27 січня у 87-річному віці від закупорки церебральних судин помер ветеран американської журналістики, автор та історик, лауреат Пулітцерівської премії Стенлі Карноу (Stanley Karnow). Провідні видання США відгукнулися публікаціями про його неординарну біографію та масштаби діяльності.

Народившись у Нью-Йорку – найбільшому у США медіаосередку, він змалку захопився журналістикою і мріяв стати репортером. Закінчивши у 22-річному віці Гарвардський університет, Карноу під впливом свого улюбленого письменника Ернеста Хемінгуея, який оспівав Париж, приїхав до столиці Франції.

«Я мав намір провести там літо, а залишився на десять років», – напише він через півстоліття у сповнених романтизму й ностальгії мемуарах «Париж у 50-х» (Paris in the Fifties). Тут він розпочав журналістську кар’єру кореспондентом тижневика Time, брав інтерв’ю в Одрі Хепберн, Крістіана Діора та інших знаменитостей. Згодом представляв це видання у Північній Африці, занурившись у вир національно-визвольної війни в Алжирі.

Та більшу частину свого професійного життя – понад три десятиліття – він працював кореспондентом у Південно-Східній Азії від часописів Time, Life, The New Republic, газет The Washington Post, The Saturday Evening Post, телеканалів NBC, PBS та від King Features Syndicate. І це ще не повний перелік. Та найбільше його знали як автора книг і документальних телефільмів.

Карноу, який під час Другої світової війни служив у військово-повітряних силах США, прибув репортером до В’єтнаму водночас із першими американськими військовими радниками і розповів про перших загиблих. Наслідком його перебування там стала публікація 1983 року книги «В’єтнам: історія» (Vietnam: а History). Він різнобічно висвітлив не тільки військовий конфлікт та його уроки, а й історію та культуру далекої й незрозумілої американцям країни. Фундаментальна книга обсягом 750 сторінок була бестселером.

Наочним її доповненням став показаний на PBS 13-серійний документальний фільм «В’єтнам: телевізійна історія» (Vietnam: A Television History), в якому Карноу був у ролі головного кореспондента. Стрічку, свого часу найпопулярнішу на суспільній телемережі, дивилися близько 10 мільйонів телеглядачів. Її відзначили шістьма Emmy, нагородами Peabody, Polk та duPont-Columbia.

Продовженням творчих пошуків Карноу стало написання книги й створення документального фільму про іншу азійську країну. В книзі «У нашому уявленні: імперія Америки на Філіппінах» (In Our Image: America’s Empire in the Philippines) Карноу дослідив життя філіппінців під іспанським та американським колоніальним пануванням, а також у період незалежності, коли до влади прийшов корумпований режим. У 1990 році автору було присуджено Пулітцерівську премію як історику.

Аналогічну назву мав створений для телемережі PBS документальний фільм «США та Філіппіни: у нашому уявленні» (The U.S. and the Philippines: In Our Image), в якому Карноу взяв на себе роль ведучого.

Він також автор книг «Мао й Китай: від революції до революції» (Mao and China: From Revolution to Revolution) та «Мао й Китай: культурна революція зсередини» (Mao and China: Inside China's Cultural Revolution).

Карноу завжди прагнув не грішити проти правди, відокремлюючи особисте від суспільного. Він був у дружніх стосунках із президентом Філіппін Корасон Акіно, та це не заважало йому жорстко критикувати її як державного діяча.

Про впливовість Стенлі Карноу в американському суспільстві свідчить той факт, що його включили до пулу журналістів, які висвітлювали візит 1972 року президента Річарда Ніксона до КНР, що символізував прорив в американо-китайських відносинах. Натомість, як виявила сенатська комісія з розслідування вотергейтського скандалу, він фігурував у списку «ворогів Білого дому», який під загрозою імпічменту згодом змушений був залишити його господар.

У мемуарах Карноу є крилата фраза: журналістика – єдина професія, в якій можна бути юнаком усе життя. Він показав приклад цього. Осмислюючи драматичні події, свідком яких був, Карноу скрупульозно добирав факти, досліджував їх, надаючи перевагу аналітичним статтям. Він долав бар’єри між журналістикою й літературою, між сучасністю й історію, сприймаючи події як безперервний суспільний процес.