Журналіст-міжнародник Аркадій Сидорук у патріотично-публіцистичній статті «Світло пам’яті про Матвія Шестопала», присвяченій 95-річчю від дня народження провісника українського шістдесятництва, висловив цікаві роздуми про свого декана, доцента факультету журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, переслідуваного і зацькованого компартійною системою за «націоналістичні збочення». Тож прочитаймо її уважніше.

І не контрозвідник, і не капітан

Погоджуючись із такою дещо патетичною позицією автора, все ж слід зазначити, що пан Аркадій поряд із загальновідомими вжив і неточні біографічні факти з життєпису улюбленця студентства 50–60-х років. Ось він цитує оприлюднений Іллею Еренбургом у своїх спогадах лист фронтового капітана Матвія Шестопала у вересні 1942 року до газети «Красная звезда» та додає вже й свою тезу про нього як про «офіцера-контррозвідника» (Еренбург Ілля – «Люди. Роки. Життя», Москва, «Радянський письменник», 1990, т.2, с.232).

Читаю особову справу №Д325 017 офіцера Червоної армії М.М. Шестопала. Із серпня 1941 по лютий 1942 рр.. – курсант Військово-інтендантської академії ім. Молотова (прискорений курс). У званні лейтенанта з березня по листопад 1942 р. бере участь  у бойових діях на Калінінському, Західному та Південному фронтах. А потім – на Сталінградському – помічником начальника 5-ї частини штабу 49-ї гвардійської стрілецької дивізії, де йому 10 жовтня 1942 р. наказом №0201 по 30-й армії було присвоєно звання гвардії старшого лейтенанта інтендантської служби. А з листопада 1942 по жовтень 1943 рр. – Шестопал інспектор продвідділу 2-ї гвардійської армії 3-го Українського фронту (наказ №0458 від 11.11.1942 р.). В той же час майор Бесєдін 10 жовтня 1943 р. в поданні командуванню доповідає: «За период работы на курсах младших лейтенантов 44 армии в должности нач. ПФС [продовольчо-фінансова служба – М.С.] с 20 августа 43 г. по настоящее время показал себя дисциплинированным, требовательным к себе и подчиненным…». Звернімо увагу, в особовій справі досі йдеться винятково про інтендантську службу, а не про контррозвідку.

Фронтовий кореспондент

Далі, починаючи з жовтня 1943 р., – гвардії старший лейтенант – у фронтовій пресі. В атестаційному листі є подання начальника політвідділу 61-ї стрілецької дивізії 28-ї армії 3-го Українського фронту підполковника Товмасяна від 8 липня 1944 р. на присвоєння літературному працівнику газети «Знамя победы» Шестопалу Матвію Михайловичу чергового військового звання – капітан. Там, зокрема, мовиться: «Работая литературным сотрудником с работой справляется хорошо… Находясь в частях и подразделениях дивизии тов. Шестопал в боевой обстановке умело организует материал для газеты, за что Военным Советом 5 Ударной армии награжден орденом “Красная Звезда”». Командувач військами 28-ї армії генерал-лейтенант Олександр Лучинський та член Військової Ради генерал-майор Олександр Мельников погодились із поданням і підтвердили: «достоин». 11 серпня 1944 р. за наказом № 01024/п по 28-й армії Шестопалу буде присвоєно звання капітана.

Отже, не лише журналіст Сидорук, а й письменник Ілля Еренбург помилково стверджують, що у вересні 1942 року до газети «Красная звезда» писав капітан (саме капітан) Матвій Шестопал. А що то писав Матвій Михайлович, сумніву не виникає. Його дружина Галина Прохаченко і син Євген переїхали з Києва в його рідне село Мурзинці, що на Звенигородщині, й перебували з батьками фронтовика, як зазначено в особовій справі, «на оккупированной территории». Для нього вони були такими, що пропали.

