Аркадій Сидорук – постійний автор «Телекритики» та MediaSapiens, журналіст-міжнародник із величезним стажем, у минулому кореспондент у США в 1980–1989 рр. і в 1992–1996 рр., сьогодні святкує свій 75-річний ювілей. Редакція вітає Аркадія Федоровича та публікує цього дня уривок із його спогадів про свою роботу в США. У спогадах – не лише про професійну діяльність, але й про атмосферу та умови життя, в яких доводилося працювати тоді ще радянським журналістам у інших країнах. Їхня цінність – у відвертості.

Роки швидко відходять у минуле. Ми вже у другому десятиріччі ХНІ століття, переступивши межу минулого, в якому пройшла більша частина життя тих, хто належить до мого покоління. З ним пов’язані наші думки, почуття й спогади. В цьому першому в українській пресі документальному нарисі про радянську колонію в Нью-Йорку в 1980-ті роки усі особи, події та факти взяті мною винятково з натури. Я не вдавався ані до гіпербол, ані до сарказму, і якщо декотрі з дійових осіб, можливо, справляють гротескне враження, це пояснюється тільки одним: такими були об’єкти моїх багаторічних особистих спостережень. Для історії вони представляють інтерес як типажі епохи, з якою Україна – відтоді як наприкінці ХХ століття проголосила себе незалежною – не може розпрощатися впродовж уже понад двох десятиріч. Можливо, цей нарис дасть часткову відповідь на запитання «чому?». Твердження, мовляв, «ще тоді» дипломати постійного представництва УРСР при ООН боролися за незалежність України, викликають у мене подив. Якщо не сказати більше.

Свій документальний нарис я починав з чисто людських спостережень. Однак обійтися без політики виявилося неможливим. Як і осягнути неосяжне. За кадром – події, які лишилися в моїй пам’яті й окреслюються в окремі теми. Перебування у найрозвиненішому у світі сільськогосподарському регіоні – штаті Айова, в якому Микита Хрущов захопився засівом радянських колгоспних ланів кукурудзою, що обернулося катастрофою. Поїздка до автомобільної столиці Америки Детройта з його найчисельнішою за межами Близького Сходу арабською громадою, предки теперішнього покоління якої стояли біля конвеєрів за часів Генрі Форда. Відвідини розміщеного тут одного з ключових підприємств військово-промислового комплексу США, що є водночас унікальним реабілітаційним центром. Інженерами тут працюють колишні наркомани, яких суспільство не кинуло напризволяще й допомогло знову стати на ноги. Розповідь про найгучніший в історії українсько-радянських відносин шпигунський скандал, що розпочався з арешту в Нью-Йорку співробітника секретаріату ООН «за українською квотою» і призвів до видворення скопом зі Сполучених Штатів 100 працівників радянських закладів, більшість яких була пов’язана зі шпигунською діяльністю. І, зрештою, візит до Сполучених Штатів Володимира Щербицького, що несподіваним чином через відсутність на кремлівському конклаві у вирішальний момент боротьби за владу в Кремлі після смерті хронічно хворого провідника КПРС Костянтина Черненка відіграв всесвітньо історичну роль. Сприяв приходу на владний олімп Михайла Горбачова і прискорив розвал СРСР. Кожна з цих тем, як і деякі інші, заслуговує на окрему увагу.

Перед довгою дорогою

Сьогодні будь-який «новий українець» може, якщо йому заманеться, майнути хоч на край світу, перевести в офшорну зону на особистий рахунок мільйони доларів, а стати кореспондентом «Інтера» чи «Укрінформу» за кордоном нині вже не круто. 80-ті роки ХХ століття були іншою, несхожою на теперішню, епохою. У зниклій тепер державі, яка більшості, й на Заході також, здавалася на початку «перебудови» та «гласності» такою, що збережеться й демократизується, передусім цінувався не фінансовий, а політичний капітал. На роботу за кордон посилали обраних. Для більшості громадян СРСР це було нездійсненною мрією. Заради самозбереження правляча партійна номенклатура ізолювала їх від цивілізованого світу.

