За самоту небажану й невчасну,

За тишу заґратовану і спокій

Складаю я тобі подяку красну,

О світе мій, коханий і жорстокий!

Збірка його віршів вийшла уже посмертно. Дехто з його знайомих тільки тоді дізнався, що він ще й писав вірші. «Мені б зовсім не хотілося, аби це стало черговим меморіальним виданням на вшанування заслуг, пам’яти абощо. Особистість Сергія Набоки, гадаю, найменше надається до офіційного пошанування», – написала у вступному слові до збірки його дружина Інна Чернявська-Набока.

Офіційного пошанування й не було. Владам, колишнім і теперішнім, у розграбунковому шалі не до пошанувань. Може, це й на краще. Бо Сергія Набоку пам’ятають його близькі, друзі, старше покоління колег-журналістів, які з ним встигли попрацювати. Прикро лише, що його ім’я мало що говорить армії молодих журналістів, вихованих на культурі розваг та безпринципності конкурентної боротьби. Але ж як би не завадили сьогодні журналістській професії ті моральні імперативи, які сповідував Сергій Набока, сповідував щиро… І про які він писав, зокрема, і у своїй єдиній статті для «Телекритики».

Матеріали в пам’ять про Сергія Набоку підготували студенти Могилянської школи журналістики.

Вахтанг Кіпіані: «Набока був бітлом, що подорослішав»

Записала Валентина Чабанова

Я познайомився з Набокою у 1993–1994 роках. Для мене він був вершиною сміливості й громадянського чину. Сергій був дуже багатогранною фігурою. Дисидент, Людина, Журналіст. Тільки після його смерті дізнався, що він був ще й поетом.

Він був зітканий із самоіронії. Був дуже простим у спілкуванні і як колега, і як людина. Думаю, сотні його колег можуть сказати, що вони дружили з Набокою. Я теж можу сказати, хоча не впевнений, що це була саме дружба. Сергій мав такий тон і таку вдачу, що кожен міг вважати себе рівним із ним.

Фото надане Дмитром Понамарчуком

У мене був зажди пієтет до нього як до людини сміливої. Можливо, сміливої не в зовсім класичному сенсі. Набока, протестуючи, робив те, чого не міг не робити.

Він був хіпі. Він вийшов із цього середовища. Я не впевнений, що це було класичне середовище «киевских хипарей», як тоді казали. Але він точно був близький до нього.

Він навіть виглядав як хіпі. Був дивовижно схожим на Джона Леннона. Мені здається, він був бітлом, який подорослішав. Сергій виглядав дуже антирадянсько, як людина з іншого життя. Дивлячись на нього, ти розумів, що те, що говорить «Голос Америки», що ти читаєш у самвидаві, й те, що каже Набока, –  це все щось єдине. Подібних до Набоки у радянські часи малювали в журналі «Перець». У рубриці, де писали про ледарів, валютчиків…

Леонід Мілявський, Богдан Нагайло, Світлана Рябошапка, Сергій Набока / Зі сторінки Радіо Свобода у Facebook

Він займався самвидавом. Мало хто знає, але ще до «Голосу Відродження» УКК (Український культурологічний клуб) був випущений один номер журналу «Коло». Я його сам ніколи не бачив, його немає в жодному зібранні, але про нього є згадки в пресі, є люди, які це підтверджують. Я думаю, що Набока в тому «Колі» щось робив. Що саме –  не знаю. Очевидно, це був перший досвід друку для поширення періодичного видання. Потім уже був «Голос Відродження», він народився у березні 1989 року. Його робили за лекалами інших, уже наявних закордонних видань, зокрема прибалтійських. В Україні ж це було одне з перших видань. Редакція – дисиденти, що вже своє відсиділи. Зараз здається, що вони писали банальні речі. Але якщо історично «завантажити» себе в той час, то зрозуміло, що «Голос Відродження» йшов на крок попереду. Ця газета була унікальна для свого часу, виконувала роль дріжджів для суспільства. Я, наприклад, тоді миколаївський студент, відкривав «Голос Відродження» і читав про такі теми, про які ми тоді нічого не знали. Це було чтиво для сміливої, україноцентричної частини суспільства. Зразу після них з’явилися десятки видань, але вони були першими.

Він був віруючою людиною. Я так розумію, він прийшов до церкви вже в кінці 80-х років або, принаймні, у другій половині 80-х, після відсидки. Напевно, це була предтеча нових часів. Церква була не радянським середовищем. Набока ходив у Іллінську церкву на Подолі. Є відома фотографія, де Сергій, Лариса Лохвицька, Леонід Мілявський та Інна Чернявська стоять перед церквою на Трійцю. До перебудови вони ходили до Російської православної церкви, а потім за часів незалежності стали ініціаторами відродження УАПЦ. Спочатку ідея УАПЦ з’явилася в голові, фізично церкви ще не було, але вони вже вважали себе прихожанами УАПЦ.

