Теорія і практика: Чого більше в сучасній журналістській освіті

Фото: c8schools.com/

Реформа журналістської освіти постійно живить дискусії, які тривають уже не один рік. Роботодавці звинувачують освітян у недостатніх знаннях, з якими випускники факультетів та інститутів приходять улаштовуватися в медіа. Зі свого боку викладачі ведуть мову про небажання медійників долучатися до освітнього процесу. Водночас уперто звучать твердження про те, що журналістом можна стати й без вищої освіти. Аргументом на користь цього є те, що вміння писати – це більше талант, аніж набута навичка.

Утім, щоб стати хорошим журналістом, самого таланту, вочевидь, замало, але усвідомлення цього приходить із роками. Бо знання, які студенти здобувають у процесі навчання, журналіст-самоук повинен здобувати не один рік, набиваючи чимало ґуль. Зрештою, у нашій країні для сходження кар’єрними щаблями все ще потрібен диплом. А щоб його одержати, існує два способи: або вступити на бакалаврат журналістики відразу після школи, або вступити на журналістську магістерську програму після отримання бакалавра в будь-якій галузі знань. Інших способів здобування вищої освіти в галузі журналістики не існує.

Власне, про реформування цих двох рівнів вищої освіти в галузі журналістики й піде далі мова.

Бакалаврат

Саме цей рівень освіти є найпроблемнішим та спричиняє багато нарікань і від роботодавців, і від студентів. За новим Законом «Про вищу освіту»,для отримання диплома бакалавра необхідно виконати програму, яка має обсяг від 180 до 240 кредитів Європейської кредитної трансферно-накопичувальної системи (ЄКТС). Інакше кажучи, це від трьох до чотирьох навчальних років.

Одразу хочу висловитися проти трирічного бакалаврату, хоч, може, і отримаю низку негативних відгуків, особливо від колег із комерційних вишів. Власне, ще один рік потрібен для того, аби заповнити всі прогалини в знаннях сьогоднішніх випускників шкіл. Як доводить практика, навіть 200 балів, отриманих на ЗНО з української мови та літератури, не завжди свідчать про високу грамотність їхнього власника. Це демонструють так звані вхідні контрольні роботи, які проводять кафедри мови. А про ґрунтовні знання з географії, історії, навіть літератури годі й говорити. Щоправда, останнім часом кількість дітей, які добре знають іноземну мову, приємно дивує. Тому, напевно, доки не відбудеться реформа середньої освіти, про трирічний бакалаврат вести мову передчасно. Навпаки, треба збільшити кількість навчальних годин на вивчення рідної мови, щоб не було соромно читати журналістські матеріали наших випускників.

Ще однією, і я вважаю, не останньою проблемою, яка перегукується з викладеною вище, є бідність лексичного запасу студентів під час формування думки та порушення логіки в побудові тексту. І причина цієї проблеми криється в тому, що діти перестали читати. Одним зі шляхів її розв’язання може стати повернення до викладання курсу літератури протягом усього періоду навчання. Власне, за цей час студенти зможуть ознайомитися з більшою кількістю творів класичної літератури та відкрити для себе сучасників, а разом із тим виробити звичку читати. Головне, щоб викладали цей курс люди, закохані в літературу.

Практичні й теоретичні дисципліни – що переважає?

Дуже часто ми чуємо закиди про те, що журналістська освіта занадто затеоретизована, що не вистачає практичних занять із фаху. Це поширений міф, який легко розвінчати, якщо взяти навчальний план із журналістики, за яким навчалися сьогоднішні випускники Інституту журналістики КНУ, де я працював останні 17 років. Суто теоретичні дисципліни становлять у плані лише 25% од загальної кількості, тобто 60 кредитів ЄКТС. Третина цих курсів – дисципліни загальнонаукового циклу, який передбачено для здобувачів вищої освіти як обов’язковий для прослуховування. Це, зокрема:

  • філософія
  • політологія
  • історія України
  • екологія
  • історія української культури
  • основи наукових досліджень тощо.

