Військовий фотокореспондент Кріс Гондрос (Chris Hondros) став однією з жертв убитого нещодавно лівійського диктатора Муаммара Каддафі. Він загинув цього року в Лівії разом із чотирма іншими журналістами, увійшовши в історію американської та світової преси.

Народжений у США в родині іммігрантів із Греції та Німеччини, Кріс вивчав англійську літературу в університеті Північної Кароліни і здобув ступінь магістра в Школі візуальних комунікацій університету штату Огайо. У 90-х роках він побував в усіх гарячих точках планети: в Афганістані, Іраку, Анголі, Кашмірі, на Західному березі ріки Йордан, у Косово, Ліберії. Його професійну майстерність і мужність відзначено численними національними та міжнародними нагородами.

Кріс не тільки працював із камерою, а й писав на воєнну тематику. В цьому есе, яке MS публікує нижче, Кріс розповідає історію фото, завдяки якому став славетним і здобув Пулітцерівську премію. Незвичну особисту розповідь подано на тлі життя нащадків звільнених від рабства темношкірих американських невільників, які повернулися в Африку та не спромоглися створити на новій батьківщині – Ліберії омріяну республіку свободи.

Я і Джозеф Дуо

Кріс Гондрос, американський військовий кореспондент

Більш як два роки він був невід’ємною часткою мого життя, хоч я не знав ані його імені, ані його віку, не знав про нього нічого. Ми зустрілися лише одного разу в розпал битви у Західній Африці. Та тієї миті, коли я фотографував, як він стрибав у бойовому екстазі, наші долі з’єдналися.

Ані він, ані я не знали, що та коротка мить змінить наше життя, а та подія розкрутиться. Тепер я знаю те, чого не знав тоді: його звуть Джозеф Дуо і йому 28 років.

Улітку 2003 року вулиці задушливої від вологи столиці Ліберії – Монровії поглинуло пекло насильства. Намагаючись скинути уряд тодішнього президента Чарльза Тейлора, повстанці штурмували столицю, переповнену біженцями, які тікали від військ, що атакували. Наступ тривав майже місяць. То був нескінченно тривалий жахливий час. Свинцеве небо раз-по-раз поливало землю градом мінометних снарядів і куль. Монровія стала суцільною передовою лінією фронту. Я гасав з одного місця військової сутички до іншого, заряджаючись адреналіном. Знімав тисячі кадрів жорстокого бойовища.

Якось із колегою-фоторепортером я опинився на стратегічному мосту в центрі столиці разом зі взводом накачаних наркотиками проурядових ополченців. Вони утримали позицію, обстрілюючи повстанців на протилежному боці річки.

Посеред мосту несамовитий, розкуйовджений командир, скинувши сорочку, вихопив із рук вояка-хлопчака гранатомет, приклав його до свого плеча і почав цілитися. Я навів на нього камеру тієї миті, як він натискував на спусковий гачок.

Джезеф Дуо. Знамените фото Кріса Гондроса / Pixanews

Ракета оглушливо рвонула з командирського плеча. Він, певно, влучив у ціль, бо на мій подив вертівся, стрибав із радісними вигуками, сп’янілий у запалі бою. Після цього наказав своїм воякам, більшість яких були дітлахами, наступати, щоби навальна атака на мосту не захлинулася. Тих, хто виявляв нерішучість, він гамселив прикладом.

Безглуздий наступ тривав. Взвод озброєних переляканих дітей поринув у вир жахливої війни, що точилася тоді в Ліберії. Але того дня я вже був знесилений. На мосту я пробув менше десяти хвилин. Однак, щоб не потрапити під перехресний вогонь, щодуху побіг із колегою в інший бік.

Коли повернувся в готель, у вухах дзвеніло. На знімках було багато вояків і стрілянини. Та на плівці це не справляло такого сильного враження, як здалося мені навіч. Розчарування – вічне прокляття військових фотокореспондентів!

Зрештою, я натрапив на серію знімків командира, який «повис» у повітрі після ракетного пострілу. Спочатку був трохи розчарований. Мені не сподобалося, що він дивився прямо на мене, хоч насправді то була ілюзія. Так само можна зняти кадр ковзанярки на льоду: тієї миті, як вона вертиться, немов відбувається візуальний контакт. До того ж командир відірвався від вояків, і здавалося, що на мосту безлюдно.

