Військові кореспонденти, як і репортери-розслідувачі, –  журналісти особливого ґатунку, що належать до вищої гільдії. Їхню психологію та мотиви їхніх вчинків неможливо оцінювати за звичайними людськими мірками.

Вперше, відколи було вбито Георгія Гонгадзе, Даніела Перла та Анну Політковську, загибель репортерів стала світовою новиною номер один. У  сирійському місті Хомсі під  обстрілом загинули двоє відомих західних журналістів: американка   військовий кореспондент британської The Sunday Times Мері Колвін (Marie Colvin) та французький фоторепортер Ремі Ошлік (Remi Ochlik). За день до цього від важких поранень помер сирійський відео-блоґер Ремі аль-Саєд (Rami al-Sayed). Диктаторський режим Башара Асада, який влаштував блокаду Хомса, не дає змоги вирватися зі смертельного кільця  живим, ані вивезти із зони конфлікту мертвих. Серед них і загиблу Мері Колвін.

Репортажі з сирійського пекла

Минуло вівторка я дивився на BBC  репортаж наживо Мері Колвін з того пекла, що називається сирійським містом Хомс. Різка американська вимова і нестримне  хвилювання в голосі. «Я бачила сьогодні, як вмирала маленька дитина, – розповідала вона. – Це неймовірно жахливо. Осколок застряг у лівій легені дворічної крихітки. Лікар сказав: «Я безсилий допомогти… Подібне  відбувається знову, знову й знову».

Того ж дня через супутниковий телефон Мері Колвін з’явилася на  екранах CNN, ITN News та Channel 4.

Після своєї останньої програми наживо на BBC вона зателефонувала директору Human Rights Watch's Emergency  Пітеру Букерту (Peter Bouckaert). «Вона зв’язалася зі мною не для того, аби похизуватися, що вже дісталася Хомсу, – записав він наступного дня у своєму Facebook. – Вона хотіла вийти на зв’язок з людьми, котрі, на її думку, могли змінити там ситуацію… Вона розмовляла зі мною  весело й невимушено, у той час як  у Хомсі довкола неї падали снаряди.  Мері була у своїй стихії. Вона  –  найбезстрашніший і найвідданіший  репортер, з яким я будь-коли зустрічався в житті».

Наступного дня, коли Мері загинула,  The Sunday Times опублікувала її останню статтю, яку можна безкоштовно прочитати на сайті газети. У ній очима свідка через безліч страхітливих подробиць відтворено злочини режиму  Башада Асада, що вперто чіпляється за владу.

Коли вона все це встигала? Адже їй вже сповнилося 56. Схоже, що Мері  працювала не тільки на крайній межі ризику, а й на межі людських можливостей. Як свідчать її знайомі, вона охоче розповідала, в яке чергове ризиковане відрядження збиралася  вирушити. Її непокоїло те, щоб її не обійшли молодші та спритніші за неї. Втім, вона постійно давала їм фору.

«Почесний значок бойової журналістики»

Мері Колвін народилася у мальовничому  Ойстер Беї  (Oyster Bay), на Лонг-Айленді, у штаті Нью-Йорк. Навчалася у престижному Єльському університеті (Yale University). Журналістську кар’єру почала як репортер нічних поліційних новин Юнайтед Прес  Інтернешнл  (United Press International). 1984 року працювала завідувачем паризького бюро ЮПІ. Та після цього здійснила крутий поворот: переселилася  в Лондон і  перейшла  на роботу до британської The Sunday Times.

Тут вона незмінно працювала понад чверть століття спочатку кореспондентом на Близькому Сході, а згодом роз’їздним  закордонним кореспондентом. Мері Колвін побувала в усіх гарячих точках світу. Висвітлювала конфлікти  у Чечні, Іраку, Косово, Сьєрра-Леоне, ірано-іракську війну, війну у зоні Перської затоки 1991 року, ґеноцид  у Східному Тиморі і, зрештою, події арабської весни…  

У Чечні разом з групою повстанців Мері не раз потрапляла під бомбардування російської авіації. А коли покинула їхній табір, пройшла довгий шлях засніженими горами Кавказу, рятуючись від мародерів і російських парашутистів. Цей досвід на межі життя та смерті став основою для написання серії реалістичних репортажів про драму чеченського народу.