Вдома на нас дивилися із заздрістю, вважаючи улюбленцями долі. Та в цьому була лише частка правди. Радянські журналісти отримували невисоку, як на теперішні мірки, зарплату – близько 1 000 доларів на місяць (щоправда, ціна «зелених» була тоді іншою), а партійні та профспілкові внески з нас регулярно стягували не тільки у рублях, а й у доларах. Я підрахував, що за час відрядження до США заплатив їх за тодішніми розцінками на два з половиною валютних кооперативи. Щоправда, витрати на купівлю автівки та на бензин у службових цілях і на більшу частку квартплати брала на себе держава. Однак щоб жити в Америці, не почуваючись неповноцінним, коли навколо тебе стільки спокус, привозити у відпустку подарунки родичам і знайомим, не відбуваючись дешевими сувенірами, доводилося постійно на всьому заощаджувати.

Радянські громадяни, які потрапляли по той бік «залізної завіси», ділилися на дві категорії. Одні намагалися по можливості жити нормальним життям, інші відмовляли собі у насущному, заощаджуючи долари на «чорний день» і переказуючи їх у «Внешэкономбанк». А самі доводили себе до самокатування. Важко в це повірити, однак траплялися випадки, коли радянських дітей відправляли з Нью-Йорка з діагнозом «дистрофія». У дискримінаційному становищі перебували технічні співробітники. Вони отримували по 250–300 доларів на місяць, але кожен із них мріяв про те, щоб за два-три роки накопичити «зелених» і повернутися додому на «волзі».

Це лише декілька штрихів із власних спостережень за життям радянської колонії в Америці у 1980-ті роки. Я працював там майже десять років кореспондентом ТАРС у Нью-Йорку начебто за київською квотою.

До Штатів ніхто не потрапляв випадково. Я не був тут винятком. Коли в Києві вирішувалося питання про те, щоб заснувати нову посаду кореспондента РАТАУ (нинішнього «Укрінформу») при штаб-квартирі ООН під тим приводом, що Українська РСР формально належала до числа держав-засновниць цієї міжнародної організації, вибір випав на мене. Частково тому, що я мав деякий досвід роботи в міжнародній журналістиці і володів декількома іноземними мовами. Та саме по собі це не мало б жодного значення, якби секретарем ЦК Компартії України з пропаганди та агітації замість відправленого у відставку войовничого українофоба Маланчука не став Олександр Капто. Він знав мене по роботі як колишній головний редактор «Комсомольского знамени» і в списку представлених йому кандидатур залишив тільки моє прізвище.

У Києві, на Банковій, усьому цьому надавали особливого значення, оскільки ініціатива мати власного кореспондента при ООН належала Володимиру Щербицькому. Пам’ятаю, мене затверджували (сама остаточна процедура була формальною) на секретаріаті ЦК КПУ разом із заступниками міністрів.

Однак у Москві це рішення було перекреслено єдиною фразою високопоставленого представника Кремля. В СРСР вищим мірилом влади було телефонне право. У моїй присутності генеральний директор ТАРС Сергій Лосєв зателефонував по колектору завідувачу відділом міжнародної інформації ЦК КПРС Леоніду Замятіну, котрий був рупором Кремля та особою, наближеною до Брежнєва. Назвавши моє прізвище, він запитав: в якій якості відряджати мене до Нью-Йорка – кореспондентом РАТАУ чи ТАРС? Відповідь була категоричною: «Яке ще там РАТАУ? («Какое еще там РАТАУ?»).

Перед довгою дорогою мене вразило те, з якою зневагою партійна верхівка в Москві ставилася до своїх намісників у Києві. Ще більше шокувало інше. У той час, як місцеві номенклатурники у тріпотливому страху перед Кремлем намагалися бути святішими за Папу Римського, комуністичні ідеологи в Москві не приховували, що повністю зневірилися в офіційних догмах. На Банковій мене проводжали з побажаннями успіхів «на передньому краї ідеологічної боротьби». А Володимир Шляпошниковов – колега по журналістському цеху, майбутній член виборчого штабу і прес-секретар президента України Леоніда Кравчука, сказав мені : «Ти що, насправді серйозно й надовго зібрався до Америки? Повір мені: цитадель капіталізму скоро розвалиться!».

Натомість у Москві тодішній заступник завідувача відділом ЦК КПРС і майбутній президент Молдови Петро Лучинський спантеличив мене перед відльотом до Америки скептичним запитанням: «Ну то чим займешся у Нью-Йорку? Мабуть, агітуватимеш за радянську владу у Гарлемі?» («Ну, чем будешь заниматься в Нью-Йорке? Небось, агитировать за советскую власть в Гарлеме?»).

