Серед переможців Пулітцерівської премії-2012, оголошених Колумбійським університетом, – афганський фоторепортер Массуд Хоcсейні (Massoud Hossaini). Його знімок дівчинки, яку охопив жах від терористичного нападу самогубці, відзначено в категорії «гарячих новинних фотографій» (Breaking News Photography).

Вибух, після якого сама Тарана Акбарі (Tarana Akbari) вижила, забрав понад 70 людських життів. Серед загиблих було семеро членів її родини, які прибули до Кабула на жалобну церемонію ашури (День поминання полеглого мученицькою смертю імама Хусейна, що відзначається у країнах, де є спільноти мусульман-шиїтів. – прим. MS). Поранень зазнали дев’ятеро її родичів.

«Знімок, що крає серце» – так назвав це фото Пулітцерівський комітет / ABCnews

Його автор Массуд Хоcсейні співпрацює з AFP. Він народився в Кабулі, виріс в Ірані. Перш ніж узяти до рук камеру та фотографувати афганських біженців, був політичним активістом. На батьківщину Массуд повернувся 2002 року й відтоді там працює.

Знімати весілля й танці було заборонено…

Цьогорічний саміт НАТО в Чикаго, що відбувся більш як через десятиліття після падіння режиму талібів, продемонстрував утому донорів від війни в Афганістані та дорожнечею проектів допомоги цій країні, що виявилися корумпованими.

Коли світові лідери залишали саміт, те, як сприймали цю війну самі афганці, наживо демонструвалося в знімках на нью-йоркській виставці. Водночас у Колумбійському університеті вручали Пулітцерівську премію афганському фоторепортеру Массуду Хоcсейні.

Він один із небагатьох молодих талановитих фоторепортерів із Афганістану, котрі, маючи мізерний фінансовий ресурс, набули міжнародної популярності завдяки підтримці незвичайних наставників. Нині ці фоторепортери, долаючи культурні та мовні бар’єри, показують світові в афганському об’єктиві свою країну, охоплену безперервними війнами.

«Вони були в шоковому стані. Та все ж плекали велику надію», – згадує про афганців, із якими зустрівся в Кабулі 2001 року, Манучер Деґаті (Manoocher Deghati), редактор Associated Press по Близькому Сходу.

Афганці діляться своїм недавнім болісним минулим. Вони пережили радянську окупацію та жорстокі бої між моджахедами, внаслідок яких Кабул перетворився на руїни.

Коли «Талібан» 1996 року захопив владу, він встановив верховенство закону. Однак, згідно з каральними указами «міністерства заохочення чеснот та боротьби з аморальністю», в духовній царині свобода слова й творчості опинилися під забороною. Полегшення в суспільстві змінилося гірким розчаруванням.

«Війна моджахедів усім вкрай набридла, всі прагнули безпеки. Таліби принесли безпеку, та відібрали свободу», – пояснює 27-річна фоторепортерка Фарзана Вахіді (Farzana Wahidy). Коли вона була підлітком, батько влаштував її в одну з підпільних шкіл у Кабулі. «Таліби декілька разів приходили на наші курси, – пригадує Фарзана. – Ми відразу ховали наші книги, одягали бурки та вдавали, що читаємо Коран, а не вивчаємо англійську мову».

31-річний фотограф ООН Фардін Ваезі (Fardin Waezi) розпочинав свою кар’єру в семирічному віці разом із батьком у кабульській студії, відновленій після руйнувань, заподіяних моджахедами. Вони знімали портрети допотопною бокс-камерою: робили кадри, проявляли негативи та друкували знімки.

За правління талібів не заборонялося знімати тільки фото для офіційних документів. Ваезі обладнав знімальну будку поблизу поліційної дільниці. В неробочий час таємно працював фотографом на весіллях.

