Василій Пєсков. Людина, яка вміла дивуватися
У шість років я чомусь дуже любила читати газети й журнали. Читала багато. «За рубежом», «Правда», «Известия» та інші суспільно-політичні газети подобалися мені своєю фантастичною, абсолютно незрозумілою для дитини лексикою. Коли в родині помітили мою дивну любов до «серозного» друкованого слова, ненав’язливо познайомили зі статтями Пєскова в «Комсомольськой правде». Ні, я не припинила вивчати інші радянські газети, але Пєсков мене настільки захоплював, його статті були настільки несхожі на все інше, що я почала вирізати їх із «Комсомолки» і складати в спеціальну теку. Це тривало досить довго.
Пізніше я багато всього вирізала, складала. І губила. Великі газетні архіви – сімейна звичка, і я довго боролася з собою, доки не припинила зберігати вдома кілограми непотрібної інформації, але ця пухка тека з вирізками рубрики «Вікно в природу» досі зберігається в дитячій шафі.
Звісно, я була не єдина, хто дбайливо зберігав матеріали Василія Пєскова. Тоді вирізки його статей збирало багато людей.
Що ж у них було такого, що змушувало людей різного віку й поколінь протягом багатьох років любити й пам’ятати цього автора?!
Адже в них немає нічого подієвого, ніяких скандалів, розслідувань, викриттів, описів світського життя й криміналу. Ніби ж саме це цікавить сучасного читача. Заголовки статей теж абсолютно спокійні, і якщо оцінювати з точки зору нових стандартів – цілком не клікабельні. Ну, от хоча б декілька: «Ранок у бору», «Кабаняча вечеря», «Стара Рязань», «Зустрічі з пугачем», «Невгамовні люди». Тиха розповідь про щось, непомітне іншим, неспішний діалог із читачем.
Мандрівник, фотограф і письменник
Василій Пєсков народився 14 березня 1930 року в селі Орлово Воронезької області. Після закінчення школи працював піонервожатим, шофером і кіномеханіком, фотографував для обласної воронезької газети «Молодий комунар». Кажуть, що помітили його в газеті та запропонували спробувати писати, коли побачили, як ретельно молодий фотограф підбирає назви під свої світлини. Пєсков пропрацював там три роки і відправив кілька своїх матеріалів у «Комсомольську правду». Його запросили на роботу до Москви. Тоді, в 1956 році, він відразу став ведучим авторської рубрики «Вікно в природу», яку і вів усі ці роки.
Перша книга нарисів Василія Пєскова вийшла 1960 року. Потім було ще кілька. Але найвідомішими літературними творами Пєскова стали книги: «Кроки по росі» (1963), за яку він отримав Ленінську премію, і «Тайговий глухий кут» (1990) про сім’ю відлюдників – старовірів Ликових. Звісно, були в його творчій біографії й нашумілі публікації, які обговорювала вся країна. Матеріал про Ликових із таких. Доля цієї родини тоді вразила всю країну. Багатьом також запам’яталися репортажі Василія Пєскова та Бориса Стрєльнікова з їхньої подорожі Америкою. А ще Пєсков був першим журналістом, що поговорив із Юрієм Гагаріним, коли той повернувся на Землю! Він навіть вів якийсь час космічну рубрику в газеті, але потім зосередився лише на своїй улюбленій природі.
З 1975-го протягом 15 років Василь Пєсков був ще й ведучим телепрограми «У світі тварин», з 1977-го вів її по черзі з Миколою Дроздовим. Але займався цим паралельно з роботою в «Комсомолке», «Вікно в природу» не покинув.
Без закликів та гасел
З номера в номер, більше 50 років, Василій Пєсков вчив читача непростого вміння дивуватися. Знаю по собі, вплив його матеріалів був настільки великий, що ти сам непомітно починав по-іншому бачити й відчувати цей світ і себе в ньому.
Його одвічні герої – люди і природа. Як і 20, 30, 40 років тому, незважаючи на свій вік, він фотографував, подорожував, спостерігав, розмовляв із різними симпатичними людьми, яких примудрявся зустрічати повсюди. Звісно, він багато мандрував за кордоном, був на Алясці, об’їхав автомобілем усю Америку, але вмів знайти дещо цікаве в сусідньому дворі.
Він переконав, що для подорожі, для цікавої розповіді не обов’язково їхати далеко, достатньо прогулятися до найближчого гаю. Для його історій не були потрібні спеціальні інфоприводи, лише уважний, чіпкий погляд. За його власними словами, він дивився на світ «очима зацікавленої людини».
Його тексти, написані живою, зрозумілою мовою, змушували озиратися навколо, замислюватися про найскладніші проблеми. Притому що в його статтях не було ніякої соціалістичної риторики, закликів та гасел.
Про природу до нього писали багато: Пришвін, Паустовський, Чарушин, Біанкі, але Пєскову вдалося знайти свій неповторний стиль.
Крім того, важливо було, що ця людина, Людина, здатна побачити диво у звичайному горобці, була нашим сучасником. І не просто побачити, а розповісти про це так захопливо, зацікавити цією, на перший погляд, малозначною істотою настільки, що в читача абсолютно змінювалася свідомість.
«До природи я ставлюся не тільки як зоолог і біолог. Природа для мене – це пізнання життя, її законів. Розповідь про природу – не тільки просвітництво людини, а й формування її світогляду, базованого на знаннях», – розповідав сам Пєсков.
Вічна актуальність
Він працював у «Комсомолці» більше 50 років, і якщо не знати напевно, то не завжди можна визначити, в якому році вийшла та чи інша його стаття. При цьому ці матеріали на диво не втратили своєї актуальності.
Це особливий тип журналістики. Вже, якщо вірити рейтингам і опитуваннями, не потрібний сучасній аудиторії. І, попри це, нарисовець Василій Пєсков залишався улюбленим, навіть у наш час.
Мабуть, уся справа в збереженій ним на все життя дитячій жадібності до всього нового й незвіданого, допитливості й любові до навколишнього світу. Його бажанні поділитися своїми відкриттями з іншими.
Його колеги по газеті згадують, що Пєсков завжди самостійно проявляв свої чорно-білі плівки, сам друкував фотографії, малював макети і вичитував шпальти.
Виявляється, навіть тоді, коли кілька років тому Пєсков переніс інсульт і не міг розмовляти, він не перестав писати. Його рубрика виходила безперервно всі ці роки, незалежно від обставин, щоп’ятниці.
А останнє «Вікно в природу» вийшло вже після смерті автора – у Пєскова завжди був запас…