У моїй трудовій книжці з’явився запис про призначення на посаду кореспондента ТАРС у Нью-Йорку, що перекреслив прийняте в Києві рішення призначити мене кореспондентом РАТАУ при ООН. Період мого тривалого перебування в чорному списку «невиїзних» і недопуску до прес-конференцій закордонних діячів, які відвідували Київ, через усний наклеп до ЦК КПУ закінчився. Прикметно, що звичаї влади в тодішній підрадянській Україні були не менш абсурдними, ніж теперішньої неофедально-олігархічної. Мій батько, головний лікар районної лікарні на Чернігівщині, був депутатом Верховної Ради УРСР, кавалером ордена Леніна, Заслуженим лікарем республіки, а мене у певних партійно-бюрократичних колах вважали сином уніатського священика.

Втім, забігаючи наперед, скажу: відтепер, у новій ситуації, в постійному представництві УРСР при ООН із меркантильних міркувань мене постійно й нав’язливо вважатимуть «своїм». Але старий київський бюрократичний шлейф тягнутиметься й надалі. Проблеми за іронією долі виникатимуть у мене переважно не в стосунках із американцями й із нью-йоркськими москвичами, а з земляками.

Випробуваний спосіб вижити за кордоном: «Бережися не чужих, а своїх!»

Інтимність нашого першого знайомства з Америкою була порушена буквально наступного ранку після нічного прильоту до Нью-Йорка присутністю подружньої пари гебістів, прикомандированих до ТАСС у якості колег. Спершу вони відвезли нас до Food Emporium – невеликого фешенебельного продуктового магазину, розташованого менше, ніж за сто метрів від будинку в Рівердейлі – мальовничому й затишному передмісті на півночі величезного мегаполісу. Тут із дружиною й сином ми проживемо довгі роки.

То був стандартний радянський тест на ідеологічну стійкість. Витримаємо ми спокуси капіталізму чи тієї ж хвилини станемо їхньою жертвою, видамо себе якимось необдуманим жестом, мимоволі зроненою фразою? Хоча ми вже пройшли не один фільтр радянської системи, з нас цілком могли написати нові портрети, вбивчі з погляду офіційної радянської моралі.

Це не анекдот, а комічно-гірка правда: деякі радянські люди, прибувши з голодної країни переможного соціалізму до Америки, від несподіванки втрачали свідомість, вражені достатком продуктів у тамтешніх магазинах. Адже в той час у Києві, не кажучи вже про інші міста України, ще не було й подоби американських супермаркетів, а відомий на весь СРСР Єлисеївський гастроном у Москві справляв враження розгардіяшного купецького дому. Після убогих радянських крамниць скромний на американські мірки Food Emporium справляв фантастичне враження.

Однак я з дружиною поводився стоїчно. Наш син Федір не подавав виду, хоча в нього текли слинки від розмаїття тропічних фруктів і соків. Того ж дня ми побували в дешевому Alexander’s і придбали синові одяг, щоб він не вирізнявся білою вороною серед американських однолітків.

У ТАРС, як невдовзі з’ясувалося, нашого першого гіда вважали пристойною людиною, бо він не закладав своїх. Через деякий час я запитав у свого колеги, чому він такий втомлений, виснажений і худий. І почув у відповідь: «Був би ти на його місці, – і тобі довелося б розриватися на шматки» («Был бы ты на его месте – и тебе пришлось бы разрываться на куски»).

Він без ентузіазму тягнув декілька лямок і був ввічливим. Чого не можна було сказати про його дружину – огрядну брюнетку родом із Миколаївщини. Як і чимало зросійщених вихідців із України, вона ненавиділа все «хохлацьке», до вподоби їй був тільки український борщ, якого, втім, готувати вона не вміла. Користуючись становищем чоловіка й маючи владний характер, вона наполегливо намагалася привласнити собі роль першої леді серед рівних.

