Шира Пінсон (Shira Pinson) – режисерка і журналістка Aljazeera English, вдруге приїхала до України, щоби зняти кіно. Десять років тому це був The flowers don`t grow here – драматична розповідь про життя дітей з вулиці, тепер – документальна історія про учасників Євромайдану. Фільми Шири транслювалися на телеканалах Іспанії, Португалії, Польщі й Великобританії, а The flowers don`t grow here здобув нагороду міжнародного кінофестивалю Big Issue Social Care Awardat the Document 4 у Шотландії (2006 рік) та спеціальну відзнаку на International Human Rights Film Festival у Женеві (2006 рік). Наразі Шира повернулася до Лондона, але з серпня планує продовжити зйомки в Україні.

Шира, чому фільм про Євромайдан?

Я вперше приїхала в Україну в 2003 році – це був зовсім інший час, при владі був Кучма. Знімала фільм The flowers don`t grow here з липня по листопад 2004 року і, закінчивши зйомки, полишила Україну – за три дні до початку Помаранчевої революції. Тоді я дуже засмутилася, що проґавила такі події, й подумала: якщо наступного разу щось подібне трапиться, я маю бути тут. Коли почалася теперішня революція в Україні, яка не має кольору, але має багато сили, я була зайнята в проекті для «Аль-Джазіри», й декілька місяців просто моніторила новини з України, щодня перевіряла фейсбук, спілкувалася з друзями, які були тут задіяні, але не могла полишити роботу і приїхати. І ось із квітня я вже тут.

Відчуваю, що знаю Україну трошки краще, ніж віддалена міжнародна публіка; відчуваю, що наразі дуже важливо показати людям, яка Україна насправді, якими насправді є українці, яким насправді є життя в Україні – щоб люди краще розуміли, чому було так важливо піднятися й змінити ситуацію. Я хочу, щоб люди зрозуміли, що означає жити за 600 гривень на місяць. Те, що я намагаюся зробити – це через історію про Майдан, через людську мозаїку, розширитися на решту країни і показати різноманіття і всю складність ситуації на її теренах.

Ти приїхала в Україну одна чи в тебе є команда? Як ти зазвичай працюєш?

Я приїхала одна, але в мене багато контактів в Україні, після роботи тут я маю велике коло друзів і колег. Взагалі, я люблю зводити команду до мінімуму: якщо ти хочеш мати доступ до людей і бачити ситуації з реального життя, то не можеш прийти з 10–15 людьми й переривати звичайне існування героя. Тобто ти маєш втручатися в життя якомога менше: камера, звук – це все. Авжеж, мені потрібен хтось, хто допоможе з перекладом, але двох людей більш ніж достатньо.

Як ти думаєш, можливо зняти документальне кіно, якщо маєш бажання, але маленький бюджет?

Звісно. Якщо ти маєш поклик та ідею – це 80% зробленої роботи. Решта – маленькі деталі. Я навіть думаю, що деколи це кращий варіант – робити малобюджетні фільми. Бо якщо ти по-справжньому щирий у своєму бажанні, і той, хто з тобою працює – також щирий, і ніхто не працює заради великого прибутку, ніхто не купує будинку або нової машини через цей фільм і гроші усунено як причину, ти отримаєш щось по-справжньому цінне. Також між тобою й людьми, яких ти знімаєш, не повинно бути грошового обміну. Це може бути подарунок: ти приходиш, купуєш людям якусь їжу, ви сідаєте разом і їсте, але це не оплачувана робота, ти не платиш їм для того, щоб вони постали перед камерою, ти не платиш їм, щоб зробити інтерв’ю, ти не платиш їм за те, щоб вони були твоїми протагоністами або героями. Це має бути їхнє бажання також.

Як ти суміщаєш свою роботу в «Аль-Джазірі» та зйомки документальних фільмів?

Те, що я роблю для «Аль-Джазіри» – працюю як продюсер, режисер і редактор новин – дозволяє мені час від часу взяти щось на кшталт відпустки – взяти гроші й піти і зробити щось, що я хочу зробити. І я думаю, наразі тут баланс. Якби для того, щоби прожити, я могла робити лише документальне кіно – звісно, робила б.

Реальність така, що не завжди легко жити за рахунок документального кіно, особливо після економічної кризи 2008 року. Бюджети меншають і меншають. Це одна з причин, чому я знімаю фільми як незалежний режисер. Адже ти можеш витратити чимало часу, шукаючи фінанси, і врешті-решт ти або не знаходиш їх, або знаходиш дуже невелику суму, або знаходиш і маєш натомість зробити якісь замовлення інвесторів, або коли нарешті ти знаходиш гроші, то забуваєш, що хотів робити на початку. Кожна ідея має своє життя, і якщо ти тягнеш, тягнеш і тягнеш, то ідея втрачає цікавість. Тут дуже легко «передумати» – але ти просто маєш взяти і зробити це.