«Мене п'ять разів кидали до в'язниці, – розповідає він. – Якось я натрапив на поліційну колону талібів. Побачивши їх, дуже злякався. Всі мої знімки випали з конверта на долівку. Таліби збентежено дивилися на фото із зображенням жіночих танців. Я пояснив, що отримав їх із Пакистану. Вони порвали всі знімки, віддубасили мене й на декілька тижнів запроторили до в’язниці».

Хлопця надихнув Брюс Лі

Сьогодні афганські фоторепортери працюють у провідних міжнародних агентствах і в громадських організаціях, отримують нагороди. Щоб домогтися цього, їм довелося пройти важкий шлях. Хоссейні та Ваезі – єдині фоторепортери-самоуки, яких доля звела 2001 року в Кабулі.

Тієї холодної зими Манучер Деґаті (Manoocher Deghati) разом зі своїм братом – відомим фотографом Резою (Reza) поспішали повернутися до Афганістану, щоб заснувати фотошколу для медіа. Її назвали Aina, що на фарсі означає «Дзеркало». Брати народилися в Ірані, та вже не раз проводили зйомки в Афганістані, налагоджуючи зв’язки на основі спорідненості культур.

«Ми вважали, що настав час повернути щось афганцям. Усі вони зголодніли. Зголодніли в будь-якому сенсі цього слова», – каже Манучер. Він знімав іранську революцію, ірансько-іракську війну, був поранений на палестинських територіях.

З Резою біля керма Aina і з Манучером у ролі наставника брати-фоторепортери розшукали зруйновану садибу в центрі Кабула, де раніше розміщувався табір талібів для затриманих осіб. Вони підписали угоду оренди з власником, що перебував в еміграції, та відремонтували компаунд.

Повідомивши по радіо дату зустрічі з охочими стати фоторепортерами, брати очікували, що прийде не більше п’ятдесяти людей. Однак Манучер із подивом виявив, що біля воріт Aina штовхалися сотні претендентів.

Один хлопець сказав: «Я ніколи не фотографував, та я – чемпіон із карате. Люблю Брюса Лі і ношу його фотографію». Він вийняв знімок і сказав: «Ось чому для мене фотосправа – важлива річ». Манучер з усмішкою додав: «Я обрав його, бо вважав, що з нього вийде хороший спортивний фоторепортер».

У пошуках камер «Зеніт» дешевого російського виробництва Манучер нишпорив містом. «Деякі з них вийшли з ладу. Тож я пішов до єдиного хлопця, який умів їх ремонтувати… В Афганістані трапляється таке. І він їх повністю налагодив».

Фотографи-початківці об’їздили всі провінції країни – від мирної на той час, що в Панджшерській долині, до неспокійної східної – Нуристану, з якої вони тікали вночі від бойовиків «Аль-Каїди».

Нині афганські фоторепортери – це невеличка дружна громада. Ті, з ким ми розмовляли, висловлювали бажання допомогти співвітчизникам оволодіти професією й самим документувати найважливіші для них проблеми.

Фарзана Вахіді проводила зйомки в охопленому насильством Кандагарі, та уникає знімати війну. Замість цього зосереджується на страхіттях, із якими стикаються афганські жінки у жорстко сегрегованому суспільстві, потрапляючи до тюрем за «моральні злочини».

Афганські жінки. Фото Фарзани Вахіді /Al Jazeera

Цього року Реза представив її як гідну уваги фоторепортерку на сторінках Smithsonian Magazine. «Я вважаю фотографію міжнародною мовою, – пояснила вона. – Це спосіб поділитися з іншими людьми у світі життєвими історіями та проблемами, які переживає моя країна».

Фардін Ваезі вперше зустрівся з Манучером на вулицях Кабула. Вражений тим, як уміло він поводився зі старезною бокс-камерою, той попросив сфотографувати його. І почув у відповідь: «Ви сучасний фотограф. Маєте цифрову камеру. Можна мені скористатися нею?».

Тепер Ваезі – наставник фоторепортерів у Кабульському університеті. Він наголошує на тому, як важливо відтворити наслідки конфлікту в Афганістані. «Я знімав чимало руїн, заподіяних війною, – каже він. – Країна змінюється щодня. Я фотографую старі будівлі й міста, що через декілька місяців буде знищено. Ми повинні фіксувати минуле, сьогодення й майбутнє».