Незабаром ми зустрілися на її квартирі за святковим столом. Серед присутніх жінок ніхто не вмів співати, тож святковий концерт не лагодився. Тоді один із присутніх чоловіків звернувся до моєї дружини: «Аня, ти ж з України. Мабуть, у тебе чудовий голос» («Аня, ты ведь с Украины. Наверное, у тебя чудесный голос»). У відповідь моя дружина під акомпанемент гітари заспівала українських пісень.

Під час музичного антракту господарка квартири повчально промовила: «Тепер, Аня, ми знаємо, хто представлятиме нас у художній самодіяльності» («Теперь, Аня, мы знаем, кто будет представлять нас в художественной самодеятельности»). На що у відповідь почула: «Це такі як ти виступають у художній самодіяльності, а такі як я співають в оперному театрі» («Это такие как ты выступают в художественной самодеятельності, а такие как я поют в оперном театре»).

Тоді тарсівець Володимир Решетилов, який акомпанував дружині й досі з особливим придихом уїдливо вимовляв «Кий..й…йів», неждано-негадано вигукнув: «А знаєте, у мене українське коріння. Прізвище мого діда було Решетилою» («А знаете, у меня украинские корни. Фамилия моего деда было Решетило»). Зненацька виявилося, що українське коріння не тільки в нього.

Є проста житейська істина: ніхто не поважатиме тебе, поки ти не станеш поважати сам себе, не виявиш сильного характеру й професійних здібностей. Так почалося з’ясування стосунків. Відтоді між нами та більшістю колег-москвичів, котрі попервах вважали нас провінціалами й не хотіли визнавати у своєму замкненому колі, налагодилися нормальні стосунки. З декотрими – дружні, що витримали випробування часом за скрутних обставин і збереглися на довгі роки.

Сьогодні, як і в минулі часи, попри теперішні, як на мій погляд, неосмислені кульбіти в міждержавних відносинах між Україною та Росією, спричинені, передусім, міжкланово-олігархічними суперечностями, мені однаково чужі русофобія й малоросійський комплекс неповноцінності. Це, в сутності, дві сторони однієї й тієї ж медалі. Тож відокремимо раз і назавжди зерна від полови, а політику від людського. Якщо чесно, то груба російська відвертість і прямота мені більше до вподоби, ніж крутійство. Цьому соковитому українському слову, що виражає сукупність деяких негативних рис національної ментальності, я не знаходжу точної відповідності в жодній мові, якими володію. Спробувати обвести свого навколо пальця, у гіршому випадку закласти його, вислужитися перед начальством і, зрештою, нерідко самому пошитися в дурні – це як пити дати.

Пута земляцтва, як це не дивно на перший погляд, не спрацьовували навіть у чужій країні. Відносини з постійним представництвом (інакше – місією Української РСР) за рідкісними винятками мали офіційний характер і, за великим рахунком, не склалися.

«Своїх» була жменька, і вони мали б підтримувати одне одного. Та часто виникали неприємні, ба навіть дивні ситуації. Повадки «своїх» були добре відомі мені з багаторічного київського досвіду в бюрократичних сферах.

Щоб вижити в незатишному оточенні, доводилося постійно ходити по лезу ножа. Нині це вже перегорнута сторінка життя. Однак у радянські часи мене часто запитували: «Як тобі вдалося протриматися так довго у Нью-Йорку?». Це запитання я нерідко ставив сам собі. Багато в чому я зобов’язаний досвідченому дипломату й надзвичайно порядній людині, яка сама потрапляла в халепи за кордоном і дала мені мудру пораду: «Бережися не чужих, а своїх! Вони неодмінно тебе закладуть». «У мене щодо цього багатий особистий досвід», – пояснював він. Тож я від самого початку вирішив не повторювати чужих помилок.

Кожен із нас після прибуття до Америки ставав на початку об’єктом пильної уваги ФБР. Декілька тижнів поспіль нас невідступно супроводжували «хвости» від гаража будинку до місця роботи . Це робилося для психологічного тиску з розрахунку на слабкодухих. Були такі, що не витримували стресу. Старожили рекомендували новачкам: кращий спосіб вийти з цієї конфузної ситуації – встановити особистий контакт.