Та все ж я відтонував знімок і надіслав його супутниковим телефоном на стрічку новин. Вимкнув камеру і пішов спати з думкою про те, чи зацікавить когось фото про незрозумілий військовий конфлікт в Африці.

Наступного ранку, перш ніж знову вирушити на фронт, я переглянув електронну пошту. Скринька була переповнена повідомленнями з усього світу. Більшість – із заголовком «Неймовірне фото». Того дня мій знімок опублікували десятки американських газет. З-поміж видань, які вмістили його на першій сторінці великим форматом, було Washington Post. Часописи – від французьких до японських – надрукували його на розворотах.

Командир, зображений на знімку, став символом безвиході затяжної громадянської війни в Ліберії. Згодом він потрапив на плакати і на обкладинки книг. Асоціація фотографів Нідерландів розклеїла його по всьому Амстердаму на залізничній станції та на автобусних зупинках. У Франції на журналістському фестивалі фото випустили як плакат – більший, ніж у натуральну величину, і вивісили на будівлі. Його дивилися в картинних галереях. Критики висловлювали міркування щодо його образотворчих і символічних елементів. Вояка, який «ширяє» у повітрі, дехто вважав розіп’ятим мучеником.

Фото стало знаменитим.

Відтоді мене постійно розпитували про вояка з чуприною, що стримить сторч, життєвий шлях якого на декілька хвилин перетнувся з моїм? Як його звати? Скільки йому років? Що з ним сталося? Я мусив визнати, що цього не знаю. Крихту інформації я дізнався від колеги Спенсера Платта, який побував у Ліберії після того, як я звідти виїхав. Він зустрічався з вояком, котрий сидів за кермом автівки з приліпленим до вітрового скла моїм знімком з інтернету. Ми радісно сміялися. Тепер я знав, що мій герой, принаймні, пережив війну.

Зізнаюся: насправді я ніколи не розумів сенсу того знімку. Фоторепортери часто знімають жертви війни. Іноді це зворушує світ. А тут увагу світу привернув знімок шаленого вояка. Що то було: осуд чи вихваляння війни? Може, це викликало співчуття до ліберійців? Чи розкривало мерзотне нутро людського існування, темну сторону, приховану в кожному з нас? Я й досі не мав певної думки.

Втім, мене не полишала надія колись повернутися до Ліберії та з’ясувати все для самого себе. Така можливість виникла декілька тижнів тому, коли в історії цієї країни намітилася віха. Відбувалися вільні загальнонаціональні президентські вибори під міжнародним контролем. Я сумував за Ліберією і приземлився у безладному, занедбаному аеропорту Монровії з усмішкою на вустах.

Спочатку зупинився в будинку Ахмеда – свого колишнього помічника-ліберійця. Під впливом журналістів, із якими зустрічався 2003 року, він заробляв тепер на життя як незалежний фоторепортер, співпрацюючи з новинними виданнями.

Я запитав його про вояка на мосту.

– Тепер він – знаменитість. Мешкає в передмісті. Я знаю де. Хочете поїхати туди? – відповів Ахмед.

Невдовзі ми вже тряслися на вибоїнах. Очі колола типова африканська бідність: довкола занедбані будинки, худі кури порпалися у смітті, діти з роздутими животами стрибали на брудних вулицях.

Я чекав біля автівки, Ахмед стукав у двері халупи. Звідти вийшов чоловік із нервовою посмішкою на вустах. Він був коротуном – набагато нижчим, ніж я його запам’ятав чи як можна було судити з фото. Його чуприна не стриміла сторч, а тулуб прикривала сорочка. Він посміхався, стуливши рота. Був сором’язливим і нервозним.

– Добре, що ми нарешті знову зустрітися з вами, – вимовив я, збентежений власними словами. – Ви мене пам’ятаєте?

– Ви – біла людина, яка стояла на мосту, – спокійно сказав він. – Ви зобразили мене на тому знімку.

Я посміхнувся, примовивши:

– Я ніколи не знав, як вас звуть.

– Джозеф. Мене звуть Джозеф Дуо.

Він, як і його знімок, став насправді знаменитим. Давав інтерв’ю закордонним журналістам, які прибули в Монровію і дізналися, що людина – символ громадянської війни в Ліберії, мешкає неподалік їхніх готелів.