Працівником дивізійної газети «Знамя победы» у званні капітана він пройде фронтовими шляхами України, Білорусії, Східної Пруссії, Польщі, Чехословаччини й завершить війну в Берліні. Війська 28-ї армії відзначались у Білоруській і Східно-Пруській операціях, проводили ліквідацію німецького угрупування військ південно-західніше Кенігсбергу. Під час Берлінської наступальної операції 28-ма армія діяла у складі 1-го Українського фронту, беручи участь в оточенні берлінського угрупування противника та його розгромі південно-східніше Берліну. Фронтовий журналіст Матвій Шестопал нагороджений бойовими нагородами: орденом «Вітчизняної війни 2-го ступеню», медалями «За оборону Сталінграда», «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною»...

У службовій характеристиці  від 13 травня 1946 р. за №0118 на відповідального секретаря редакції капітана Шестопала М.М. начальник політвідділу 61-ї стрілецької дивізії підполковник Товмасян дає таку характеристику: «Тов. Шестопал обладает опытом в области литературы… Способный литератор-журналист, умеет подмечать новое, быстро ориентируется в обстановке. Имеет дальнейшую перспективу роста по специальности… Тактичный, вежливый, выдержанный, в работе инициативный. Желания проходить службу в Красной Армии не имеет, стремится перейти на научно-литературную работу».

У автобіографії, написаній власноручно 26 травня 1947 р., Матвій Михайлович зазначає: «Продолжая служить в Вооруженных силах, поступил в аспирантуру Академии наук УССР, где состою и сейчас. Занимаюсь в меру возможности, научной работой в области советской фольклористики…».

Щоправда, його намірам не скоро судилося збутися й до 1951 р. працюватиме в пресі Київського військового округу (відповідальний секретар газети «Ленинское знамя», інструктор-редактор і редактор навчальної газети), де одержить звання майора, а в 1970 р. – підполковника запасу. Лишень із утворенням факультету журналістики в Київському держуніверситеті 1953 року його зараховано старшим викладачем.

«Чекіст», «майор держбезпеки», що «громив бандерівців»?

До речі, до вищезазначених уточнень хочу додати ще декотрі з одіозних публічних тверджень. Є вони й від тих, хто мусив би передавати молодшим поколінням імена моральних авторитетів. Наприклад, колишній заступник директора Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, професор Віктор Миронченко у випуску, присвяченому 90-літтю від дня народження М.М. Шестопала («Наукові читання Інституту журналістики», Київ, Інститут журналістики, 2008,  вип. 13, с. 208-209), пише, що в його студентські роки викладач зарубіжної журналістики був «чекістом» і «майором держбезпеки». Пояснити мені, з яких документальних джерел взято цю інформацію, Віктор Якович не зміг, пославшись як на професорський аргумент, мовляв, чув у приватних розмовах від керівництва свого навчального закладу. Чув, не перевірив і «передав» у оприлюдненому своєму спогаді, як мовиться, куті меду.

Значно «дієвіше» вчинив поет-шістдесятник М. Холодний в інтерв’ю журналісту Георгію Бурсову «Я помер 1972 року…» (київська газета «Молода гвардія», 1991 р.). Замість меду з притаманною Миколі Костьовичу амбітністю додав дилетантського дьогтю: «Ярлик бандерівця в роки брежнєвщини повісили на доцента факультету журналістики КДУ Матвія Шестопала, котрий з автоматом у руках громив бандерівців...». Сказав, як відрубав, не пославшись на жодне інформаційне джерело. Цей брутальний ярлик і нині «красується» на персональній сторінці Матвія Шестопала у «Вікіпедії»... Для когось він має слугувати «аргументом», не біда, що брехливим...