Якось вранці, припаркувавшись у гаражі біля штаб-квартири ООН, я підійшов біля в’їзду до авто, за кермом якого сидів агент ФБР, що опікувався мною. Надворі було вже світло, і я сказав йому: «Сер, у вас горять фари». У відповідь він подякував. А вже наступного ранку, під’їхавши як зазвичай до під’їзду нашого будинку, він привітно помахав мені рукою як старому доброму знайомому. Потім, ніби нічого не сталося, поїхав слідом за мною. Тепер нам було приємніше обом: кожен робив свою справу, дотримуючись правил взаємної ввічливості. Однак зі «своїми» доводилося постійно насторочувати вуха.

Хто ж у кого під ковпаком?

Через багато років на дверях одного з кабінетів у МЗС України я побачив табличку з прізвищем, знайомим із нью-йоркських часів. Важко було стриматися, щоб не написати поряд: «Сексот!»

«Невже його розум прояснився і він і досі незамінимий?» – спало на думку.

У місії УРСР усі намагалися триматися від нього подалі. За штатним розкладом він був головним борцем проти українського буржуазного націоналізму і курирував підготовку інформаційно-аналітичних розробок «для центру». Висловлюючись точніше, для МЗС і ЦК КПУ.

Якось, коли в мене був завал роботи, він з’явився у відділенні ТАРС при ООН і пристав як із ножем до горла. Вимагав терміново, до від’їзду у відпустку, підготувати черговий аналітичний матеріал.

– Знаєте що? – не витримав я. – Цього літа я взагалі не лечу у відпустку, залишаюся в Нью-Йорку.

Прийом спрацював безвідмовно. Невдовзі у відділенні ТАРС пролунав дзвінок із приймальної постійного представника УРСР при ООН Володимира Кравця. В голосі секретарки відчувалися роздратування й тривога. Про причину здогадатися було неважко. Делікатний за вдачею Володимир Олексійович, до якого я відчував людську повагу, викликав мене «на килим».

За півгодини я був у будівлі місії УРСР. Посол нервувався і, схоже, втрачав почуття самовладання.

– Як же Ви осмілилися? – незвично різко заявив він. – Адже вам відомо, що існує правило…

Він, певно, мав намір пояснити, що всі радянські громадяни, які перебувають у тривалих закордонних відрядженнях, зобов’язані щорічно літати у відпустку на батьківщину. Так уже було заведено, щоб ми, бува, не піддалися на спокуси капіталізму й лишалися морально стійкими.

Я вийняв із кишені авіаційні квитки за трансатлантичним маршрутом і коротко сказав:

– Володимире Олексійовичу, у Вас, мабуть, погані інформатори.

Посол зніяковіло почервонів. Він був порядною людиною. Щоби згладити незручну ситуацію, я одразу ж вийшов із кабінету.

В мене збереглися найприємніші спогади про Володимира Олексійовича Кравця – розумну, приємну людину та його дружину Раїсу Данилівну – українську мадонну, щоправда, з жорстким, примхливим характером. Вони гідно представляли якщо не віртуальну державу, то український народ.

Кохання на берегах Іст-Рівер

Американок у радянському постійному представництві чомусь вважали невродливими. Один адміністративно впливовий поціновувач прекрасної статі полюбляв казати: «Ну, що у них за жінки? То занадто худі, то занадто товсті» («Ну, что у них за женщины? То слишком худые, то слишком толстые»).

А під самісіньким боком була штаб-квартира світового товариства з розмаїттям жіночої краси багатоликої планети. Наші леді – кров із молоком затьмарювали інших молодістю та яскравою вродою. Коли до секретаріату ООН ішли на роботу друкарки, відряджені з Союзу, у співробітників охорони від подиву не тільки розбігалися очі, а й виверталися набік накачані шиї. Подейкували, ніби великі начальники в МЗС та інших відомствах у Москві відряджали своїх красунь у тимчасове почесне заслання, рятуючи себе й молодих коханок від гніву дружин, котрі запідозрювали недобре.

У Нью-Йорку вони не сумували, якщо врахувати достаток модного одягу, косметики та парфумерії. В них до безтями закохувалися наші молоді й старші співробітники, які працювали в секретаріаті ООН. Чимало хто з них одружувався з розрахунку, щоб потрапити за кордон. Тож пристрасть, що несподівано спалахувала, нестримно штовхала їх в обійми амура. У декотрих виникали серйозні наміри, і щоб скріпити їх штампами у серпастих-молоткастих, не всі вони чекали, поки закінчаться терміни контрактів із ООН.