Леонід Мілявський, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Сергій Набока / фото з archive.khpg.org

Так, він навіть почав читати курс в Університеті Шевченка незадовго до смерті. Я навіть не знаю, чи він рік відчитав. Він казав мені про це під час останньої розмови. Казав, що він дуже цікаво почувається, спілкуючись із ними...

Мій останній спогад про Набоку є найяскравішим. Напевно, тому що останній. Я запросив Сергія поговорити. Поговорити про нього. Це було інтерв’ю для мого архіву, яке я називаю «для вічності». Ми говорили, починаючи з юності і до останнього моменту. Найбільше –  про дисидентські часи. Ми сиділи тоді в кафе на Хрещатику, дуже довго, напевно, години дві з половиною. І він тоді був неймовірно елегантним. Він узагалі такий розхристаний чоловік по життю був: джинси, сорочка, светрик. Він не звертав на це великої уваги. Але в той день був унікально елегантним: довге пальто, капелюх, парасолька-тростина. Такий собі британець. Був дуже цікавий, щирий, іронічний, як завжди. І коли ми вже попрощалися біля метро, я згадав, що в мене був із собою фотоапарат, але я забув його сфотографувати. Сергій так мене «заколисав», що я боявся порушити момент абсолютної гармонії, який склався в той вечір. Я подумав: «Наступного разу». Буквально через кілька тижнів він загинув.

Сергій Набока: «Мені було гидко жити у Совєтському Союзі»

Ольга Іжик

Ще з тринадцяти років Сергій Набока був переконаний, що Радянський Союз розвалиться. До цієї думки його підштовхнула праця Леніна «Держава і революція», яку він прочитав у сьомому класі. Частину свого життя він присвятив тому, аби так воно й сталося.

Три роки свого життя Сергій Набока провів у в’язниці села Райківці на Хмельниччині. Його арештували у 1981 році за розповсюдження «летючок». У 2003 році він повинен був знову повернутися туди. Щоправда, уже не як в’язень, а як журналіст. У складі творчої групи «Радіо Свобода» Сергій готував матеріали для циклу «Права людини: українська реальність». Метою проекту було ознайомлення з умовами утримання ув’язнених у низці українських в’язниць. Побувати у виправному закладі вдруге Набоці не вдалося. За кілька днів до відвідання села Райківці життя відомого журналіста обірвалося. Тіло Сергія Набоки знайшли колеги в суботу 19 січня у готелі одного з виправно-трудових закладів Вінниці. Причина – гостра серцева недостатність. Слідів, які би свідчили про насильницьку смерть, не виявили.

Сергій Вадимович Набока народився у російському місті Тула у 1955 році. Ріс у сім’ї журналістів, тобто радянських інтелігентів. Часто був свідком найрізноманітніших розмов, читав, за його ж словами, непідходящу для дитини літературу. Коли до рук Сергія потрапив підручник «Історія Української РСР», він зацікавився найбільше частиною про Україну, без РСР. Пізніше казав, що саме тоді й став українським буржуазним націоналістом.

Колеги і друзі називають його частіше модерним українським націоналістом – абсолютним європейцем. Він був рідкісною людиною для 90-х, пригадує Микола Вересень.

Переломним моментом у житті для Сергія Набоки був розгін української демонстрації біля пам’ятника Шевченку 22 травня 1972 року, куди він прийшов із однокласниками. Пізніше пригадував, як людей забирали звідти сотнями –  за козацькі вуса і вишиванки. З того часу він завжди намагався бути 22 травня біля пам’ятника Шевченку.

Після школи робити щось конкретне було неможливо. Сергій Набока разом із друзями слухав «Радіо Свобода». Для них це було ковтком свіжого повітря і можливістю зібратися й поспілкуватися в колі однодумців. За крамольні розмови пішов служити до армії, хоча раніше не брали за станом здоров’я.

Набока розповідав, що армія відіграла неабияку роль в утвердженні його громадянської позиції. Розмовляв українською мовою, тому ганяли з роти в роту. Намагалися оголосити наркоманом. Армія допомогла Набоці зрозуміти, що він є громадянином вільної, незалежної, соборної України, якої ще нема, але буде. І для цього потрібно було щось робити.