Я старався пояснити Джозефу, що через той знімок відчував близькість до нього, хоча ми й не зустрічалися. Та нам було важко відразу порозумітися, і я шкодував, що того дня не встиг сказати йому все, що хотів. За декілька днів ми повернулися на той самий міст, щоби зняти новий портрет Джозефа і продовжити розмову.

Тепер міст заповнили автівки, його з одного кінця в інший безпечно перетинали люди. Походжаючи в натовпі, Джозеф посміхався:

– Тут було жарко. Тоді я не походив би як зараз. Потрапив би під кулі.

– Поглянь-но, – сказав я. – Вперше я побачив тебе біля того муру. Пам’ятаєш, як ти намагався повести всіх у наступ на мосту?

– Було надто жарко, і їм цього не хотілося, – сказав він, посміхаючись. – А потім я побачив вас – двох білих людей і сказав: «Ходімо з нами на міст». Пам’ятаєте?

– Повір мені, що пам’ятаю.

Ми зупинилися на тому місці, де два роки тому точилася стрілянина. Я почав зйомку. Зібрався натовп. Діти дражнили його: «Гей, чому ти позуєш білій людині? Біла людино, сфотографуй мене!». Джозеф сором’язливо потупив очі. Цікаво, чи дітлахи уявляли собі, що чоловік, із якого вони глузують, вбивав на цьому мосту людей і, певно, з легкістю міг би зробити те ж саме знову...

Накрапало. Я припинив зйомку. Ми поверталися з мосту до автівки. Коли почалася злива, побігли стрімголов. Сховалися під навісом – обидва мокрі, як хлющ.

– Я хочу у вас про щось запитати, – сказав Джозеф, спостерігаючи, як падають краплі дощу.

Що довше ми були разом, то розкутішим він ставав.

– Звісно, питай про що завгодно.

– О’кей, ну… – він потупив погляд в землю, мабуть, щоб набратися рішучості. І, зрештою, бовкнув:

– Я хочу стати американським морським піхотинцем. Скажіть мені, як це зробити?

Я не знав, якого запитання можна було від нього чекати, та тільки не цього.

– У морську піхоту… – нарешті вимовив я. – Розумієш, як правило туди набирають американців.

Обличчя Джозефа видовжилося, він засмутився.

Я здригнувся:

– Джозефе, ти певен, що хочеш знову стати вояком? У Ліберії зараз мир. Тобі не хотілося б піти до школи або чогось подібного?

– Так, я хочу оволодіти професією. Тепер я не навчаюся і не працюю. Крім того я закінчив лише десять класів. А потім пішов на війну.

– Ти вмієш читати й писати?

Джозеф відчув себе ображеним:

– Я був офіцером! Я тренував вояків. Щоб стати елітним бійцем, потрібно було навчатися три місяці. То був антитерористичний підрозділ! Як я міг займатися цим, не вміючи читати?

– О’кей, о’кей, – заспокоїв його я. – Отже, тобі треба закінчити середню школу?

– Саме так.

Наступного дня я запитав у свого водія Елліота, як працюють школи в Монровії.

– Є приватні школи, та вони такі дорогі! Такі дорогі..! – журився він, коли, об’їжджаючи місто, ми стрибали в автівці по вибоїнах.

– Справді? Тож скільки треба заплатити за рік навчання? – запитав я.

– За рік? Купу грошей! Цілу купу! – сказав він, скрушно хитаючи головою.

– Скільки?

– Десь чотири чи п’ять тисяч ліберійських доларів.

Я мружився під час розмови, та від здивування мої брови піднялися.

– П’ять тисяч ліберійських доларів… Зачекайте. Це близько сімдесяти п’яти баксів… Так. Це дуже дорого.

– За цілий рік? Ти певен?

Елліот виявився правий. Плата за рік навчання та додаткові витрати у приватних школах Ліберії, серед яких чимало церковних, становила менше 100 доларів.

В останній день перебування в Монровії я об’їздив приватні школи з нотатником і наробив стільки галасу, як та мати з Манхеттена, яка об’їздила школи денного навчання у верхньому Іст-Сайді. Та мої запитання були іншого ґатунку: «У вас є генератор?», «Чи багато навчається у вас колишніх вояків?», «Чому ви не відремонтували приміщення після обстрілів?».