Пам’ятаю молодого симпатичного хлопця, котрий прожогом відлетів із Нью-Йорка до Москви разом зі своєю обраницею серця. Більшість поводилася не настільки необачно й вирішувала сімейні справи, попередньо назбиравши «зелених». Зрештою, керівництво радянського постпредства вжило ефективних заходів. Красуні вмить зникли, а на роботу в ООН із Союзу почали надсилати дам, старших за бальзаківський вік.

Інших представників сильної статі, так само нещасливих через шлюби з розрахунку, палка пристрасть вабила по той бік Атлантики. Один чоловік солідного віку поїхав влітку у відпустку в Союз. Строк повернення на роботу в ООН завершився, а від нього нічичирк. Дружина, яка лишилася в Нью-Йорку, почала хвилюватися. В посольстві насторожилися. Зрештою з’ясувалося: він плюнув на комфортне життя високопоставленого міжнародного чиновника, зв’язавши свою долю з обраницею серця в Москві.

Дипломати з місії УРСР і ті, хто працював в ООН за українською квотою, чомусь не вирізнялися схильністю до любовних втіх або ж виявили себе непересічними конспіраторами. У всякому разі на моїй пам’яті тут не було офіційно відмічено жодного випадку перелюбства і спроб укласти нові шлюби.

Брати-розбійники та сороки-злодійки

У Нью-Йорку впадали в око симптоми важкої недуги, що вразила радянську правлячу верхівку. Це виявлялося в поведінці її ближніх і дальніх нащадків, які не визнавали законів моралі.

Нишпорячи по американських шопінгових центрах, вони, схоже, носили в душі пісенні рядки: «И все вокруг колхзное, и все вокруг мое».

У дешевому, ширпотребному Valley Fair, що у сусідньому з Нью-Йорком штаті Нью-Джерсі, радянський перекладач – співробітник секретаріату ООН прихопив ліхтарик. «А як щодо батарейок? – певно, спало йому на думку. – Без них ліхтарики не світять навіть в Америці». А продаються чомусь окремо. Несосвітенна нісенітниця! Тож швидкий на вигадки сер із СРСР вирішив придбати батарейку безкоштовно, завбачливо всунувши її в ліхтарик. Та коли виходив із крамниці, несподівано проколовся. Ліхтарик задзвенів. Позначився брак американського досвіду. Він тільки-но прибув до Штатів, і його чи то не встигли попередити, що до товарів в американських магазинах прикріплюють сонарні міні-пристрої, чи то сприйняв це як вигадку ворожої пропаганди.

Інший сер із СРСР виявився винахідливішим. Він вирішив здійснити валютний обмін у незвичний спосіб. Повернувшись із відпустки у цитадель імперіалізму, прихопив із собою лантушок 3-копійчаних монет і вирішив скористатися ними замість жетонів у нью-йоркському метро. Вони тютілька в тютільку підходили одне до одного.

У зв’язку з несподіваною диверсією було піднято по тривозі весь поліцейський департамент Нью-Йорка. Зловмисника спіймали на гарячому й передали радянським представникам. Перед депортацією в СРСР його тримали під суворим наглядом у радянському «білому домі» у Рівердейлі, щоб, бува, не вирвався на волю й не наколобродив ще чогось.

Братам-розбійникам не поступалися у винахідливості сороки-злодійки, зграї яких постійно кружляли над Нью-Йорком і Нью-Джерсі. Одна з них промишляла в індійських крамницях. Добре, що там не було сигналізації, зате прихопити було що. Замість пір’я і крил вона пришила собі переносні схованки. Не встигали індуси озирнутися, як напихала до своїх неймовірних розмірів кишень набори срібних ланцюжків та обручок із напівдорогоцінним камінням.

Мабуть, власники невеличких за грошовими оборотами крамниць повністю збанкрутували б, якби заповзятливу пернату із заздрощів не видала її поплічниця. Так несподівано їй підрізали крила.

У постійному представництві СРСР при ООН вирішили вилучити в нахаби крадене. Крім того, її зобов’язали придбати в радянському ширпотребному магазині краму на таку ж суму, в яку було оцінено поцуплений індійський товар.