Після армії навчався в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики. Одружився з донькою письменника-дисидента Юрія Пархоменка Наталкою. Спілкувався з «емоційними антирадянщиками, які відчували, що треба щось робити» – Інною Чернявською (яка пізніше стане його дружиною і найвідданішим помічником) та Лесею Лохвицькою. Так, у 1979 році з’явився Київський демократичний клуб –  спільнота, де обговорювали філософсько-релігійні матеріали, обмінювалися літературою, співали «Ще не вмерла Україна». Обирали коло спілкування за принципом: подібне притягує подібне.

Завдяки серйозній роботі КДБ однодумці Набоки не мали багато можливостей для спілкування. На одну нормальну людину, пригадує він, припадало три-чотири сексоти. Тож арешт 11 січня 1981 року не був для Набоки чимось неочікуваним. Він знав, що сяде рано чи пізно, але хотів встигнути зробити якомога більше. Причина арешту –  розповсюдження листівок, написання «наклепницьких» віршів і статей, участь у складанні маніфесту про внутрішньополітичне становище СРСР і тексту «Перспективи заповнення духовного вакууму радянського суспільства». За день до смерті дорогою у Вінницю Сергій Набока розповідав колегам про закони зони. Згадував відсидку з усмішкою, ніби це було не покарання, а весела пригода.

Про ув’язнення Набока розповідав без особливих емоцій. Казав, що таких груп, як вони, було багато, але не всі попадалися. «Сидіти важко. Той, хто відсидів по-людськи і не зганьбив свого імені та ідеї, гідний поваги. Але я не думаю, що то велике геройство, і нема чого хизуватися тим, що тебе двічі-тричі саджали. Попався — значить, дурень».

Одразу після відсидки він ініціював створення Українського культурологічного клубу. Потяг до організаційної роботи в Набоки був завжди. Назва була маскою – про культурологічність не йшлося. Культурологія допомагала хоч трохи завуалювати антирадянські настрої УКК. Набока розумів, що треба щось робити. Що саме – на той час ще не було зрозуміло. Ті, хто не боялися, хто вже відсидів, чиї родичі були дисидентами, створювали невелике, але міцне ядро клубу. На засідання приходили сотні людей. Спілкування з Набокою, Євгеном Сверстюком, Олесем Шевченко допомагало їм зняти з очей пелену радянщини.

«Ми всі чудово усвідомлювали, що наша організація –  антисовєтська, антикомуністична і націоналістична. Мною просто рухало бажання щось зробити. Я не знав, що робити, але знав, що робити щось таки треба, навіть попри переконаність, можливо, дещо стомлених, надто млявих чи старих деяких “отсідєнтов”, або деяких “розумників”, які були переконані в тому, що робити нічого не треба, бо все одно нічого не вдасться» (Сергій Набока, цитата з передмови Вахтанга Кіпіані до збірки віршів «Увага. №0»).

Для більшості людей, які знали Набоку особисто, саме він є одним із перших українських націоналістів. Влада божеволіла від його нахабства. Після розпаду Радянського Союзу Набока викупив у КДБ архіви зі своїми справами. Дізнався, що часом за ним слідкували аж 8 сексотів. Та він не боявся. Про те, що інші часом не дозволяли говорити собі на кухні, Набока говорив так голосно, як тільки міг.

У березні 1989 року вийшла газета «Голос відродження». Набока значився «відповідальним за випуск». Десятитисячний наклад розійшовся за день. Набоку не зупиняли жодні страхи. Уже за кілька днів кур’єри розповсюджували черговий номер просторами СРСР.

«Я ні в кого не питав дозволу і зробив це за власні гроші. Я по жизні, так би мовити, журналіст, редактор, видавець. Мені це хотілося робити, мені це цікаво було робити» (Сергій Набока, цитата із передмови Вахтанга Кіпіані до збірки віршів «Увага. №0»).

Після розвалу Союзу Набока не будував політичної кар’єри. Він продовжував займатися журналістикою. Незалежна інформаційна агенція «Республіка» (УНІАР), заснована Набокою у 1989 році, стала однією з перших таких агенцій в Україні. Агенція допомогла стати на ноги цілому поколінню молодих журналістів.

Проголошення незалежності для нього не вирішило проблеми зі становленням України як вільної держави. Те, про що мріяв Набока, й тепер не стало дійсністю, кажуть його колеги. Та він доклав усіх зусиль, щоби зруйнувати гидку для себе систему.

«Коли зараз хтось ностальгує за тими часами, я це розумію, бо добре було проїхатися в метро за 5 копійок. Але ні за які пундики я б туди не повернувся. Це було не життя» (Сергій Набока).

Читайте також:

З’ясовано причину смерті Сергія Набоки

Ще влітку Сергій Набока мріяв про новий телепроект...

Ну, так це ж Набока...

Відеоінтерв’ю з Сергієм Набокою можна подивитися тут.