Віллі Ріццо (Willy Rizzo) зробив справді надзвичайний внесок у світову фотожурналістику. Він висвітлював бойові дії на Півночі Африки, Нюрнберзький процес і перший Каннський кінофестиваль.

Мерилін Монро і сер Вінстон Черчілль позували йому для Paris Match та Life. На його знімках – Пабло Пікассо, Сальвадор Далі, Ле Корбуз’є, Марія Каллас, Марлен Дітріх, Cофі Лорен, Одрі Хепберн, Джек Ніколсон, Альфред Хічкок, Бріжітт Бардо, з якими він підтримував дружні стосунки.

Віллі фотографував найвродливіших і найславетніших жінок світу. До них належала і його дружина, кінозірка Ельза Мартінеллі (Elsa Martinelli), яка допомогла фотографу увійти до богемних кіл.

Онук неаполітанського судді, Ріццо захопився фотографією у 12-річному віці. Починав з того, що знімав своїх однокласників в італійському коледжі у Парижі, куди переїхала з Італії його родина.

У 1944 році Віллі купив на чорному ринку окупованої Франції свій перший  Rolleiflex і зустрівся з тоді невідомим фотографом Гастоном Парісом (Gaston Paris), який згодом став його кумиром.

Після Другої світової війни Ріццо почала вабити Америка. Від агенства Black Star він прилетів до Нью-Йорка, а звідти – в Каліфорнію. У Голллівуді знімав Грегорі Пека, Гарі Купера, Мерелін Монро.

Коли 1949 року Віллі повернувся до Франції, у країні засновували новий кольоровий часопис – для Paris Match Ріццо створив кольорову обкладинку з портретом Черчилля. Його співпраця із тижневиком тривала два десятиліття і значною мірою вплинула на стиль фотографа.

Ріццо також співпрацював з іншими періодичними французькими та американськими виданнями – зокрема, з Vogue.

Віллі Ріццо проявив себе і як дизайнер-новатор. Він постачав меблі аристократам, тож його називали «дизайнером Dolce Vita». Його меблі у авангардному стилі виготовлялися з природних матеріалів: дерева, мармуру, нержавіючої сталі, міді та шкіри дикого кабана. Їх продавали у фірмових салонах США, Франції та країн Північної Європи.

«Я ніколи не намагався стати  бізнесменом, – стверджував, однак, Віллі. – Мені стає від цього нудно. Я сумую за богемним життям фотографа».