Від виставки в Будинку культури до сайту Washington Post

Для Барата Алі Батура (Barat Ali Batoor) – фотографа-самоука, який виріс біженцем у Пакистані, грант фонду «Відкрите суспільство» за проектом для фоторепортерів країн Центральної Азії виявився важким випробуванням. Однак він дав рвучкий старт його кар’єрі.

28-річний фоторепортер місяцями намагався проникнути у прихований злочинний світ, який називають bacha bazi (у перекладі – «хлопчача гра»). Добре відома в часи моджахедів, ця традиція приватних вечірок із наїдками, алкоголем, гашишем та молодими хлопчиками, які танцюють для розваги, триває.

«Я був розчарований і майже змирився з тим, що в мене нічого не вийде», – каже Батур. Та, зрештою, танцівниці таки запросили його на вечірку для інвалідів-моджахедів.

Він відобразив у знімках тяжку бувальщину. 13-річного Ферадона вигнали з дому. Його вполював сутенер, використовуючи для проституції. «Щоб уникнути жахливої реальності, він почав вживати героїн. Хлопчик став наркоманом», – каже Батур. Для двох старших хлопчаків, за якими він спостерігав, танці в bacha bazi – єдиний заробіток на прожиття.

Знімки Батура демонструвалися 2011 року на експозиції в Будинку культури в Кабулі. «Це була перша виставка такого роду, – каже він. – Відлякувало те, що для Афганістану це спірна й чутлива тема».

Через рік Washington Post опублікувала серію знімків Батура в електронному виданні.

Слава з присмаком вини

На відміну від інших, 30-річному Массуду Хоссейні до вподоби знімати гарячі новини та війну. Повернувшись 2001 року з Ірану до рідного Кабула, він був наставником у фотошколі Aina. Нині цей худорлявий чоловік із запальною усмішкою працює в AFP.

Фото, зняте під час теракту в діловій частині Кабула на щорічному відзначенні шиїтами ашури й відзначене престижною Пулітцерівською премію, піднесло Хоссейні на вершину слави. Воно глибоко схвилювало його самого. На ньому зображено 12-річну дівчинку в закривавленій зеленій сукні, яка волає в оточенні загиблих.

«Я щороку бував на ашурі, – каже він. – Однак ніколи не думав, що таке станеться».

«Я побіг в оповите димом місце, поглянув униз і побачив безліч мертвих тіл. Мене охопив жах, – розповідає Хоссейні. – Реакція була миттєвою. Я ввімкнув камеру… Що робити далі: продовжувати зйомку чи допомагати потерпілим? Перед тим, як стався вибух, я сфокусував камеру на колір. Тарана була вдягнена в зелену сукню. Тепер на її одязі були криваві плями».

Хоссейні, якого також поранило від вибуху, повернувся додому ввечері. Зателефонував дружині й колезі Фарзані Вахіді, сповістивши, що з ним усе гаразд.

«Тієї ночі я не міг заснути. Заплющу очі – й одразу бачу жахливу сцену. Чому я нікому не допоміг? Відтоді моє життя повністю змінилося», – каже він.

Хоссейні налагодив близькі стосунки з Тараною та її великою родиною. Постійно відвідував їх, збирав для них гроші.

Манучер так відгукується про Хоссейні: «Я дуже пишаюся Массудом і відразу сказав, що це класне фото. Добре, що він пройнявся почуттям вини і допоміг дівчинці. Таким має бути фоторепортер. Прагнути мети і виявляти співчутливість».

Мій співрозмовник усміхається: «Ми в Афганістані не марнували часу. Взялися за цікаву, ризиковану справу. Люди так змінилися. Ким вони були й ким стали? Просто неймовірно!».

Джерело: Al Jazeera

Автор: Ребекка Муррей (Rebecca Murray)

Переклад: Аркадій Сидорук