У Сьєрра-Леоне під час затяжної громадянської війни за володіння алмазними покладами вона  висвітлювала трагедію «покоління ампутованих дітей», яким бойовики з так званого Революційного об’єднаного фронту відрізали кінцівки, щоб ті не могли підняти проти них зброю.

Мері Колвін з лівійськими повстанцями, Місрата, 4 червня 2011 / ABC News

У Східному Тиморі, окупованому Індонезією, Мері  довела, що вона  не тільки журналістка. Вона взяла під особисту опіку 1500  жінок і дітей, які опинилися в компаунді в облозі войовничих нападників,  і, спираючись на  підтримку    миротворців ООН, не дозволила вчинити над ними розправу. «Я відчуваю, що маю перед ними моральну відповідальність. Нехтувати цим було б боягузтвом, - заявила  Мері. – Якщо в журналістів є можливість врятувати їхні життя, їм слід це зробити». Вона стала білою вороною  серед більш як   двадцяти закордонних  репортерів, які поспіхом евакуювалися з небезпечної території. Натомість Мері била на сполох у всі дзвони. Вона відмовилася покинути своїх підопічних і виявляла турботу про них,  допоки під міжнародним захистом їх не вивезли у безпечне місце. У Східному Тиморі її вважають національною героїнею.

2001 року, під час громадянської війни у Шрі-Ланці, від осколку снаряду Мері Колвін втратила ліве око. Відтоді замість того, щоб вставити  протез, як це зробили б на її місці інші, вона постійно носила чорну пов’язку. За висловом тижневика Time - «як почесний значок бойової журналістики». Тож Мері легко було відрізнити від інших репортерів у будь-якій зоні конфлікту.

Світ мінявся на її очах. Колвін брала декілька ексклюзивних інтерв’ю в Муаммара Каддафі в його резиденції у центрі Тріполі, коли він був на владному Олімпі. А під час драматичних подій 2011-го побачила її розгромленою і розграбованою.     

Останнє відрядження

Відколи торік у березні у Сирії вибухнуло народне повстання   диктаторський режим заборонив в’їзд в країну більшості західних журналістів. Однак, наражаючись на ризик, вони проникали у найгарячіші точки країни. Дивно,  якби серед них не було Мері Колвін.

Кореспондент The New York Times Ніл Макфаркугар (Neil MacFarquhar), з яким вона обідала в Бейруті 14 лютого перед  тим, як вирушити в  Сирію, свідчить таке. Мері сказала йому: «Я не можу назвати більш загрозливу ситуацію.  Можливо, за винятком Чечні». Та в неї був твердий намір дістатися туди, подолати труднощі й вибратися звідти, згадує її колега. Та збутися  цьому не судилося.

До Хомса,  що опинився  в епіцентрі драматичних подій,  Мері, як свідчила вона сама, добиралася  «контрабандним» шляхом, присягнувши не розкривати його, перелазила у темряві через мури,  падала в траншеї.   У місті її зустріли опозиційні політичні активісти, раді закордонним журналістам,  в яких вони вбачали своїх рятівників, що розповідають світові правду про криваві розправи в  їхній країні.

Тут вона отаборилася  у влаштованому для групи закордонних журналістів прес-центрі, де,  попри спартанські умови, було головне - супутникова антена. Отже, й зв’язок із навколишнім світом. Тут вона  загинула 22 лютого під час обстрілу урядовими військами, який багато хто вважає цілеспрямованим проти західних журналістів.

Головний редактор The Sunday Times  Джон Вітероу (John Witherow) так висловився про Мері Колвін: «Вона була надзвичайною особистістю. Нею рухала пристрасть висвітлювати війни. Вона вірила, що її робота має важливе значення. Була глибоко переконана у тому, що її репортажі можуть привернути увагу світової спільноти й частково приборкати жорстокі режими». Ведучий британського каналу Channel 4 News Джон Сноу (Jon Snow), який інтерв’ював Мері Колвін минулого вівторка, назвав її «наймужнішою жінкою, яку будь-коли зустрічав, і  чудовою репортеркою».

Кореспондентка BBC  Лайс Дусей (Lyse Doucet), котра особисто знала Мері, змальовує її як «жінку з лихою посмішкою та з чутливою душею, з непохитним бажанням розповідати про важливі речі. Вона була водночас мужньою та гламурною». Власник The Sunday Times Руперт Мердок (Rupert  Murdoch) назвав  Колвін «однією з найвидатніших закордонних кореспондентів свого покоління».