У фешенебельні магазини – такі як Bloomingdale, Lord and Taylor, Sachs, Fortunoff, заокеанські птахи залітали лише зрідка. Хіба що для того, аби посмакувати і для шику купити під час розпродажу якусь дрібничку. В магазинах середнього й вище середнього класу – Burlington, Gimbels, Mace і Sims – теж особливо не напасешся. Там ефективна система спостереження, та й продавці, знаючи, як поводяться наші, тільки-но вони з’являлися, не зводили з них очей.

Інша справа – Alexander’s, розрахований на американців нижче середнього достатку. Тут у компанії з братами по класу із Гарлема й Бронкса можна було придбати товар майже безкоштовно. А потім розтрубити новоприбульцям з-за океану: купила, мовляв, фешенебельну річ у Lord and Taylor. І перш ніж ті встигали від подиву розкрити рота, несподівано відчували розчарування: на жаль, то був останній примірник, усе вже розпродано.

Дружина одного радянського дипломата (вона ж дочка заступника міністра) користувалася власним раціоналізаторським методом. Блукаючи розташованим поруч із місією магазином Alexander’s, вона міняла лейби на товарах із дорогих на дешеві й не раз на цьому обпікалася. Зрештою терпець нью-йоркській поліції, а слідом за нею й керівництву радянського представництва увірвався. Знахабнілу злодійку вирішили відрядити назад через океан. Але спекатися її не вдалося. Сорока завагітніла, а відправляти наших дам у положенні авіарейсами було категорично заборонено.

У генерала КДБ товариша Мирошкіна, котрий очолював службу безпеки постійного представництва СРСР при ООН, клопоту було по зав’язку. Він часто збирав дружин радянських дипломатів, делікатно попереджаючи їх про можливі неприємні наслідки їхньої поведінки. Більшість наших леді, опинившись в одній компанії з авантюристками, почувалися ніяково. Але ті, знаючи, що мають «дах», не давали спуску навіть йому. Вони без угаву цокотіли: агенти ФБР у провокаційних цілях підкидають у крамницях речі в їхні сумки.

Якось іронічний офіцер безпеки не витримав і видав афоризм: «Ви так цупко тримаєте свої сумочки, що жоден негр не вирве їх з ваших рук» («Вы так цепко держите свои сумочки, что ни один негр не вырвет их из ваших рук!»).

Він ніби у воду дивився. Невдовзі стався карколомний інцидент. Темношкірий здоровань необачно спробував відняти в нашої білошкірої леді сумку. Однак вона так заліпила йому, що бідолаху доправили до лікарні із сильним струсом мозку. Представниця слабкої статі не схибила, та й сумочка була солідна на вагу. Вона постійно носила в ній золото та коштовності, з остраху, що її нью-йоркську квартиру пограбують. Про цей випадок у радянській місії поширювалася легенда: мовляв, знай наших!

Ми з дружиною мимоволі стали свідками інциденту з тієї ж пригодницької серії. Під’їхавши до магазину Burlington і припаркувавшись, ледь не остовпіли. Двоє полісменів виводили звідти дружину радника постійного представництва СРСР при ООН Геннадія Тарасова в наручниках. Дипломат, нічого не підозрюючи, чекав на дружину в авто. Її спіймали на виході після того, як вона запхала в рукави пальто колготки.

Радянській місії довелося в черговий раз робити гарну міну за поганої гри. У штаб-квартирі ООН оперативно було поширено прес-реліз, у якому викривалася провокація американської влади проти ні в чому не винної дружини радянського дипломата. Та цим справа не обмежилася: під тим же ракурсом питання, як уже траплялося в подібних випадках, було порушено в Комітеті ООН зі зносин із країною перебування. А високопоставлена дама, що й раніше вирізнялася пихою, відтоді ходила павою.

Я не орнітолог і досі не розумію, чому сороки-злодійки гніздилися саме в місії СРСР. В українському та білоруському представництвах за весь час мого перебування в Нью-Йорку серед дружин дипломатів не виявилося жодної нахабної пернатої.

Зате в ті часи деякі «жертви» комуністичних репресій, які емігрували з СРСР, розбавляли на бензоколонках пальне сечею та ремонтували задешево авто так, що після цього разом із покришками в момент відвалювалися колеса. Імміграція «з політичних мотивів» вочевидь загалом не пішла на користь Америці. Поки схаменулися – було вже пізно. Зате додалося роботи поліції та ФБР.