Торкаючись викладацької ситуації на факультеті журналістики, де працював і Шестопал, прикрих недоглядів припустився й Аркадій Сидорук. Скажімо, коли він справедливо звертає увагу на обурливу діяльність факультетського «охоронця “чистоти” комуністичної моралі, затятого “українофоба В. Рубана”», називаючи його «колишнім помічником Лазаря Кагановича». Але це не відповідає дійсності. Володимир Андрійович не був помічником у цього першого секретаря ЦК КПУ (березень – грудень 1947 р.). У той час Рубан завідував сектором літератури і мистецтва відділу пропаганди ЦК КПУ аж до 1950 року. Тоді ж таки дійсно став помічником, але першого секретаря Леоніда Мельникова. Додам ще й маловідомий факт, що не лишень факультетський «шовініст» Василь Прожогін, а й «українофоб В. Рубан» причетний і до кампанії цькування Володимира Сосюри. Він брав особисту участь у написанні вульгарної компрометуючої доповідної записки секретареві українського ЦК Іванові Назаренку – «О сборнике русских стихов В.Сосюры – «Родине» (ЦДАГО України, особливий сектор, справа № 02/11, том 2, фонд №1, опис №30, одиниця зберігання №1859, почато 12.1949 р., закінчено 08.1950 р. на 45 аркушах). Цей ідеологічний антисосюрівський «талмуд» уперше опублікований мною в книзі «Весна» (Скорик Михайло. Весна (Хроніка українського спротиву). – К.: Український пріоритет, 2012. – С. 285–295).

Правда не любить блиску

І наостанок хочу додати з особистого. Мені довелося захищати Матвія Михайловича не лише власним підписом у нашій студентській «Заяві» в березні 1965 р. (оригінал її передано мною до Музею шістдесятництва в Києві, що на вул. Гончара, 33), а й надалі підтримувати патріота Шестопала, коли звертався з листом до голови парткомісії при ЦК КПУ Івана Грушецького в 1966 році (ЦДАГО України, фонд №1, опис №41, справа №365, арх. № 151–158). За такий очевидний «гріх» був виключений з третього курсу факультету журналістики денної форми навчання з формулюванням «за поведінку, не сумісну зі званням радянського студента». А ми ж наївні вважали себе українськими студентами й у відповідь їм із моєю дружиною-однокурсницею Тетяною Чуприною нашого сина назвали Матвієм. І Матвій Михайлович-молодший допомагав нам позаторік монтувати пам’ятник на могилі Матвія Михайловича-старшого в Києві, який був виготовлений у Дніпропетровську і привезений до столичного Лісового цвинтаря.

Пан Аркадій чомусь оминув ще дві значні, на наш погляд, минулорічні шестопалівські ювілейні події. Це врочисте відкриття меморіальної дошки (барельєфу) М.М. Шестопалу в приміщенні Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка та гранітної стели на інститутській алеї з його іменем. Нашу ініціативу підтримав шестопалівський випускник Борис Олійник. Від імені Українського фонду культури звернувся до ректора Київського Національного університету академіка Леоніда Губерського з пропозицією щодо встановлення меморіальної дошки на честь декана факультету журналістики, педагога, публіциста й патріота України Матвія Шестопала. Вчена рада одноголосно підтримала, надала кошти й у травні з’явився барельєф, виготовлений відомим київським скульптором Володимиром Коренем.

Згадуваний паном Аркадієм доцент Інституту журналістики Іван Забіяка не був вихованцем Матвія Шестопала (закінчував Ніжинський педінститут ім. М. Гоголя), але справді підтримував разом із директором Інституту академіком Володимиром Різуном наші ініціативи по гідному вшануванню та увічненню Великого Вчителя, переслідуваного за палку любов до свого українського народу. Нині триває робота з підготовки до видання двотомника творів Матвія Шестопала, що збереглися після їх вилучення органами КДБ і повернення вже після його смерті в добу української Незалежності, та пошук спонсорів на цю патріотичну справу. Адже ми прагнемо, щоби пам’ять про видатних моральних авторитетів була конкретною й нетлінною.

Михайло Скорик, журналіст, переможець всеукраїнського конкурсу НСЖУ в номінації «Журналістське розслідування – 2001» (Дніпропетровськ)