Наразі обладнання дешевшає – це великий плюс. Потім ти можеш надіслати фільм до фестивалів, можеш продати телевізійним каналам. Фестивальне коло – це прекрасне місце для знайомств. Ти подорожуєш до різних країн, зустрічаєш багато людей, які намагаються робити те саме, що й ти, бачиш цікаві фільми. Це чудовий світ, щоб жити ним.

Як довго ти знімала The flowers don`t growhere? Розкажи про зйомки.

Три з половиною місяці. У нас пішло близько двох тижнів, щоби знайти дітей, яких ми збиралися знімати. Ми досліджували Київ всюди: відвідували кладовища, де живуть безпритульні, були на вокзалі, в центрі, на Троєщині, але саме біля метро «Лівобережна» ми знайшли дитячу банду, яка домінувала в районі, дуже сильні підлітки. Тоді ми стали проводити час разом із ними, але не починали знімати досить довго, бо насамперед мали налагодити стосунки. Це було літо й до основної групи дітей деякі підлітки приєднувалися лише на сезон. Деякі з них весь час були під галюциногенами, нюхали клей, і їм здавалося, що в нас відеокамери сховані всюди, навіть під одягом, що ми хочемо заробити на них багато грошей і що ми передаємо супутникові сигнали… Ми тривалий час завойовували їхню довіру.

Чи важко було дивитися на таке життя? Ти якось захищала себе емоційно?

Я не думаю, що знімаючи фільм, необхідно захищати себе, навпаки – ти маєш заглибитися в ситуацію повністю. Якщо ти хочеш по-справжньому дослідити щось – ти маєш піти за цим, вивчити це, зануритися в це.

В одному з інтерв’ю ти сказала, що любиш виклики – а який був найбільший виклик у твоєму професійному житті?

Завжди лише виклики. Я думаю, що і зйомки документального кіно, і виробництво новин, і журналістика в цілому – це все про виклики, це все про вирішення проблем. В усіх цих галузях ти йдеш до невідомого, взаємодієш незнайомцями, взаємодієш із погодою, взаємодієш зі звуком… Багато речей можуть піти не так, як треба, і підуть не так, як треба, але фокус у тому, щоби постаратися впоратися з ситуацією і зрозуміти: неважливо, що трапиться, – важливо завжди віднайти рішення.

Як, на твою думку, перетинаються журналістика й документальне кіно?

Я думаю, і журналістика, й документалістика – хороші професії, від них обох є що взяти. Особисто я визначаю себе як документаліст, тому що саме це я вивчала. Я не вчилася на журналіста. Як на мене, головна відмінність між ними полягає в тому, що журналістика – про правду, а документальне кіно – про історії. Журналістики немає, якщо відсутні факти, підтвердження, протилежні думки, а документальне кіно – це історії, це драма, це людський аспект. Не можна сказати, що тут немає перетинів – ти не зробиш документального кіно тільки на казках. Якщо люди сідають і розказують тобі про ангелів – це нецікаво, ти маєш перевірити факти, ти маєш ставити запитання. З іншого боку, я думаю, що журналістика лише на фактах, лише на протилежних думках також не діє – тут ти так само повинен мати історію, ти завжди шукаєш персональний погляд, щоби показати більшу картину.

Як вважаєш, що є основним для документального кіно – герої, картинка, монтаж, щось інше?

Я думаю, всі компоненти дуже важливі. Насамперед потрібно знайти історію, тобто спитати себе – яка у фільму буде історія, в чому її драма, який початок, середина й кінець, що глядачі в результаті побачать – тому що деякі історії дуже гарні на папері, але не на екрані. Ідея – це ідея, вона може бути важливою й актуальною, але історія – це щось інше, історія перш за все має розвиток. Також я вважаю, що документалістика – це дуже, дуже, дуже про характери. Якщо ми знайдемо цікаві характери, які мають що запропонувати, і вони проходять через драматичні події, – тоді ми маємо виграшну комбінацію. Важливо  також, що в документальному кіно можна планувати скільки завгодно, писати сценарій скільки завгодно, але ти завжди йдеш до невідомого, і в кінці кінців історія може кардинально змінитися. Це і робить процес зйомок унікальним.

У тебе є освіта фотографа, чи допомагає тобі це в документалістиці?