Безперечно, вони необхідні й журналістам, адже закладають основи аналітичності, що дуже важливо в подальшій роботі. До решти двох третин суто теоретичних курсів належать:

  • медіаправо
  • журналістська етика
  • соціологія масових комунікацій
  • теорія масових комунікацій
  • комунікаційні технології
  • медіакритика
  • історія української журналістики
  • історія зарубіжної журналістики тощо.

Зрештою, це набір теоретичних дисциплін, наявних у навчальному плані майже кожного факультету журналістики у світі. Власне факультету, а не школи журналістики, які все ж відрізняються за своїм призначенням.

На вивчення фахових предметів, які за своєю суттю мають давати тільки практичні навички, у навчальному плані передбачено 33% часу, тобто 80 із 240 кредитів ЄКТС, і це не враховуючи дисциплін, котрі останнім часом дістали назву «тематичні спеціалізації». Але про них поговоримо згодом.

Завдяки суто математичному підходу ми бачимо перевагу практичних дисциплін над теоретичними. А от якість викладання перших не задовольняє ні студентів, ні роботодавців. Здавалось би, розв’язання цієї проблеми лежить на поверхні: до викладання слід залучати журналістів-практиків. Та в житті не все так просто.

Чому практики не рвуться викладати?

Щоб викладати фахові дисципліни (а це мінімум три пари за один день щотижня), журналіст-практик має якось узгодити це питання зі своїм роботодавцем. Бо щотижневу відсутність на робочому місці протягом усього дня можуть собі дозволити далеко не всі. Ті практики, які все-таки зголошуються викладати, ставлять однією з умов проведення занять на базі редакції. Можна було б визнати цю ідею чудовою, та, якщо в редакції немає відповідного приміщення для занять, можуть виникнути проблеми. Більшість колег журналіста-викладача не будуть у захваті від постійного балагану з 10-15 студентів, які ходять редакцією й заважають працювати. Що в таких випадках роблять практики?

Улаштовують вільне відвідування для студентів, що з точки зору останніх однозначно розцінюється як можливість прогулювати заняття. І як результат – жодних знань. Прикро, але такі випадки непоодинокі. Але відомий такий позитивний приклад: керівник української служби Радіо «Свобода» Інна Кузнецова проводить зі своїми студентами виїзні заняття просто в редакції. Вони готують справжній медіапродукт і дістають досвід роботи на радіо світового рівня.

Крім того, практики найчастіше просто не усвідомлюють той обсяг роботи, який вони мають виконати протягом семестру. А це по шість годин щотижня протягом 15 тижнів. Більшість журналістів-практиків готові розповісти не більш як дві-три теми, котрі вони добре знають. Підготовка до пар вимагає часу, якого в людини, що працює, не так багато. А найбільше відлякує людей необхідність вести документацію, пов’язану з кредитно-модульною системою. Журнали, плани, бали – це ті монстри, з якими не завжди справляються люди, не пов’язані з викладацькою роботою.

То що залишається? Залучати до викладання практиків, готових полишити свою журналістську діяльність і перейти на викладацьку ниву. У світовій практиці це дуже поширене явище. Добре, коли ці люди не зациклені на своїх успіхах ген-ген якої давності, а продовжують удосконалювати свою майстерність, співпрацюючи з редакціями, проходячи різноманітні тренінги. Гірше, коли, пропрацювавши в районній газеті, викладач вимагає від сучасних студентів лише рівень середньостатистичної районки. Перспективи залучити до викладання велику кількість саме таких викладачів різко збільшилася з початком реформування державних і комунальних медіа.

Про активну молодь серед викладачів говорити не випадає, адже люди, які почали заробляти журналістикою, навряд чи покинуть це заняття заради викладацької зарплатні. А тим, у кого не такий великий досвід практичної діяльності, як у старшого покоління, викладати практичні дисципліни не дають. Зачароване коло, унаслідок якого страждають студенти.