Відбувалося й набагато гірше. Постійно влаштовуючи демонстрації біля радянського «білого дому», войовничі «борці за свободу» закидали камінням дружин співробітників постійних представництв СРСР, УРСР і БРСР при ООН. Декількох жінок було травмовано. А щоби вберегти від каліцтв малюків, їх забирали з відкритого майданчика дитячого садка в безпечне місце.

Лаври «доктора смерті» належать не тільки доктору Кеворкяну

Про те, що радянська медицина найкраща у світі, всі ми знали заледве не з пелюшок. Поки в тебе не болить зуб або печінка, в це ще можна було повірити. Тим більше, якщо ні з чим порівнювати. У постійному представництві СРСР при ООН з метою фінансової економії діяло правило: якщо захворів – викликай свого лікаря, а він залежно від ситуації сам вирішить, чи варто звертатися по допомогу до американців.

Через це в моїй родині стався випадок, що тільки завдяки щасливому збігові обставин не скінчив трагедією. Мій син Федір, демонструючи спритність перед американськими однолітками, зірвався на спортивному майданчику з турніка. Прийшов додому, скаржачись: «Болить лікоть». Рука сильно набрякла, і я зателефонував до радянської місії.

Наш нью-йоркський головний лікар не був схожий на Айболита, зате мав науковий ступінь і ставив діагнози експромтом, не обтяжуючи себе обстеженнями. Він помацав синові руку, сильно натиснув на неї й запитав: «Ну що, боляче?» («Ну что, болит?»). «Не болить, а ниє («Не болит, а ноет»)», – бравуючи, відповів син.

«Отже, усе гаразд. Коли б сталося щось серйозне, він би плакав, а не скавулів», – пояснив доктор («Значит, все в порядке. Если бы произошло что-то серьезное, он бы плакал, а не скулил»).

Знаючи характер сина, я запитав:

– А якщо це перелом чи роздроблення ліктя? Може, все-таки варто перевірити?.

Відповідь була в тому ж дусі:

– Гарантую на 99,99 відсотка, що все о'кей

– А як же все-таки щодо однієї сотої відсотка?

– Гаразд. Перевірте в американського лікаря, – неохоче погодився він.

Того ж дня ми поїхали до американської клініки. На рентгені було поставлено точний діагноз: часткове роздроблення ліктьової кістки. Курс лікування тривав декілька місяців.

На нашого головлікаря було чимало серйозних нарікань, і його начебто відрядили з Нью-Йорка додому. Та ця версія не підтвердилася. Насправді його перевели до Вашингтона на престижнішу посаду головного лікаря радянського посольства. Там він ставив діагнози у звичний для себе спосіб.

Однією з жертв його медичної практики стала передчасно померла дружина завідувача вашингтонським відділенням ТАРС, вихідця з України галантного красеня Миколи Туркатенка. Він доклав чимало зусиль, щоби притягнути винуватця до судової відповідальності. Однак добитися цього йому не вдалося.

За декілька років в Америці у національних масштабах спалахнула гаряча дискусія довкола справи Джека Кеворкяна, котрого прозвали «доктором Смерть». Скандально відомий патологоанатом пропагував евтаназію, сконструював «машину самогубства» – «мерсітрон». За власним визнанням, він допоміг піти з життя з їхньої добровільної згоди більш як 130 безнадійно хворим пацієнтам.

Засуджений за вбивство другого ступеня до 25-річного тюремного ув’язнення, він достроково був звільнений на слово честі. Сьогодні добровільна евтаназія легалізована у декількох американських штатах і в деяких європейських країнах. Однак, як і раніше, одні вважають доктора Кеворкяна вбивцею, інші – рятівником. Сам він виправдовував свої суперечливі дії тим, що його «метою було припинити людські страждання».

Наш головний лікар в Америці постійно ставив хибні діагнози, а деяких пацієнтів відправляв на той світ без їхньої на те згоди. Однак радянському правосуддю було до цього байдуже. Як байдуже до подібного правосуддя в більшості пострадянських країн, зокрема і в сьогоднішній Україні. Що, власне, змінилося відтоді?

Аркадій Сидорук, кореспондента у США в 1980–1989 рр. і в 1992–1996 рр.