринку. Я б хотіла акцентувати, що зараз дуже бракує комунікації між медійниками та викладачами. Коли я працювала на «ТСН», до нас приходили сотні практикантів, але здебільшого вони не могли сказати, що взагалі хочуть отримати від практики в нас — які завдання стоять в рамках їхньої практики на кожному курсі. Так само у викладачів немає розуміння, що ми можемо дати їм, що відбувається в медіа — я думаю, якби вони прийшли до нас на екскурсію у студію, то були б шоковані. На мій погляд, саме експертні медійні організації можуть поєднувати ці два полюси, які не знають про існування один одного, та організовувати діалог. Питання діалогу — це питання не одного круглого столу, а системної роботи.

 

Олександр Мартиненко, генеральний директор інформаційної агенції «Інтерфакс-Україна»:

З одного боку, існує великий дефіцит кадрів на ринку, а з іншого боку — велике безробіття серед журналістів. Загалом, некваліфіковане безробіття — це проблема всієї країни, не лише нашої галузі. На деякі посади ми шукаємо людей місяцями, але мушу сказати, що з Інституту журналістики намагаємося людей не брати через дуже низький рівень підготовки.

Я завжди до підготовки універсальних журналістів ставився погано. Вважаю, що розширення кругозору — це дуже добре, але ніякого стосунку до професії не має. Ми намагаємося брати фахівців із тієї сфери, про яку вони пишуть. Наприклад, у нас дуже погана ситуація з фінансовою журналістикою. Коли був не найкращий час в економіці в 2008 році, скорочувалися банки, ми тоді взяли трьох — чотирьох людей із банків, двоє з них досі працюють у нас. Взагалі, звільнення з реального сектора для нас — це благо, бо це можливість когось «підібрати» з нормальних професіоналів.

Найбільша проблема на телебаченні, бо там людей кидають із прес-конференції на судовий процес, тобто теоретично журналіст має знати все, а практично він не знає нічого. Так само щодо теми політики: політолог у тій же Могилянці мене цікавить більше, ніж випускник будь-якого журфаку. Це теж не гарантія, як відомо, але принаймні людина цікавиться темою, а не просто працює і все.

У нас є свій інформаційній стандарт, я можу навчити людину працювати в потрібному форматі за період від двох тижнів до місяця. Щоб ефективно працювати з людиною, потрібні три речі: ерудиція в тій сфері, в якій вона працює, грамотність (це дуже важливо, бо багато випускників вищих навчальних закладів неграмотні, не знають, де кому ставити), і третє — це бажання. Якщо є всі ці речі, людина може в нас працювати й за місяць абсолютно спокійно виконуватиме потрібну роботу.

Щодо курсів із цифрової журналістики. Я жодної людини туди не відправляв і не шкодую. Бо дати ази всього — монтажу, написання текстів, аналітики і чогось іншого — означало би, що людина вміла би все, але погано. Професійний оператор зніме краще, ніж людина, яка займається всім одночасно. Професійний репортер краще зробить текст, ніж людина, яка одночасно знімає. Я розумію, що все це дешевше. І в наш час, коли медіаринок скорочується, краще мати одну людину, яка робить усе, але треба розуміти, що при цьому вона все буде робити недостатньо професійно.

Щодо написання дипломної роботи наприкінці навчання, чи є в цьому сенс? Можна орієнтуватися на іноземний досвід, наприклад, у Великобританії наприкінці навчання потрібна реальна робота на реальному медіа, яка і є свідченням кваліфікації випускника. Там є така практика — існує замовлення компанії, наприклад, на п’ять людей. П’ятеро людей роблять одну роботу, це тренує, змушує проявити певні якості, показує, хто лідер. Усі ці п’ять людей роблять одну роботу й отримують оцінку. І тоді диплом буде свідченням того, що людина справді вміє виробляти той продукт, який їй доручили.

Тетяна Лебедєва, почесна голова Незалежної асоціації телерадіомовників (НАМ)

Мені здається, що ці нещасні діти, які вчаться п’ять років, — жертви абсолютно радянського підходу до освіти. Завжди в Радянському Союзі була ідея працевлаштування і зменшення безробіття, а про ефективність навчання ніхто не дбав. Проте навіть у ті часи було три журналістські школи — Київ, Харків і Львів, які трохи відрізнялися одна від одної, а зараз їх близько сімдесяти. Зрозуміло, що за часів незалежності ЗМІ розвивалися інтенсивним шляхом, але навіть для цієї великої кількості ЗМІ, кількість тих, кого «готує» новостворена журналістська школа, надмірна. Насправді вона породжує і ставлення топ-менеджерів до журналістів. У них часто такий головний посил: ти маєш свою думку, ти дозволяєш собі якось оскаржувати мої рішення — отже завтра підеш, а за дверима черга, й вони робитимуть те, що я скажу. Це, на жаль, дуже поширене ставлення до журналістів.

Ці п’ять років навчання проходять абсолютно безцільно. Бо студенти справді часто неграмотні. Виправляти в дипломних роботах граматичні помилки — це жах, а керівників дипломів це абсолютно не дратує.

Базова освіта має бути хорошою, але не журналістською. Давайте не називати бакалаврат журналістською освітою. Це має бути, наприклад, гуманітарна або економічна хороша освіта. Я погоджуюся, що журналістика — це справді ремесло. Воно має базуватися на таких речах: інтелект, зацікавленість (бо якщо людині не цікава тема або подія, вона не зможе зробити це цікавим для аудиторії), повага до аудиторії (про це забувають дуже часто, вдаючись до менторства чи повчальний тону) і відповідальність (недопущення маніпулювання чи джинсування, відповідальність за кожне слово, яке тиражується в тисячах екземплярах). Це ремесло, яке треба вдосконалювати все життя — й тим, хто вчить, і тим, хто вчиться. Бо з’являються нові виклики — цифрові, наприклад. Або такий фантастично важкий виклик, як наша війна, коли справді багатьом журналістам треба було змінити мислення і ставлення до своєї професії. Але цього неможливо навчити в старий радянський спосіб, як це часто робиться. Потрібне бажання навчитися, проактивність у цьому напрямку, й дуже авторитетні вчителі, які щодня мусять доводити своє право вчити й повчати.

Журналістська освіта потребує докорінної реформи — це не викликає сумнівів. Чи відбудеться реформа найближчим часом — думаю, що ні. Бо є багато лобістів, які створили нинішні факультети, де працює купа людей дуже різного рівня (не хочу всіх ображати, але дуже часто недостатнього рівня). Я думаю, що треба створювати альтернативи, і я знаю випадки, коли, наприклад, випускники бакалаврату проходять на магістратуру в Шевченка і одночасно до Києво-Могилянки чи УКУ, і все ж таки обирають Києво-Могилянку чи УКУ, недивлячись на те, бюджетне місце чи ні, бо вже відчули різницю в рівнях підготовки. Таких людей не дуже багато, але хай вони будуть, і їх із кожним роком більшає. Я розумію, що це не та проблема, яку можна вирішити завтра, але й замовчувати її неможливо. Потрібні спільні зусилля тих, хто зацікавлений у якісних працівниках. Вас не дуже багато таких, але все ж таки це допомагає виховувати на практиці таких журналістів, які можуть якісно виконувати свою роботу.

Фото - Олексій Темченко

comments powered by Disqus