Одна на всіх розетка

Притчею во язицех стала відсутність сучасного технічного забезпечення практичних занять. Прикро говорити, але це притаманно більшості вищих навчальних закладів України. У той час як наші польські колеги можуть похвалитися комп’ютерними залами, забезпеченими здебільшого найсучаснішою технікою корпорації Apple, яку вони отримали за гранти, у провідних українських вишах змушені проводити заняття з верстки в непристосованих аудиторіях, у кращому разі з двома розетками, просячи студентів принести їхні ноутбуки.

Така ж ситуація й на заняттях із фотожурналістики: діти працюють із камерами, які купують їм батьки. І проблема не лише у відсутності техніки. Навіть якщо вона є, наприклад телевізійні камери, узяти їх на знімання поза межами інституту – це подвиг. Тому що завідувач лабораторії не хоче відповідати за можливі пошкодження чи втрату техніки, а студенти не можуть скористатися страховим полісом, як це заведено у світі, оскільки це не прописано законодавчо, а університети не виявляють у цьому ініціативи. Тож настав час учитися вигравати гранти на технічне забезпечення, як це роблять наші сусіди, і разом із тим переймати передовий досвід зі страхування, щоб потім можна було без перешкод користуватися отриманою технікою.

Важка доля практиканта

Невтішна ситуація й з навчальною та виробничою практиками. Сьогодні редакції не зацікавлені в такій співпраці з вишами, які готують майбутніх журналістів. Це звучить дивно, але провідним медіахолдингам вигідніше створювати свої медіашколи, на кшталт «Інтершколи» від Inter Media Group чи «Вищої школи Media & Production» від 1+1 MEDIA. По-перше, згадані заклади є комерційними, а університети сьогодні не в змозі заплатити редакціям за перебування своїх студентів на практиці. По-друге, це питання порушує іншу проблему: ніхто в редакціях не зацікавлений витрачати свій час на практикантів. Їм вигідніше взяти на роботу вже досвідченого журналіста й не витрачати час на навчання початківця. Бо в галузі є надлишок пропозицій на ринку праці. Єдина шпарина, якою користуються наші студенти, – це працевлаштування на неповний робочий день у редакції, які, економлячи кошти, максимально використовують майже безкоштовну студентську роботу. Цим, хоч як дивно, грішать майже всі редакції провідних медіа. У більшості випадків так і закривається практика, і добре, коли студенти мали шанс займатися саме журналістикою, а не лише готувати метрам каву.

Тож про відділи практики, які допомагають своїм студентам і про які ми дізнаємося під час своїх стажувань у Швеції, Британії, Польщі, нам іще мріяти й мріяти. Наприклад, практика шведських студентів на Громадському телебаченні та радіо взагалі ґрунтується на дивовижних, як для українців, засадах. Шведські зірки вважають своїм обов’язком навчати студентів-практикантів, бо в них заведено передавати свій досвід молодшому поколінню. А без послідовників ніякі вони не зірки.

В Україні проблема полягає саме в стосунках між вишами й роботодавцями, бо їхня взаємодія, на жаль, є лише декларативною, і далі за дискусії та взаємні звинувачення справа не йде. Це симптом несформованості медіаринку як бізнесу, коли більшість медіа є дотаційними, а не самоокупними, які могли б розраховувати на власних споживачів та ринок реклами, а не на дотації від держави чи власника. А скільки в Україні самоокупних та прибуткових медіа? Хто залишиться на ринку завтра? З ким можна провадити діалог стосовно розвитку галузі?