Нас привабила одна школа, та вона була розташована у центрі Монровії, за п’ятнадцять хвилин їзди від глухого передмістя, де мешкав Джозеф. Елліот вважав, що той неохоче вчитиметься, якщо йому щоранку доведеться їздити туди. Була й інша гарна школа, однак прийом учнів там уже закінчився. Ще в одній школі не було комп’ютера, а я вважав, що володіти ним важливо навіть у Монровії.

Потім ми знайшли школу з двома довгими рядами прилеглих до церкви класних приміщень. Як і більшість шкіл у Ліберії, вона була дещо занедбана. Та в ній був просторий клас, оснащений старими комп’ютерами марки Dell і принтерами. А в залі стояв новий великий генератор, що приводив у дію все устаткування. Шкільне приміщення було частиною церковного, однак директор школи пояснив мені, що в них навчаються учні багатьох віросповідань.

Він запевнив, що 28-річний одинадцятикласник – звичайне явище. У Ліберії є навіть восьмикласники у 40-річному віці, пояснив директор.

Щоб записатися до школи, достатньо було заплатити за навчання, а Джозеф мав пройти тест на придатність.

Я поїхав за своїм учнем.

– Ти казав мені, що хочеш знову ходити до школи, – сказав я Джозефу, коли ми повернулися, поклавши йому руку на плече. – Ось ми і в школі. Тобі доведеться скласти тест… О’кей? Ти до цього готовий?

– Чудово, – відповів він. Його очі сяяли і він не знав, що йому робити – обіймати мене чи тікати геть.

– Гаразд. Тоді ходімо.

Ми разом зайшли у внутрішній двір. Я познайомив його з директором, і невдовзі ми вже сиділи в його кабінеті. Я спостерігав, як директор взявся за паперову роботу, а схвильований Джозеф втупив погляд у підлогу.

Ми вели мову про те, який загальний курс навчання йому необхідно пройти. Я майже все вирішував сам, а Джозеф лише іноді кивав головою і сумирно сидів. Директор подав мені старанно підготовлений рахунок з усіма витратами, розписаними по окремих статтях: за навчання, за вступний іспит, за комп’ютерний клас, за шкільну форму і ще за…

– За туалетний папір? Цей долар і п’ятдесят центів справді за туалетний папір? – запитав я, роздивляючись рахунок.

– Так, це дуже важливо, – сказав директор. – Це для туалету. На ці потреби в них має бути власний папір. Ми проти того, щоб вони користувалися гарним папером.

Він підняв із робочого столу аркуш друкарського паперу і повертів ним, тримаючи за кінчик, нібито його вже використали не за призначенням.

– О’кей, – сказав я, повертаючись до рахунку.

Оце рахунок! За рік навчання в 11-класній приватній школі в Ліберії – з використанням комп’ютерної техніки та з іншими привілеями – я виклав 86 доларів.

Тим часом директор одразу почав відробляти платню, насівши на Джозефа і розмахуючи пальцем перед новим школярем:

– Цей чоловік заплатив за те, щоб ти вчився. Ти маєш ходити до школи! Освіта – це твоє майбутнє. Ти це знаєш?

– Знаю, – спокійно сказав Джозеф, не відриваючи погляду від підлоги. Потім глянув мені прямо в вічі:

– Я не підведу себе і не підведу вас. Обіцяю.

Невдовзі я мав відлітати. Я попрощався з Джозефом на курному шляху поблизу школи.

– Отже, справу зроблено?

– Так.

–О котрій годині ти йдеш завтра до школи? – допитувався я.

– О дев’ятій ранку.

– Гаразд.

Ми пильно дивилися один на одного. Я знову подумав про той день на мосту, про незліченні страждання, які цей маленький, схожий на хлопчика чоловік переніс сам і завдав іншим. Про мрії всієї Африки, що втілилися на цьому курному шляху в 28-річному Джозефі Дуо, якого вирвали з дитинства, щоб він бився і вбивав. Це – єдине життя, яке він знав.

Мені спало на думку: може, це безнадійно? Може, шрами, що лишилися від того жахливого часу і кровопролиття, надто глибокі, щоб їх загоїти? А може, й ні. У будь-якому разі майбутнє Дуо вперше в його житті опинилося в його власних руках.

– Ти зробиш так, що я пишатимуся тобою, Джозеф, – сказав я, сідаючи в автівку.

Переклад Аркадія Сидорука

Сайт Кріса Гондроса