Їй віддав шану британcький прем’єр-міністр Девід Камерон (David Cameron). Він заявив: «Це – відчайдушно сумне нагадування про  те, як журналісти ризикують задля того, щоб розповідати світові про жахливі події, що відбуваються в світі».

Вона отримала нагороду «Кращий журналіст року»   (Journalist of the Year) від Асоціації закордонних журналістів (Foreign Press Association), двічі британську – «Кращого закордонного репортера року» (Foreign Reporter of the Year). І головну – «За мужність в журналістиці» (Courage in Journalism) від  Міжнародної жіночого медіа-фонду (International Women's Media Foundation). Це не те, що отримати  статуетку «Телетріумфу» чи навіть  звання Героя України.

Мері Колвін на площі Тахрір у Каїрі /  www.columbiamissourian.com

Замість післямови

Мері Колвін не була схильна до сімейного затишку. Тричі одружувалася й не мала дітей. Майже все своє свідоме життя вона була військовим кореспондентом. Тож у  сьогоднішньому неспокійному світі роботи їй ніколи не бракувало.  

Вона була ще й сценаристом та продюсером документальних фільмів для BBC і чудовим публічним промовцем. Вміла висловлюватися   правдиво, щиро, емоційно. Під час меморіальної  служби,  присвяченої   журналістам, загиблим у війнах ХХІ століття, що  відбулася у листопаді 2010 року у  лондонській церкві Св.Брайда (St. Bride's Church), Мері Колвін поставила нериторичне запитання:

«Наше покликання – розповідати про страхіття війни достеменно й неупереджено. Ми зажди повинні запитувати себе: чи рівень ризику вартий розповіді? Що таке хоробрість і що таке бравада?»

На це складне запитання вона дала чітку відповідь. Не тільки на словах, а й власним життям.

Я не утримався від спокуси запропонувати переклад її згаданого виступу як взірця ораторського мистецтва, сплаву інтелекту й емоцій (читайте далі…)

Джерела: The Sunday Times,  BBC,  CNN, Time, The New York Times, Huffington Post, Paris Match, Spiegel

Мері Колвін:  що значить бути військовим кореспондентом

Ваша  Королівська Величносте, леді та джентльмени!

Для мене висока честь виступити на цій вечірній службі пам’яті загиблих журналістів і тих, хто допомагав їм висвітлювати події у військових зонах ХХІ століття. Більшу частку свого професійного життя я працювала військовим кореспондентом. Це покликання завжди було важким. Однак потреба  в об’єктивному репортерстві з лінії фронту ніколи не була такою настійною, як зараз.

Висвітлювати війну означає бути серед   хаосу, руйнування та смерті, намагатися бути свідком. Це означає прагнення відшукати правду у пропагандистській  піщаній бурі, що здіймається коли зіштовхуються  армії, племена й терористи. Це означає ризик не тільки для самого себе, а  й для тих, хто  співпрацює з тобою.

Незважаючи на всі відео міністерства оборони чи Пентаґона, на всі описані  відцензурованою мовою досконалі бомби й  точкові удари, на місці подій все лишилося навдивовижу таким, як було сотні років тому. Вирви від снарядів. Спалені будинки. Скалічені тіла. Жінки, які плачуть за дітьми й чоловіками. Чоловіки, які плачуть за жінками.  Матері, які плачуть за дітьми.

Наше покликання  – розповідати про страхіття війни достеменно й неупереджено. Ми зажди повинні питати себе: чи рівень ризику вартий розповіді? Що таке хоробрість і що таке бравада?

Журналісти, які висвітлюють битви, беруть на себе велику відповідальність і зіштовхуються з важким вибором. Іноді вони платять найвищу ціну. Сьогодні ми вшановуємо 49 журналістів та їхніх помічників, які загинули, коли доносили новини до наших берегів. Ми пам’ятаємо також про журналістів в усьому світі, які зазнали поранень, каліцтва чи їх місяцями тримали заручниками. Ніколи досі працювати  військовим кореспондентом не було так небезпечно як тепер.  Журналіст у військовій зоні став першою мішенню.