Тематичні спеціалізації – шанс для майбутнього журналіста

Одним із перспективних напрямів, які нещодавно з’явилися в журналістській освіті, є тематичні спеціалізації, про які ми вже згадували. У чому ця перспективність? По-перше, тематична спеціалізація – це низка дисциплін із тієї сфери, якою хотів би зайнятися майбутній журналіст. Наприклад, спортивна, економічна, політична або мистецька журналістика. По-друге, за новим Законом «Про вищу освіту», студенти самі можуть вибирати дисципліни, які вони хотіли б послухати з вибраної галузі на будь-якому факультеті свого університету, чи скористатися академічною мобільністю й провчитися семестр у якомусь іншому виші України чи Європи. Головне, щоб кількість кредитів ЄКТС відповідала визначеній у навчальній програмі рідного факультету чи інституту.

І, по-третє, наставниками, або, як заведено називати в театральних вишах, - майстрами таких груп можуть бути провідні фахівці-журналісти, які займаються певною тематикою. Або ж варто запровадити гостьові майстер-класи, які проводитиме не один, а ряд фахівців.

Єдиним «але» в цьому задумі є те, що в нормативних документах більшості вищих навчальних закладів передбачено створення груп для дисциплін на вибір студентів у кількості не менше як одна академічна група, а це мінімум 25 осіб. Тож про різноманітність у виборі тематики говорити не випадає: їх на курсі зі ста студентів буде не більш як чотири. Це особливо суттєво для невеликих факультетів, де вибору може не бути взагалі. Але прагнути до урізноманітнення тематики й шукати винятки з правил справді варто.

Інформаційну журналістику змінить авторська

Від роботодавців доводилося навіть чути, що нинішніх студентів бакалаврату всього лише треба навчити правильно писати кілька інформаційних жанрів, із чим можна справитися й за рік-півтора. Мовляв, саме такого фахівця потребує ринок сьогодні. Дехто веде мову про безперспективність друкованої преси, адже її поглинають онлайн-ЗМІ, які потребують фахівців із написання все тих же онлайн-повідомлень та ведення блогів, а ще таких, котрі мають навички з відеознімання та відеомонтажу. З наукового погляду, відповідно до цьогорічних досліджень, які я здійснював зі своїми студентами, основними жанрами в друкованих та онлайн-медіа є інформаційні: 93% становлять власне повідомлення й замітки. У короткотерміновій перспективі саме таких фахівців потребуватиме ринок.

Та коли вести мову про середньо- й довготермінову перспективу, то від послуг журналістів, які спеціалізуються лише на інформаційних жанрах, редакції відмовлятимуться на користь автоматизованих програм із написання повідомлень. Провідні світові інформаційні агенції Associated Press та Bloomberg уже використовують такі алгоритми для написання фінансових і спортивних новин. Технічний розвиток змушує думати про те, як навчити писати аналітику, що стане основою друкованих видань, оскільки вони вже сьогодні не витримують конкуренції з боку онлайн-ЗМІ та соціальних медіа.

Для авторської журналістики потрібно, щоб студенти бакалаврату отримували хороший багаж знань хоча б з однієї галузі суспільної діяльності, мали розвинуте критичне та аналітичне мислення. На моє переконання, для цього потрібно багато читати й проводити власні дослідження та розслідування. Також студенти повинні вміти використовувати бази даних і на їх основі готувати власні матеріали та не лише писати тексти, а й створювати візуалізації. Для цього їм потрібні знання з дата-журналістики, які базуються на статистиці та математиці.

Магістратура

Відповідно до чинного законодавства, магістратура передбачає два види програм для здобуття цього освітнього ступеня. Ідеться про освітньо-професійну та освітньо-наукову програми.

Освітньо-професійна програма: підготовка практиків

За цим видом у нас працюють дві відомі школи журналістики – Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Українського католицького університету. В обох навчання зосереджено на практичному здобутті фаху для студентів, які вже мають бакалаврські дипломи із журналістики чи з будь-якої іншої галузі знань. Можна позаздрити колегам, адже студенти до них приходять із чіткою мотивацією та впевненістю в необхідності навчання саме за цією спеціальністю, що не можна сказати про велику кількість студентів-першокурсників бакалаврської програми, яких веде романтична мрія. І відгуки випускників цих двох шкіл свідчать про належний рівень викладання. Фактично школи журналістики реалізують світову практику оволодіння журналістськими навичками в дорослому віці, адже бакалаврський диплом так чи інакше виставляє віковий ценз.

