Півроку тому Туреччина переживала те, що переживає Україна сьогодні: у Стамбулі на площі Таксим зібралися люди, висловлюючи протест проти дій влади. Ясемін Чонґар була серед журналістів, що найактивніше висвітлювали ці події. Вона не вважає журналістику рушієм змін у суспільстві, але вірить: якщо журналісти ставитимуть правильні запитання, вони вноситимуть ясність у процеси, що відбуваються в країні. Коли існує ясність і зрозумілість, впевнена Ясемін, тоді в країні є шанс на зміни.

Ясемін Чонґар приїхала до Львова на запрошення Школи журналістики Українського католицького університету – провести майстер-клас (відео). Від пропозиції виступити зі сцени львівського євромайдану відмовилася. Не тому, що не підтримує протесту. «Мені сподобалася ця пропозиція, – щиро зізнається Ясемін, – але я хочу залишити собі право висвітлювати ці події як журналіст. Бути об’єктивним спостерігачем».

Коли у травні 2013-го виступи проти вирубування парку Гезі після силового розігнання перетворилися на багатотисячні акції з вимогою лібералізації влади, Ясемін також відмовилася публічно висловлювати свою позицію, хоча серцем була на боці мітингувальників: «Якщо вечір журналіст проводить на мітингу, а зранку йде в редакцію і пише про це так, ніби він не був частиною події, він – непрофесіонал. – вважає Ясемін. – Ви можете бути турком чи українцем, націоналістом, комуністом, соціалістом, але все це лише після журналістики».

Якщо у журналіста все ж виникає спокуса почати думати категоріями інтересів та безпеки держави, Ясемін радить уявити себе американським журналістом, який змушений писати про війну у В’єтнамі: «Це паплюжить репутацію вашої країни у світі, але категорія правди для журналіста має бути вищою за це».

Ясемін Чонґар у журналістиці з середини 80-х. Коли вона почала працювати, державою, що пережила переворот, керували військові. Журналісти тоді отримували вказівки, як висвітлювати певні теми – аналог наших темників. «Ми могли розповідати про пожежу, але нам забороняли згадувати про людей, що протестували проти поганої роботи пожежників», – наводить приклад Ясемін.

У Туреччині є кілька тем, які заборонено обговорювати. Одна з них – курди. Саме слово «курд» було певний час табуйованим. 1996 року журналіст, який не критикував політиків за їхнє ставлення до курдів, а просто вжив це слово у своєму тексті, став героєм. «Зараз ми досить відкрито обговорюємо курдське питання, – розповідає журналістка. – Маємо навіть окремі курдські видання, хоча чимало курдських журналістів ув’язнені чи зазнають переслідувань».

Іще одне табу – геноцид вірменів 1915 року. Ясемін Чонґар була однією з перших журналістів, що почали використовувати слово «геноцид» публічно. У Кримінальному кодексі Туреччини є стаття 301, яка забороняє образу «турецькості». Саме за цією статтею звинуватили, зокрема, нобелівського лауреата Орхана Памука. Проти Ясемін кримінальну справу за цією статтею було порушено 90 разів. Одного разу це було наслідком критики турецької армії. «На війну з курдами відправляли непідготовлених вісімнадцятирічних хлопців, – розповідає журналістка. – Я написала статтю про погані побутові умови в армії, неналежний рівень підготовки солдат-новобранців, про те, що принципи військової служби треба переосмислити. Це не образа турецькості – як журналіст я маю право критикувати закон». Хороший захист і впізнаваність допомогли Ясемін Чонґар виграти суд.

Тринадцять років Ясемін працювала кореспондентом у Вашингтоні. Висвітлювала також зміни в колишніх країнах соцтабору, американсько-іракську війну 1990 року, зняла документальний фільм про наслідки американського вторгнення в Афганістан. 2007-го повернулася до Туреччини. «Мені зателефонував колега й запитав, чи вистачить мені божевілля кинути все й почати робити незалежну газету в Стамбулі», – згадує журналістка. Умови для запуску нового видання були вкрай несприятливі. У Туреччині більшість газет належать великим компаніям, для яких медіа – не основний профіль. Ці компанії займаються туристичним бізнесом, володіють банками й будівельними фірмами. «Щоб заробляти гроші, їм потрібно підтримувати добрі стосунки з владою, бо влада відповідає за тендерні конкурси, за контракти. Більшість рекламодавців також не хочуть асоціюватись із газетами, які критикують уряд», – пояснює Ясемін.

Газета Taraf мала лише двісті співробітників, тоді як більшість великих видань – у десять разів більше. «Спершу ми просто вирішили, що хочемо щось змінити у нашій країні. Не суспільство, а саму журналістику. Ми хотіли ставити правильні запитання», – розповідає журналістка. Taraf удалося сформувати навколо себе спільноту «передвісників змін» – людей, які публічно або анонімно надавали виданню важливу інформацію. А за кілька років спровокували зміни в країні: деяких генералів військового уряду було притягнуто до кримінальної відповідальності.

Проте турецька журналістика не стала ідеальною. Її недоліки увиразнили протести на площі Таксим.

«У кінці травня я знала про ситуацію з парком Гезі – єдиним, що залишився в центрі Стамбула. Реакція громадянського суспільства на вирішення його вирубати була очікуваною для мене», – розповідає Ясемін Чонґар. У Туреччині є близько десятка новинних телеканалів, але під час розгону демонстрації жоден із них не повідомляв про те, що відбувається на площі Таксим. «Я сиділа за комп’ютером, читала повідомлення у твітері й не могла зрозуміти, чому в мене течуть сльози», – сльозогінний газ, який застосували проти демонстрантів, діяв на Ясемін на відстані, в її квартирі на п’ятому поверсі в кількох кілометрах від площі. «Але телевізор мовчав, – констатує журналістка. – І це промовисто свідчить про стан турецької журналістики».

Фото Тараса Малого