З мого особистого досвіду – фотографія дуже допомогла мені, бо я знімаю сама. Але це не є обов'язковим – важливішим є вміння мислити образами, а не словами. Нема нічого поганого в інтерв’ю – ти сідаєш і тобі розповідають історію, але ти не можеш мати лише інтерв’ю для документального фільму, тобі потрібні образи. Знову ж таки образи не лише як візуальна картинка, але образи як дія, щось, що відбувається, не тільки те, що розповідається. Тобто «показуй, а не розказуй» – звісно, це кліше, але це правда.

Який досвід ти винесла зі зйомок на Майдані – як на тепер?

Я вважаю, що Майдан – це як… фабрика історій та характерів. Майже кожен на Майдані має історію, майже кожен має причину бути там, майже кожен багато чого здобув і багато чого втратив… Від самого початку зйомок і дотепер дуже багато чого змінилося – і в країні, і в житті героїв, і в моїх поглядах на фільм, але роль документаліста – відтворювати реальність, а реальність ніколи не буде повністю такою, як ти очікуєш. Я думаю, що цікаво буде подивитися, що трапиться наступних декілька місяців, до кінця року. Що буде з Майданом і з героями, важко передбачити.

Дивовижно, але на Майдані я зустріла героя з The flowers don`t growhere – Руслана. Свого часу він був солдатом у Сараєво і десять років тому переживав посттравматичний синдром, був у важкому стані. Я дуже хотіла його зустріти, неначе відчувала, що він обов’язково має бути на Майдані. І одного дня, коли я знімала на камеру знак «Країна на реконструкції, вибачте за незручності» біля Жовтневого палацу – він просто підійшов і зазирнув до мене в об’єктив. Це було так сюрреалістично, я не могла повірити своїм очам. Потім ми обійнялися, і я хвилини дві намагалася усвідомити, що це справді відбувається зі мною. Ми просто сіли й розмовляли. Дивовижно, але ми розуміли одне одного так добре – ми розмовляли двадцять хвилин і нам не потрібен був перекладач.

Питання етики в документалістиці – які проблеми для себе бачиш? До якої міри вважаєш можливим впливати на життя героя?

Я думаю, зйомки документального кіно – це від початку етична пастка. Ти ніколи не знаєш, що саме вплине на життя людей, а що – ні. В момент, коли ти входиш у життя героїв, ти починаєш взаємодіяти з ними, але ніколи не знаєш, які зміни це за собою покличе. Іноді це зміни на краще, іноді – на гірше, іноді непередбачувані – але вони обов’язково будуть… У той же час завжди існує внутрішня дилема режисера – між творцем і звичайною людиною в ньому. Для режисера драматичні чи екстремальні події є знахідкою, але як людина ти не завжди цього хочеш. Ти зближуєшся з людьми, проводиш з ними час і чекаєш якогось перебігу подій – в цьому сенсі завжди почуваєшся незатишно. Можу навести приклад із практики – не зовсім екстремальний, тим не менш. Коли ми почали знімати одну з героїнь, вона стала дуже залежною від нас – ми допомагали їй із ліками, з необхідними речами – і думали, що чинимо правильно з загальнолюдської точки зору – вона цього потребувала. Але через деякий час я зрозуміла, що героїня платить за це високу ціну – вона перестала спілкуватися з друзями, які допомагали їй до зустрічі з нами, почала втрачати товаришів, тому що ми просто надавали їй безкорисливу допомогу і їй було з нами легше, ніж будь із ким. Вона перестала думати про те, як поліпшити своє життя, тому що втратила мотивацію для цього. І намагаючись допомогти цій людині, ми насправді створили додаткові проблеми. Потім я вирішила відійти від неї, тільки для того, щоб дозволити їй повернутися до свого справжнього життя, без нашого втручання.

Що для тебе означає «вдала історія» в документалістиці?

Я не думаю, що є якась конкретна «вдала історія». Я думаю, що «вдала історія» – це та, що змушує тебе думати й нагадує не забувати. Але все це може бути розказано в тисячу різних способів, це може бути про тисячі різних речей… Звісно, ми маємо поняття, якими оперуємо – герой, його мета і перепони на шляху до мети – це завжди працює. Напевно, найважливіше – це коли історія змушує нас ставити запитання самим собі.

Чи згодна ти з таким висловом Джона Гріерсона (John Grierson), що              «документалістика – це творче трактування актуальності»?

Думаю, це дуже точне визначення документалістики, тому що ми не можемо називати її «точним відтворенням реальності» – це буде беззмістовне поняття. В ту хвилину, як ми беремо до рук камеру, ми змінюємо реальність. Коли монтуємо матеріал – ми змінюємо реальність. Навіть у момент, коли ми вирішуємо знімати зліва направо, а не справа наліво – ми вже зробили «творче трактування».