Освітньо-наукова програма: підготовка теоретиків (журналістикознавців)

За цим видом працюють усі інші навчальні заклади, у яких відкрито магістратуру із журналістики. Знаючи, як це відбувається в Інституті журналістики КНУ, я назвав би це радше мікстом цих двох видів освітніх програм. А оскільки Інститут журналістики є законодавцем навчальних планів для решти університетів України, то можна стверджувати, що саме так відбувається навчання за більшістю магістерських програм із журналістики.

Тож до минулого року основну увагу в магістерській програмі було зосереджено на оволодінні теоретичними знаннями з дисциплін, які становлять основу наукової галузі соціальні комунікації, 25% дисциплін пов’язано із журналістикознавством і лише 4% – з практичною діяльністю. Добре, що були дисципліни, які давали змогу випускникам після закінчення магістратури викладати у вищих навчальних закладах: педагогіка вищої школи, методика викладання фахових дисциплін та асистентська практика. На жаль, ці дисципліни відсутні вже в торішньому та нинішньому навчальних планах, які змінено на виконання нових вимог Закону «Про вищу освіту» та через запровадження нових галузей знань. Отже, випускники наступних років утратили можливість викладати. Щоправда, у плані минулого року було чітко виокремлено практичну й наукову спеціалізації підготовки майбутніх магістрів. Першу пропонували студентам, які вже мали журналістську освіту, а другу – тим, що такої освіти не мали. Тож студенти, які отримали як спеціалізацію наукову діяльність, матимуть у своїх дипломах додатковий запис: «молодший науковий співробітник», а ті, що пройдуть практичну спеціалізацію, будуть за дипломом лише магістрами журналістики.

Здивував мене нинішній варіант магістерської освітньої програми із журналістики та соціальної комунікації. Він, на противагу торішньому, уже не має чіткого розмежування на наукову та практичну спеціалізації. Студенти лише в межах 30 кредитів ЄКТС зможуть вибирати дисципліни наукового чи практичного спрямування, зокрема, зможуть скористатися можливістю академічної мобільності, тобто здобути бажані знання в інших навчальних закладах України чи Європи. Для тих, що таким шансом не скористаються, у навчальному плані передбачено 48% од навчального часу на різноманітні практики, стажування й проведення досліджень у рамках написання своєї магістерської роботи. Це, з одного боку, добре, але про те, як проходить практика, ми вже знаємо.

Не варто забувати про зміну наукових галузей, яка відбувається безпосередньо зараз. Кожній галузі знань підпорядковуються всі освітні ступені: бакалавр, магістр, доктор філософії й доктор наук. І кожен ступінь повинен мати окрему освітню програму. З нового навчального 2016–2017 року підготовка в аспірантурі здійснюватиметься за освітньо-науковою програмою «Журналістика». Наукової галузі «соціальні комунікації» більше немає. Нині точаться суперечки щодо самодостатності наукової основи спеціальності «журналістика» – комунікативістики або журналістикознавства.

Журналістика як професія, журналістика як освітня програма, журналістика як наукова галузь – якраз сьогодні вони виборюють право на існування як окремі напрями й водночас мають багато точок дотику. Науковці намагаються досліджувати реальний ринок та прогнозувати тенденції його розвитку, виші – хочеться вірити – прагнуть поєднати наукові здобутки й досвід практиків для підготовки студентів. Роботодавцям саме час активно долучитися до процесу підготовки майбутніх кадрів і вже сьогодні робити ставку не на інформаційну складову, а на аналітичну. Бо в інформаційному суспільстві не можна продавати інформацію – вона є у вільному доступі, зате можна продавати аналітику й авторські проекти.

comments powered by Disqus