«Ахмед, з якого боку стріляють? – шофер боязко показував у якому-небудь напрямку. Після того Тарас з посмішкою казав: нам туди і треба». Так Данило Гальперович, друг і колега Тараса Процюка по Російській службі Бі-Бі-Сі, згадує одну з легенд, яка ходила про Тараса під час їхньої роботи в Чечні. Бути в самому розпалі подій для нього, як дихати повітрям.

Тарас Процюк побував фактично у всіх гарячих точках, що спалахували за 10 років - з 1993 до 2003-го. Пройшов Боснію, Косово, Чечню, Афганістан, Абхазію, Близький Схід. Аби побачити його роботу, варто було просто увімкнути випуск новин на будь-якому каналі у світі.

«Побачимося на наступній війні!» – так прощався Тарас з колегами, з якими йому доводилося працювати в зонах конфліктів. Практично всі вони ставали його друзями. Життя під кулями стало для нього звичним, нормальним явищем. Ця відчайдушність була невіддільною рисою його характеру.

Тетяна Чорновол згадує про свою першу зустріч з Тарасом: «Коли вперше побачила його, відразу подумала, що він, мабуть, в гарячих точках працює». Це сталося в буремному березні 2001 року, в розпал протестних акцій «Україна без Кучми». На той час Тетяна була секретарем УНА-УНСО, які були активними учасниками протестів проти діючої тоді влади. Чимало активістів було затримано міліцією. Така доля чекала б і на Чорновіл, якби Тарас Процюк та Сергій Каразій [київський кореспондент Reuters  - MS], що висвітлювали події тих днів для Reuters, не підхопили її, розгублену та налякану, та не вивели з беркутівського оточення. Процюк сам був активним учасником тих подій, саме його зусиллями було організовано прес-конференцію в офісі Reuters, на якій іноземні журналісти дізналися про реальні події в Україні, адже вітчизняна преса та телебачення це замовчували. «Так він чомусь і запам’ятався: розкуйовджене волосся, блиск в очах і букет червоних троянд» – пригадує Чорновіл. Цей букет троянд Тарас жартома обіцяв принести в день її звільнення з-під можливого арешту, казав, що дуже красивий кадр би вийшов.

Він не був людиною, якій не було чого втрачати. Мав дружину і сина, яких самовіддано любив, вірних друзів та улюблену роботу. Просто не міг жити інакше. Світ бачив жахливі сцени війни його очима, крізь об’єктив його камери. Він це розумів, і розумів ще одну річ: якщо не він, то хто? За час своєї роботи отримав три сильні контузії та кілька разів був поранений. Слободан Мілошевич погрожував Процюку 10-річним ув’язненням за один лише в’їзд на територію Югославії, проте Тараса це не зупинило. Він завжди поспішав туди, де було гаряче.

Друзі, рідні і колеги говорять, що Процюк був непересічною, неординарною людиною з дитинства.  Степан Процюк, батько Тараса розповідав про сина: «Мріяв в космос полетіти. Всіх космонавтів поіменно знав. Був дуже цілеспрямований. Коли не вступив у військово-інженерний інститут імені Можайського в Ленінграді, повернувся в Івано-Франківськ і вступив у місцевий внз, аби не втрачати часу. Проте за рік покинув його і знову подався в Ленінград». Його відрахували з інституту особистим наказом міністра оборони за місяць до закінчення 5-курсу – за «український націоналізм». Він організував українське товариство, бойкотував політзаняття. Вони з друзями малювали і роздавали всім охочим українські паспорти. Тоді Тарас вступив у Київську Політехніку, де вперше взяв до рук камеру. В 93-му став співробітником Reuters, а за кілька років його перевели у Варшаву.

Тараса Процюка часто називають громадянином світу. Коли випадала більш-менш спокійна хвилина, він із запалом вивчав мову країни, де опинявся, вільно говорив польською, англійською, фарсі, сербською, хорватською. Українська була для нього рідною, адже народився Тарас у Франківську. Проте чудово говорив і російською.

Петр Пілат, продюсер Варшавського бюро Reuters зізнається: «Тарас навчив мене всьому, що я зараз знаю про теленовини. В нашому офісі я майже нічого не змінив – фотографія Тараса досі висить на стіні». І це не дивно. У світі і тоді і по нині небагато фахівців такого класу.

«Він любив три речі – Україну, роботу і життя, – згадує друг Процюка, журналіст української служби Бі-Бі-Сі в Лондоні Ростислав Хотин. - Тарас, здається, і складався увесь із таких крутих відчуттів, з таких сюрреалістичних, проте дуже добрих людських історій. За свої 35 років він прожив стільки життів, що їх вистачило би на багатьох».

Reuters не пускала Процюка в Ірак, Тарас сам пробив це відрядження. З величезними зусиллями – йому довго відмовляли у візі. Але це його не спиняло – він знав, як треба знімати цю війну. Це був його борг перед людством. В одному із інтерв’ю він говорив: «Західну воєнну журналістику часто звинувачують у надмірному натуралізмі. Часом це справедливо, проте це робиться в ім’я життя». Він був переконаний, що люди мають право знати і бачити всі жахіття війни без прикрас, такими, якими вони є.

Тарас Процюк завжди залишався людиною, навіть в нелюдських умовах, ніколи не відмовляв у допомозі. Журналіст Пітер Рюссен, який намагався допомогти смертельно пораненому Тарасу, так згадував його в інтерв’ю для Бі-Бі-Сі: «Тарас був життєрадісною і відкритою людиною. Позичав мені свого супутникового телефона, аби зв’язатися з близькими, а одного дня десь роздобув велетенську пляшку віскі».

«Усі журналісти, які були тоді у готелі, полізли на дах. Тарас завжди любив мати ексклюзивні кадри, тому міг подумати: всі з тієї точки знімуть, і не пішов на дах, залишився в номері, де і поставив камеру. Солдат побачив окремий відблиск у вікні і, рятуючи своє життя й життя тих, хто їде позаду, вистрелив. І, до речі, це була мрія Тараса – він хотів зняти свою смерть, пару разів мені про це казав», – згадує Микола Вересень в інтерв’ю «Главреду» (17 квітня 2008 р.) .

Тараса Процюка не стало 8-го квітня 2003 року. Його забрала чужа війна.

Медіапортрет написала Анастасія Канарьова, студентка Могилянської школи журналістики