Я втратила око у засідці, потрапивши туди під час громадянської війни у Шрі-Ланці. Я вирушила на північну - тамільську територію, заборонену для журналістів і виявила там замовчувану гуманітарну катастрофу. Коли таємно поверталася назад через внутрішній кордон, солдат кинув у мене гранату. Осколок врізався мені в обличчя й шию. Він знав, що коїть.

Минулого тижня в Афганістані я сиділа за чашкою кави з другом-фоторепортером Жоаном Сілвою  (Joao Silva). Ми говорили про жах, який неминуче відчуваєш, коли їдеш з військовим патрулем афганськими селами, виставляєш одну ногу поперед іншої та налаштовуєш себе на те, що кожен крок може призвести до вибуху. Очікування вибуху – це кошмар. Через два дні після нашої зустрічі Жоан наступив на міну і втратив обидві ноги й коліно.

Багато хто з вас, певно, запитували себе або запитують себе зараз: чи варто платити за це життям, великим горем, втратами? Невже ми насправді можемо щось змінити?

Це питання постало переді мною, коли мене поранили. В одній газеті з’явився заголовок: чи цього разу Мері Колвін не зайшла надто далеко? Тоді, як і тепер, моя відповідь така ж: воно того варте.

Сьогодні у цій церкві зібралися друзі, колеги та родини, які знають про що саме я веду мову і розплачуються за цей досвід  так само,  як їхні рідні й любі.

Сьогодні ми повинні згадати ще й про те, наскільки важливо, щоб медіаорганізації, відряджаючи нас для висвітлення подій, і   надалі вкладали великі фінансові  інвестиції та надихали нас.  

Ми вирушаємо у далекі військові зони, аби  повідомляти про те, що там відбувається. Громадськість має право знати, що чинять від нашого імені наш уряд і наші збройні сили. Наше покликання - говорити владі правду. Ми надсилаємо додому перший грубий начерк історії. Ми можемо вплинути на хід подій, викриваючи страхіття війни,  особливо злодіяння проти мирного населення.

Ми можемо пишатися своєю професією. Першим військовим кореспондентом у сучасну добу був Вільям Говард Рассел  (William Howard Russel)  із The Times. Його відрядили висвітлювати кримський конфлікт, коли очолювана Британією коаліція билася проти російської армії, яка  наступала.

Біллі, як називали його військові, викликав вогняний вал громадського обурення вдома, розкривши те, що армія погано оснащена,  скандальне ставлення до поранених, особливо під час репатріації (хіба це не звучить знайомо?) та некомпетентність верховного командування, що призвела до безглуздої атаки легко оснащеної бригади. То був прорив у військовій журналістиці.  Досі війни висвітлювали військові офіцери, які надсилали повідомлення газетам.

Біллі Рассел вирушив на війну з відкритою душею, нотатником, телескопом і пляшкою віскі. Вперше я пішла на війну з друкарською машинкою і навчилася вибивати літери на телетайпній стрічці. До телефону чи до телекса можна було дістатися хіба що за декілька днів.

За останні декілька років військове репортерство великою мірою змінилося. Тепер ми вирушаємо на війну з супутниковими телефонами, лептопами, відеокамерами та куленепробивними жилетами. В Афганістані я спрямовую свій супутниковий телефон на південь чи південний захід, натискую на кнопку – і повідомлення надіслано.

У століття, коли вал новин котиться по двадцять чотири години сім днів на тиждень,   блоґів і твіттерів, де б ми не були, ми постійно на виклику. Та військове репортерство,  по суті, лишається тим самим. Хтось мусить  побачити на власні очі,  що там відбувається. Не можна отримати інформацію, не побувавши на місці, де  стріляють в людей і  стріляють у вас. Реальна трудність - у тому, щоб мати достатньо віри в гуманність  урядовців, військових чи пересічних людей, у те, що коли ваша розповідь потрапить на друковану сторінку, на сайт чи на телеекран, вони не залишаться байдужими.

Ми віримо в те, що можемо щось змінити.

Ми не спроможні були б зробити це чи розпочати свою роботу без водіїв і перекладачів, які зіштовхуються з тими ж самими ризиками. І так само їх жахливо багато гине. Сьогодні  ми вшановуємо їх так само як і журналістів на лінії вогню, що загинули у пошуках правди. Вони зберегли віру, як і ми. Ті, що лишилися і мають продовжити роботу.

Джерело: Huffington Post